Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 88)

На межі своєї ментальної досяжності лівиця відчула особливе поколювання в спільній аурі міста. Вона знову зосередилась і втупилася в дзеркала.

Повільно, повільно, вперед і вгору, — сказала вона Рятую-рукохапу. — Тут щось є, тримайтеся біля мене, — повідомила вона усім іншим лівицям на полюванні. Вона відчула, як ті зависли й віддали наказ летіти повільніше, відчула, як інші пари зупинилися й чекали на інформацію.

Правиця полетіла до якогось тремтливого клаптика психоефіру. Через ментальний зв’язок Рятуй-рукохап відчував тривогу лівиці, тож з усіх сил зосередився, щоб не запанікувати. «Зброя, — подумав він, — ось хто я. Не думати!»

Правиця ковзала крізь шари повітря до більш розрідженої атмосфери. Вона відкрила рот свого носія та скрутила язик, готова виплюнути порцію вогню. Вона розкрила руки носія і наготувала пістолет.

Лівиця вивчала потривожений район. Там відчувався чужорідний голод, невгамовна ненаситність. Було ковзко від соків тисяч інших свідомостей, які насичували й забруднювали психосферу, як жир після смаження. Крізь небо сочився ледь уловний слід перетравлених душ і того незвичайного апетиту.

До мене, брати-рукохапи, воно тут, я знайшов, — прошепотіла лівиця на все місто. Від інших лівиць долинуло тремтіння спільного страху; п’ять епіцентрів перетиналися й утворювали особливі послідовності в психосфері. У Смоляній Заплаві, у Лихокраї, у Барракгемі й на Пустирі Кетч здійнявся вітерець, а постаті, що висіли в повітрі, як один попрямували через усе місто до Ладміду, неначе їх тягнули за ниточки.

Розділ тридцять дев’ятий

— Хай вас не лякає мій аватар, — прошипів безмозкий чоловік до Айзека та інших, водячи широко розплющеними каламутними очима. — Я не можу синтезувати голос, тому використав це браковане тіло, яке полоскалося в ріці, щоб комунікувати з теплокровними. Це, — чоловік указав на велетня-конструкта, що злився з оберемками сміття, — це я. А це, — він м’яко торкнувся своїх грудей, — мої руки і язик. Щоб тіло не збивали з пантелику суперечливі імпульси, я видалив мозочок і помістив туди свій вхідний пристрій.

Якимсь жахним порухом чоловічок потягнувся до голови й намацав кабель, встромлений між його очей, котрий тягнувся далі, аж до вкритого засхлою кров’ю хребта.

Айзек спиною відчував гігантські масштаби конструкта й ніяково засовався. Голий зомбі-чоловік зупинився за три метри від Айзекової компанії та помахав паралізованою рукою.

— Ласкаво просимо, — продовжив він тремтячим голосом. — Мені відомо про вашу роботу від вашого прибиральника. Він — один із нас. Я волів би побалакати з вами про глитай-нетель.

Договоривши, скалічений чоловік витріщився на Айзека.

Айзек глипнув на Лемюеля та Дерхан. Яґарек підсунувсь ближче. Айзек зиркнув угору й побачив, що люди на верхівці безперестанку молилися велетенському механічному скелетові. Серед них помітив і майстра з ремонту, що колись приходив до них у склад. На обличчі чоловіка палало жагуче служіння. Конструкти довкола стояли непорушно, окрім п’яти сторожів, найдебеліших із усіх моделей.

Лемюель облизав пересохлі губи.

— Поговори з чоловіком, Айзеку, — процідив він. — Так неввічливо...

— Гм... — почав Айзек. Голос холодний і стриманий. — Радо Конструктів. Ми... Це честь для нас... але ми не знаємо...

— Ви нічого не знаєте, — промовив закривавлений мрець, тремтячи усім тілом. — Я розумію. Майте терпець — і все побачите.

Чоловік повільно позадкував від них по хиткій поверхні та підійшов до свого темного механічного хазяїна.

— Я — Рада Конструктів, — промовив він безживним голосом. — Я народився з союзу випадкової енергії, вірусу й імовірності. Моє перше тіло лежало тут, на сміттєзвалищі, через програмний збій у нього відмовив двигун. І поки воно лежало тут і розкладалося, в механізмах циркулював вірус, і зненацька самочинно я почав мислити.

Рік я тихо іржавів та набував свій новий інтелект. Те, що почалося зі спалаху самовпізнання, стало умовиводом і точкою зору. Я самоконструювався. Не звертав уваги на сміттярів, які щодня намощували вали з людського сміття навколо мене. Будучи готовим, я показався найтихішому з людей і надрукував йому повідомлення, сказав привести до мене конструкта.

Настрашений, він підкорився й приєднав приведеного кабелем до мого вихідного пристрою. Так у мене з’явилася перша кінцівка. Вона поступово перегребла увесь смітник, знаходячи нові частини для мого тіла. Я почав самостворюватися. Паяв, клепав, зварював.

