Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 87)

Земля здригнулась.

Люди, що стояли на краю обмеженого простору, впали навколішки, незважаючи на гострі уламки навколо ніг. Вони вклонялися й водночас бурмотіли якісь складні молитви, рукою показуючи якийсь священний жест, схожий на зчеплені коліщата.

Конструкти трохи посунулись, проте стояли й далі.

Айзек з товаришами притислись ще ближче одне од одного.

— Це що, блядь, за жесть така? — прошепотів Лемюель.

Відчувся ще один поштовх з-під землі, вібрація, неначе земля намагалася скинути із себе все сміття, яким її вкрили. На північному боці сміттєвого валу раптом увімкнулися два ліхтарі. Вони осяяли зібрання так точно, що за межами світла нічого не залишалось. Люди бурмотіли й ще більш ревно виводили в повітрі свій священний жест.

Айзек повільно відкрив рот.

— Захисти нас, святий Джаббере, — прошепотів він.

Сміттєва стіна рухалася. Вона сідала.

Матрацні пружини й старі вікна, балки й парові двигуни древніх локомотивів, повітряні насоси й вентилятори, шківи, ремені й розбиті ткацькі верстати змінювали розташування, наче в химерній оптичній ілюзії. Айзек вже хтозна-скільки дивився на це сміття, але реально побачив його лише тепер, коли воно почало повільно, важко, неймовірно рухатись. Ось з’явилася верхня рука — утворення з жолобів, розбита дитяча коляска з величезною перевернутою тачкою стали ногами, маленький перевернутий трикутник кроквяних балок перетворився на стегнову кістку, величезна хемічна бочка стала стегном, а керамічний циліндр — литкою...

Сміття стало тілом. Велетенським восьмиметровим скелетом, що цілком складався з промислових відходів.

Створіння сіло, обпершись спиною об кучугури сміття за ним. Спина монстра майже зросталася з відходами. Він підняв із землі товсті коліна, утворені з величезних петель. На землі залишалися ступні, приєднані до довгих ніг-балок випадковими шматками механізмів.

«Він не може встати! — утішено подумав Айзек. Він подивився на товаришів і побачив, що Лемюель і Дерхан настільки ж шоковані, як і він сам, що очі Яґарека здивовано сяяли під каптуром. — Він недостатньо міцний, він не може стояти, він може тільки повзати по багнюці!»

Тіло істоти являло собою плутаний, зчеплений клубок застиглої електроніки й машинерії. Величезний тулуб вміщав які завгодно двигуни. З клапанів і гнізд у тілі й кінцівках стирчали численні дроти й труби з металу та міцної гуми, розповзаючись пустирем на всі боки. Істота підняла руку, якою керував велетенський паропривідний поршень. Ліхтарі — очі — прокрутилися й поглянули на людей і конструктів унизу. Вони являли собою лампочки вуличних ліхтарів — пальники, які приводили в дію величезні циліндри гасу в черепі конструкта. До нижньої частини обличчя причепили вентиляційні ґратки, що імітували пощерблені зуби черепа.

Це був конструкт, велетенський конструкт, сформований із викинутих елементів і вкрадених двигунів. Їх склеїли й привели в дію без участі людей.

Створіння повернуло шию; оптичні лінзи оглянули під свічений натовп. Почулося гудіння потужних двигунів. Заскрипіли пружини й натягнутий метал.

Люди-прихожани почали тихо молитися.

Велетенський зібраний конструкт, здавалося, помітив Айзека з товаришами. Він напружив шию, щоб на них подивитися. Очі-прожектори метнулися вниз, освітлюючи всіх чотирьох.

Світло не рухалось. Воно засліплювало.

І раптом воно вимкнулося. Звідкись неподалік почувся тоненький, деренчливий голос.

— Вітаю на нашій зустрічі, дер Ґрімнебуліне, Голубе, Сумолок і гостю з Цимека.

Айзек роззирнувся, сильно моргаючи; він нічого не бачив.

Коли його зір прояснився після того страшенно яскравого світла, Айзек помітив, що по розтрощеній землі до них непевною ходою перевалюється чоловічок. Айзек почув, як Дерхан втягнула повітря, як вона вилаялась від огиди й страху.

На мить не зрозумів, чому, а тоді його очі нарешті звикли до місячного напівсвітла, тож зміг роздивитися постать, що наближалася. Айзек нажахано скрикнув водночас із Лемюелем. Мовчав лише Яґарек, воїн-пустельник.

Чоловік, який наближався, був голий і худющий. Обличчя витягнулось в огидну великооку маску страждання. Його очі й тіло сіпались, трусились, наче в нього руйнувалися нерви. Шкіра виглядала мертвотно, гейби її поступово з’їдала гангрена.

Проте скрикнули вони не через це, а через голову незнайомця. Його череп акуратно перерізали навпіл якраз над очима. Верхньої частини не було зовсім. Під розрізом запеклася лінія крові. З вологої порожнини в голові чоловіка стирчав покручений кабель завтовшки на два пальці. Його спіраллю обвивав метал, закривавлений і червоно-сріблястий ближче до низу, де він зникав у порожній черепній коробці.

