Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 9)

— У вас ті ж самі жилки на шиї, що й у жінки-людини. У вас та ж сама западинка внизу горла, яку так люблять поети. Ваша шкіра такого червоного відтінку, який би вас вирізняв, це правда, але все одно його можна сприйняти як людський. Я дивлюся знизу догори на цю прекрасну людську шию — я не сумніваюся, що ви не погодитеся з описом «людська», але зробіть мені маленьку поблажку — а тоді... тоді настає момент... тоді є тонка частина, де ця м’яка людська шкіра переходить у бліду сегментовану піну під вашою головою.

Здавалось, уперше відтоді, як Лін зайшла до кабінету, мовець добирає слова.

— Ви колись робили статую какта? — Лін похитала головою. — Усе-таки, ви ж бачили їх зблизька? Наприклад, мого помічника, який вас сюди привів. Ви не помічали часом його ніг, чи пальців, чи шиї? Є момент, коли шкіра, шкіра розумної істоти перетворюється на безмозку рослину. Відріжте товсту круглу основу ноги какта, він нічогісінько не відчує. Штрикніть його у стегно, де він трохи м’якший, він скрикне. Але у тій частині... це зовсім інша річ... нерви переплітаються, вчаться бути сукулентом, і біль далекий, тупий, розпливчастий; він радше хвилює, ніж завдає страждань.

Ви можете знайти інші приклади. Торс Лангустів чи Дюймовиків, несподіване перетворення поробленої кінцівки, численні інші раси та види в цьому місті й незліченні інші в світі, які живуть зі змішаною фізіогномією. Можливо, ви скажете, що не бачите жодного переходу, що хепрі — цілісні й повноцінні такі, як є, що бачити «людські» риси — антропоцентричний підхід з мого боку. Але якщо відійти від іронії такого звинувачення — іронії, яку ви поки що не можете оцінити, — ви, звісно ж, помічаєте перехід в расах, що відрізняються від вашої. Можливо, в людях.

А як щодо самого міста? Розміщене там, де дві річки намагаються стати морем, де гори перетворюються на рівнину, де купки дерев згущуються на південь і — кількість переходить у якість — раптом стають лісом. Архітектура Нового Кробузона переходить від індустріальної до житлової, від розкішної до бідняцької, від підземної до повітряної, від сучасної до старовинної, від барвистої до сірої, від родючої до безплідної... Ви розумієте, про що я. Не буду продовжувати.

Ось що стоїть за цілим світом, пані Лін. Я вірю, що це і є основоположна динаміка. Перехід. Точка, в якій одне перетворюється на інше. Це те, що робить вас, місто, світ такими, як вони є. Це і є тема, що мене цікавить. Зона, в якій несумісне стає частиною цілого. Гібридна зона.

Як вважаєте, ця тема могла б вас зацікавити? І якщо відповідь так... тоді я попрошу вас працювати на мене. Перш ніж ви дасте відповідь, прошу, зрозумійте, що це буде означати.

Я попрошу вас працювати з натури, створити модель — думаю, натуральної величини — мене.

Дуже мало людей бачать моє обличчя, пані Лін. Людина у моєму становищі має бути обережною. Впевнений, що ви це розумієте. Якщо ви приймете замовлення, я зроблю вас багатою, але я заволодію частиною вашого розуму. Частиною, що стосується мене. Це моє. Я не даю вам дозволу ні з ким цим ділитися. Якщо ви це зробите, то зазнаєте страшенних страждань, перш ніж помрете.

Отже...

Щось скрипнуло. Лін здогадалась, що він відкинувся на стільці.

— Отже, пані Лін. Вас цікавить гібридна зона? Вас цікавить така робота?

«Я не можу... не можу відмовитися, — безпомічно подумала Лін. — Не можу. Заради грошей, заради мистецтва... Нехай боги мені допоможуть. Я не можу відмовитися. О... будь ласка, будь ласка, не дайте мені пошкодувати про це».

Вона витримала паузу і знаком показала, що приймає його умови.

— О, я такий радий, — видихнув він. Серце Лін шалено билося. — Я справді радий. Що ж...

З-за ширми почулося шурхотіння. Лін сиділа, не рухаючись. Її антенки тремтіли.

— Штори в кабінеті опущені, чи не так? — сказав пан Пістрявий. — Бо я думаю, вам треба побачити, з чим будете працювати. Ваш розум належить мені, Лін. Тепер ви працюєте на мене.

Пан Пістрявий встав і штовхнув ширму на підлогу.

Лін майже піднялась на ноги, ніжки в неї наїжачились від подиву й жаху. Вона дивилась на нього.

Клапті шкіри, хутра й пір’я гойдалися, коли він рухався; крихітні кінцівки стискалися; очі викочувались із прихованих западин, роги й кістяні виступи хитко випиналися; щупи сіпались, а роти блищали. У ньому поєднувались різнобарвні пасма шкіри. Роздвоєне копито тихо постукувало по дерев’яній підлозі. Хвилі плоті стикалися одна з одною несамовитими потоками. М’язи, прикріплені чужорідними сухожиллями до чужорідних кісток, функціонували у крихкій згоді, створюючи повільний, напружений рух. Сяяла луска. Тремтіли плавники. Зламано тріпотіли крила. Комашині клешні стискались і розтискались.

