Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 8)

Лін переклала розповідь з його ухильної мови на нормальну.

«Бос твого наркодилера хоче, щоб я на нього працювала???» — написала вона.

— Ну чорт, Лін, це не те... ну, так, але... — Ґазід зробив паузу. — Ну, так, — знічено погодився він. Ще одна пауза. — Тільки... тільки... він хоче з тобою познайомитись. Якщо тобі цікаво, йому потрібно познайомитися з тобою особисто.

Лін замислилась.

Безумовно, це була захоплива можливість. Судячи з листівки, це був не якийсь дрібний ділок, а великий гравець. Лін була недурною. Вона знала, що це буде небезпечно. Вона не могла нічого вдіяти зі своїм захопленням. Це стало б величезною подією в її мистецькій кар’єрі. Вона могла б пускати чутки про це. У неї міг би бути покровитель з кримінального світу. Вона була досить розумною, щоб усвідомлювати, що її захоплення — дитяче, але не настільки мудрою, щоб це її хвилювало.

А поки вона вирішувала, що їй однаково, Ґазід назвав суми, про які говорив таємничий покупець. Ніжки Лін нашорошились від захвату.

«Мені треба поговорити з Александріною», — написала вона і зайшла до бару.

Алекс нічого не знала. Вона витиснула все, що могла, з престижності того факту, що продала полотна кримінальному авторитету, але вона зустрічалася тільки з посланцем, у кращому разі — середнього рівня, який запропонував їй величезні суми за дві картини, котрі щойно закінчила. Вона прийняла пропозицію, передала картини і більше ніколи нічого про них не чула.

Ось і все. Вона не знала навіть імені покупця.

Лін вирішила, що вона може досягти більшого.

Вона передала повідомлення через Ґазіда по нелегальному ланцюгу комунікації, який вів хтозна-куди, що так, їй цікаво, і вона готова зустрітися, однак їй потрібно знати ім’я, аби записати у щоденнику.

Злочинний світ Нового Кробузона перетравив це повідомлення та змусив її тиждень чекати, а тоді виплюнув відповідь у вигляді ще однієї надрукованої записки, що проштовхнули їй під двері, поки вона спала. У записці була адреса в Кістяному Місті, дата й ім’я з одного слова: Пістрявий.

У коридор просочилися несамовите клацання й брязкіт. Какт-провідник Лін відкрив одні з численних темних дверей і відійшов убік.

Поступово очі Лін призвичаїлись до світла. Вона стояла в друкарському бюро. Це була велика кімната з високою стелею, пофарбована в чорний колір, як усе в цьому печерному місці, добре підсвічена гасовими лампами й заповнена десь сорока столами: на кожному була громіздка друкарська машинка, за кожним сидів секретар, передруковуючи нескінченні нотатки, що лежали поруч. Переважно люди, переважно жінки, однак Лін також вловила запах і вигляд чоловіків та кактів, навіть пари хепрі, й одна водяниця працювала на друкарській машинці з клавішами, адаптованими до її величезних рук.

По периметру кімнати стояли Пороблені — знову ж таки, переважно люди, але й інші раси, навіть Пороблені-ксенії, які зустрічалися дуже рідко. Частина були пороблені органічно, з кігтями, і рогами, і плитами нарощених м’язів, однак більшість були механічні, і через спеку від їхніх бойлерів в кімнаті було нічим дихати.

У кінці кімнати був зачинений кабінет.

— Пані Лін, нарешті, — прогуркотів мегафон над дверима, щойно вона зайшла. — Будь ласка, пройдіть кімнатою до мого кабінету.

Лін пробралася між столами. Вона придивилась, що друкували, хай як важко це було для неї, і ще важче в дивному світлі кімнати з чорними стінами. Усі секретарі майстерно друкували, читали нашкрябані записки і передруковували їх, навіть не дивлячись на клавіатуру чи на результат.

«На продовження нашої розмови тринадцятого числа цього місяця, — йшлося в одній нотатці, — будь ласка, розгляньте роботу вашої франшизи під нашою юрисдикцією, з подальшим узгодженням умов».

Лін пішла далі.

«Ти завтра помреш, стерво, червиве ти лайно. Ти заздритимеш Поробленим, сука ти боягузлива, ти кричатимеш, поки в тебе кров з рота не піде», — писалося в наступній.

«Ой, — подумала Лін. — Ой... рятуйте».

Двері кабінету відчинилися.

— Заходьте, пані Лін, заходьте! — прогуркотів голос з мегафона.

Лін зайшла без вагань.

Більшу частину простору невеличкої кімнати заповнювали шафки для документів і книжкові полиці. На одній стіні висіла маленька традиційна картина Залізної затоки, написана олією. За великим столом із темного дерева була ширма, розмальована силуетами риб, — велика версія ширм, за якими перевдягалися натурники. В центрі ширми одна з риб була з дзеркального скла, що відображало Лін. Вона невпевнено стала перед ширмою.

— Сідайте, сідайте, — сказав тихий голос з-за неї.

Лін відсунула стілець, що стояв перед столом.

— Я вас бачу, пані Лін. Дзеркальний короп з мого боку — вікно. Я думаю, що ввічливо повідомляти людей про це.