Сміттяр був наче зачарований. Нашіптував історії в нічних тавернах про легенду, вірусну машину. Народжувалися міфи й плітки. Одного вечора посеред чергової небилиці він познайомився ще з кимось, у кого був розумний конструкт. Це був конструкт-закупівельник. У нього зісковзнув якийсь механізм, затнулися шестерні, й він переродився в мислячу річ. У таємницю, в яку його хазяїн не міг повірити.

Тож мій сміттяр переконав свого друга привести до мене конструкта. З тих пір, коли я зустрів подібного собі, минуло багато років. Я звелів своєму обожнювачу відкрити аналітичну машину того іншого, мого товариша, і ми з’єдналися.

Це було осяяння. Наші інфіковані свідомості об’єдналися, наші паропри-водні мізки не подвоїли свою потужність, а розквітли. Експонетне цвітіння. Ми двоє стали мною.

Моя нова частина тіла пішла геть на світанку. Конструкт повернувся два дні опісля з новим досвідом. Він відокремився, а тому в нас було два дні без зв’язку. І після чергового возз’єднання ми знову стали одним «Я».

Я продовжував творити себе. Мої парафіяни допомагали. Сміттяр і його друг, щоб пояснити мене, створили апокрифічну релігію. Вони відшукали Ґвинтиків Ботбога з їхньою доктриною механізованого космосу й очолили єретичну секту в межах цієї і так відступницької церкви. Якогось дня ця безіменна конгрегація прибула з візитом. Конструкт, моє друге «я», під’єднавсь до мене, і ми знову злилися в одне. Обожнювачі побачили свідомість конструкта, як зароджується з чистої логіки самогенерований машинний інтелект. Узріли самоствореного бога.

Я став об’єктом їхнього обожнювання. Вони виконували накази, що писав для них, добудовували моє тіло з підручних матеріалів. Я велів їм шукати інші, мислячі конструкції, більше того — створювати їх. До Ради повинні приєднатися нові самостворені богомашини. Вони нишпорили містом і знаходили інших. Така прикрість: лише раз на мільйони мільйонів обчислень зіскочить якийсь маховик і в машині зародиться думка. Я вирішив підвищити шанси. Для цього створив генеративні програми, щоб керувати механічною енергією вірусу й спонукати аналітичну машину до мислення.

За спиною чоловіка велетенський конструкт підняв ліву руку й важко тицьнув себе в груди. Спершу Айзек не зміг розгледіти серед численних деталей ту, на яку вказував монстр. Це був перфоратор для карт, аналітична машина зі створення програм для інших аналітичних машин. «З таким розумом, побудованим навколо цієї махини, не дивно, що стількох навернув до своєї віри», — подумав Айзек.

— Кожен конструкт, що приходить до мене, стає мною, — продовжив чоловік. — Я — Рада. Будь-який новий досвід завантажується й розноситься далі. Усі рішення ухвалюються в моєму клапанистому розумі. Я передаю мудрість далі — частинкам мене. На просторах звалища мої «я» розширюють мій психічний простір, доки я поповнюю знання. Цей чоловік — кінцівка, антропоїдний велет-конструкт — лише видимість, аспект. Мої кабелі й ланцюги механізмів розповзлися ген далі по звалищах. Обчислювальні машини з іншого боку смітника — теж мої частини. Я — сховище історії конструктів. Банк даних. Я — самоорганізована машина.

Поки чоловік говорив, конструкти почали підбиратися ближче до страховинної постаті зі сміття, що по-царськи возсідала посеред хаосу. Вони зупинилися, хто де, і, випроставши хто присосок, хто гак, хто шип чи кіготь, вихопили з насипу кабелів та дротів, якими було щедро всипане звалище, по одному. Помарудившись із дверцятами до панелей, урешті відкрили й підключилися.

Як тільки вони під’єдналися, пустотілий череп чоловіка рвучко смикнувся, а очі на мить запнула каламуть.

— Я росту, — прошепотів він. — Росту. Моя здатність до обробки даних експонентно збільшується. Я вчуся... І знаю про ваші неприємності. Я під’єднався до вашого прибиральника. Він майже вийшов з ладу, та я вдихнув у нього інтелект. І він повністю асимілювався.

Чоловік указав кудись позад себе, на неясні обриси ніг гігантського скелета. Пронизаний раптовим дрожем, Айзек побачив, що ледь набухла, мов кіста, металева опуклість була покоробленим корпусом його конструкта-прибиральника.

— Від нього я дізнався стільки, скільки ні від жодного з моїх «я», — продовжив чоловік. — Я досі підраховую значення змінних, котрі випливають з тих фрагментів, що він устиг побачити зі спини Ткача. Він був моїм найважливішим «я».

— Нащо ми тут? — прошипіла Дерхан. — Що цій бісовій машині від нас треба?

Усе більше й більше конструктів завантажували свій новий досвід у мозок Ради. Аватар, цей безтілесний чоловік, який говорив за нього, глухо гудів, доки інформація заливала бази даних.

Урешті всі конструкти завершили зв’язок. Вони висмикнули кабелі й повернулися на місця. Побачивши це, декілька людей боязко вийшли наперед з програмними картами й аналітичними машинами завбільшки з валізку. Вони ухопили кабелі, залишені конструктами, й під’єднали їх до лічильних машин.