Лін позадкувала, перечіпаючись; нажахана, вона намагалась намацати, як відійти, поки він повільно сунув до неї.

Пан Пістрявий наближався, мов мисливець.

— То як, — сказав він одним із усміхнених людських ротів, — який, на вашу думку, мій найкращий бік?

Розділ п’ятий

Айзек чекав, дивлячись прямо на гостя. Ґаруда мовчав. Він збирався з думками. Готувався сказати.

Голос ґаруди прозвучав хрипко й монотонно.

— Ви вчений. Ви... Ґрімнебулін.

Створінню важко далося його ім’я. Голосні й приголосні звуки йшли з горла, без допомоги губ, ніби в навченого папуги. Айзек впродовж життя зіткнувся з двома ґарудами. Один, зальотний мандрівник, давно практикував використання людських звуків; другий — студент із крихітної громади ґаруд, народився й ріс у Новому Кробузоні на кріпкій місцевій балачці. Ні той, ні інший не звучали по-людському, але навіть наполовину не так по-тваринячи, як цей великий птахо-чоловік, що намагався подужати чужу мову. Айзеку знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти сказане.

— Це я, — він простягнув руку й продовжив повільно: — Як вас звуть?

Ґаруда глянув на руку погірдливо і, на диво, легенько потис.

— Яґарек... — промовив із вискливим наголосом на перший склад. Велична істота замовкла і ніяково засовалася, перш ніж продовжити. Він повторив своє ім’я, цього разу додавши складний суфікс.

Айзек труснув головою.

— Це ваше повне ім’я?

— Ім’я... і титул.

Айзек здивовано вигнув брову.

— То я, значить, стою в присутності знаті?

Ґаруда втупився в нього незмигно. Урешті він заговорив, не відводячи очей.

— Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати.

Айзек блимнув і потер скроні.

— Ее... ясно. Прошу мені пробачити, Яґареку, я не дуже обізнаний у... у... почесних титулах ґаруд.

Яґарек повільно похитав головою.

— Ви зрозумієте.

Айзек запропонував піднятися нагору, і той пішов за ним, неспішно й обережно, залишаючи на дерев’яних сходах подряпини від кігтиськ. Та вмовити його сісти, з’їсти чогось чи випити Айзекові не вдалося.

Ґаруда став біля столу, а хазяїн сів і дивився на гостя знизу вгору.

— Тож, — почав Айзек, — навіщо ви до мене прийшли?

Яґарек знову збирався з думками, перш ніж заговорити.

— Я прибув до Нового Кробузона, бо тут є вчені.

— Звідки ви?

— З Цимеку.

Айзек стиха присвиснув. Він мав рацію. Неблизький світ — щонайменш тисяча миль через сувору, палючу землю, крізь висхлий вельд, через море, болота й степ. Яґарека, певно, вела якась воістину непереборна жага.

— Що вам відомо про вчених Нового Кробузона? — запитав Айзек.

— Ми читали про університет. Про науку й промисловість, що розвиваються так швидко, як ніде більше. Про Борсукову Драговину.

— Звідки ви все це дізнаєтеся?

— З нашої бібліотеки.

Айзек аж рота роззявив, та за мить спам’ятався.

— Перепрошую, — промовив він. — Та я думав, ви кочовий народ.

— Так. І бібліотека мандрує з нами.

Яґарек почав розповідати про бібліотеку Цимека, на все більший подив Айзека. Про величезний клан бібліотекарів, які вкладали у свої валізи тисячі томів, оперезавши їх ременями, й тягли їх між собою, поки летіли у пошуках води й провіанту під сонцем безкінечного, нещадного цимекського літа. Про гігантське наметове містечко там, де вони приземлялися, і чималі юрми ґаруд, що сходилися з усіх усюд до їхніх імпровізованих навчальних центрів.

Бібліотеці було сотні років, у ній зберігалися рукописи незліченними мовами, живими і мертвими: раґамоль, діалектом якої стала мова Нового Кробузона, хотчі, водяниковою мовою феллід та південною, горішньохепрійською і силою-силенною інших. Там навіть був кодекс, як з неприкритою гордістю повідомив Яґарек, написаний таємним діалектом рукохапів.

Айзек мовчав. Його присоромило власне невігластво. Його уявлення про ґаруд були підірвані. До нього прийшов не просто погордливий дикун. «Треба заритись у свою бібліотеку й почитати про ґаруд. Свинота ти безграмотна», — картав він себе подумки.

— Мова наша не має письмової форми, однак ми змалку навчаємося читання й письма іншими мовами, — сказав Яґарек. — Ми також купуємо книги в мандрівників і торговців, чимало з яких бували в Новому Кробузоні. Деякі з них тутешні. Ми добре знаємо це місце. Я читав історії, вигадки.

— Тоді ти виграєш, хлопче, бо я от ні чорта не знаю про твоє, — похнюпився Айзек.

Запала тиша. Айзек підвів очі на Яґарека.

— Ти так і не сказав мені, навіщо прибув.

Яґарек відвернувсь і втупився поглядом у вікно. Унизу безцільно сновигали баржі.