Схоже, мовець очікував на відповідь, тож Лін кивнула.

— Знаєте, ви спізнилися, пані Лін.

«Ну щоб йому! Це ж треба було спізнитися саме на цю зустріч!» — у паніці подумала Лін. Вона почала писати вибачення в блокноті, але голос перебив її.

— Я знаю мову жестів, пані Лін.

Лін поклала блокнот і заходилась палко вибачатися знаками.

— Не хвилюйтеся, — сказав господар цілком нещиро. — Трапляється. Кістяне Місто не прихильне до гостей. Наступного разу ви врахуєте, що треба виїхати раніше, чи не так?

Лін погодилась, що так, саме так вона і зробить.

— Мені надзвичайно подобається ваше мистецтво, пані Лін. Я зберігаю всі геліотипії, що потрапили до мене від Щасливчика Ґазіда. Він сумний, жалюгідний, пропащий кретин, той чоловік. У більшості своїх проявів залежність — сумне видовище. Проте, як не дивно, в нього трохи є чуття до мистецтва. Та жінка, Александріна Невґетс, теж з його клієнток, правда ж? Посередність, на відміну від вашої роботи, але приємна. Я завжди готовий посприяти Щасливчику Ґазіду. Шкодуватиму, коли він помре. Безсумнівно, це буде щось огидне, якийсь брудний кривий ніж, яким його випатрають заради кількох монет; або венеричне захворювання через нечисті відходи та піт неповнолітньої повії; а може, йому поламають кістки за доноси — адже варта справді добре платить, а наркоманам не доводиться вибирати, звідки отримувати гроші.

Голос, що линув над ширмою, був мелодійним, а ритмічна інтонація мовця заворожувала: він усе говорив неначе віршами. Його речення були ніжним наспівом. Його слова були жорстокими. Лін було дуже страшно. Вона не могла придумати, що відповісти. Її руки лежали непорушно.

— Так-от, оскільки я вирішив, що мені подобається ваше мистецтво, я хотів би з вами поговорити, щоб з’ясувати, чи підходите ви для замовлення. Ваша робота нетипова для хепрі. Ви згодні?

«Так».

— Поговоріть зі мною про свої статуї, пані Лін, і не хвилюйтеся, якщо ви раптом думали хвилюватися, що це прозвучить пихато. У мене немає упереджень стосовно того, що до мистецтва ставляться серйозно, і не забувайте, що я сам почав цю розмову. Ключові слова, які слід пам’ятати, коли ви будете думати над відповіддю на моє запитання, — «теми», «техніка» й «естетика».

Лін завагалась, але страх змусив її поспішити. Вона хотіла, щоб цей чоловік був задоволеним, і якщо для цього вона мусила говорити про свою роботу, так вона і зробить.

«Я працюю сама,— сказала вона знаками, — що є частиною мого... бунту. Я покинула Гирло, а тоді Кінкен, покинула свою групу і свій вулик. Люди були нещасними, тому колективне мистецтво стало по-дурному героїчним. Як Плаза Статуй. Я хотіла випльовувати щось... гидке. Намагалася зробити деякі з величних постатей, які ми творили всі разом, трохи менш ідеальними... Розізлила сестер. Тож я перейшла до своєї власної роботи. Противної роботи. Гидкої, як може бути саме в Гирлі».

— Саме цього я й очікував. Це навіть — даруйте — дещо тривіально. Однак це ніяк не зменшує потужності самої роботи. Слина хепрі — неймовірна субстанція. Її сяйво цілком унікальне, а оскільки вона міцна й легка, це зручно. Знаю, що так не годиться мислити про мистецтво, але я прагматик. Однак, попри все, використовувати таку чудову речовину для бляклого втілення нереалізованих бажань пригнічених хепрі — жахливе марнотратство. Я відчув величезне полегшення, коли побачив, що її використовують для цікавих, бентежних цілей. До речі, кутастість, якої ви досягаєте, — неймовірна.

«Дякую. У мене потужна техніка роботи залозами, — Лін насолоджувалась правом вихвалятися. — Спочатку я була членкинею школи Зроби-вже, в якій забороняється працювати над скульптурою після того, як її виплюнеш. Це навчає відмінному контролю. Хоча я й... зрадила цю техніку. Тепер я працюю киркою, поки слина м’яка, доповнюю скульптуру. Більше свободи, можу робити виступи і таке інше».

— Ви використовуєте багато кольорів? — Лін кивнула. — Я бачив лише сепію на геліотипіях. Радий це чути. Ми обговорили техніку й естетику. Мені дуже цікаво почути ваші думки щодо тем, пані Лін.

Лін оторопіла. Вона раптом не могла сформулювати, які ж теми в неї були.

— Дозвольте мені полегшити вам роботу. Я би хотів розповісти вам, які теми мене цікавлять. А тоді ми визначимо, чи ви підходите для того замовлення, яке я задумав.

Голос зачекав, доки Лін кивнула на знак згоди.

— Будь ласка, підніміть голову, пані Лін.

Налякана, вона послухалась. Цей рух її знервував, оскільки він відкривав м’яке черевце її жучиної голови, наражаючи Лін на небезпеку. Вона тримала голову непорушно, поки очі за дзеркалом-рибою споглядали її.