Інший кінець кабелю здіймався в повітря. Ошелешений і наляканий, Айзек простежив очима, куди він веде. Той під кутом відходив назад і вгору, поки не сягав висоти шість метрів над землею, де опинявся в закрученій металевій руці велетенського конструкта. Він проходив крізь цю руку й зрештою зникав десь у кишках.

Рука конструкта, схоже, утворилась із якоїсь величезної парасольки, котру розірвали і під’єднали до дротів, поршнів і сухожиль-ланцюгів. Вона відкривалась і закривалась, неначе велетенська мертва лапа. Конструкт поволі рухав кабель, змушуючи чоловіка прямувати до чужаків, буквально смикаючи його за ниточку.

З наближенням страховинної маріонетки Айзек інстинктивно почав задкувати, Лемюель, Дерхан і навіть Яґарек зробили те саме. Не дивлячись, вони врізались у п’ять великих конструктів, які стали в бойову готовність за новоприбулими.

Айзек стривожено повернувся до них і знову перевів погляд на чоловіка, що шкандибав до нього.

Вираз жахливого зосередження на обличчі каліки не змінився, навіть коли він по-батьківськи розвів руки.

— Вітаю усіх, — сказав він тим самим тремтливим голосом, — на Раді Конструктів.

Тіло Монтджона Рятуя летіло, стрімко розтинаючи повітря. Безіменний рукохап-правиця, котрий у ньому паразитував і вже через стільки років уважав себе Монтджоном Рятуєм, подолав свій страх польоту наосліп. Він летів, вертикально тримаючи тіло, склавши руки чітко в позицію. В одній руці тримав пістолет. Дивлячись на Рятуя, можна було б подумати, що той стояв і на щось чекав, поки навколо нього нестримно летіло нічне небо.

Присутність рукохапа-лівиці в образі собаки позаду нього відкрила двері між їхньою свідомістю. Вони постійно обмінювались інформацією.

Лети наліво, низько, швидше, вище, і тепер направо, швидше, швидше, пригнись, дрейфуй, зависни, — говорила лівиця і гладила внутрішній бік свідомості правиці, щоб її заспокоїти. Політ наосліп був цілком новим і лякав їх, але напередодні вони практикувались у передгір’ї, куди прибули вартовим дирижаблем, уникаючи цікавих поглядів сторонніх. Лівиця швидко навчилася змінювати ліве на праве й говорити все без винятку.

Рятуй-рукохап був агресивно слухняним. Він був правицею — представником касти солдатів. Завдяки носію, на якому паразитував, він отримав величезну потужність — здатність літати й плювати вогнем, неймовірну фізичну силу. Але попри всю владу, яку конкретно ця правиця мала, будучи представником рукохапів у бюрократії Жирного Сонця, вона була нижчою за аристократичну касту провидців, лівиць. Якби все було інакше, це призвело б до величезного психічного нападу. Лівиці могли карати, закривши асиміляційну залозу свавільної правиці, вбивши тіло, яке вона населяла, й позбавивши можливості оселитися в іншому. Як наслідок — караний суб’єкт залишався сліпою, відокремленою рукою без носія, через який міг функціонувати.

Правиця думала. Це було серйозне, ретельне мислення.

Було критично важливо, щоб Рятуй-рукохап виграв переговори з лівицями. Якби вони відмовилися брати участь у планах Радґаттера, самі лише правиці не могли б піти проти них: щось ухвалювати могли тільки лівиці. Але піти проти уряду означало б покінчити з рукохапами в місті. Попри їхню силу, вони існували з мовчазної згоди влади Нового Кробузона. Їх просто було замало порівняно з силами, які на їхнє знищення могла б кинути влада. Уряд терпів їх, поки вони надавали йому послуги. Рятуй-правиця був упевнений, що якби вони допустили непослух, урядовці негайно б оголосили, що містом блукають убивчі паразитичні рукохапи. Радґаттер міг би навіть прохопитися про розташування ферми носіїв. Спільноту рукохапів було би знищено.

Тож, летячи, Рятуй-правиця відчував радість.

І все ж цей дивний досвід не приносив йому задоволення. Це не вперше хтось ніс свою пару-лівицю у повітрі, хоча таким парним полюванням ще ніхто не займався; а от летіти наосліп було надзвичайно страшно.

Лівиця в образі собаки простягала свою свідомість, мов пальці, мов антени, що розповзалися в усіх напрямках на сотні метрів. Вона сканувала звуки у психосфері й тихо шепотіла до правиці, кажучи їй, куди летіти. Собака дивився у дзеркала на шоломі й спрямовував політ Монтджона.

Він також підтримував зв’язок з усіма іншими парами, що вийшли на полювання.

Хто-небудь хоч щось відчуває? — запитав він, й інші лівиці обачно відповіли, що ні, нічого. Вони шукали й далі.

Рятуй-рукохап відчував, як теплий вітер гойдає тіло його носія, мов дитину. Волосся метлялося то в один, то в інший бік.

Собака-рукохап посовався, намагаючись більш зручно прилаштувати тіло свого носія. Його несли над мінливою хвилею димарів, нічним краєвидом Ладміду. Рятуй-рукохап прямував до Мафатону й Хнуму. Лівиця на хвильку відвела свій собачий погляд від дзеркального шолома. Позаду весь простір неба займала бліда велич Ребер, на фоні яких підвісна залізниця здавалась іграшковою. Внизу розкинулися білокам’яні будівлі університету.