Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 55)

— Цього вистачить на півгодини, — швидко сказав Вансетті. — Не затримуйтесь, гаразд?

Радґаттер потягнувся правою рукою й відчинив двері. Всі четверо почовгали вперед, не виходячи з трикутника, залишаючись на тій самій відстані одне від одного. Стем-Фульхер зачинила за собою двері.

У кімнаті панувала цілковита темрява. Єдиним джерелом світла було легке, розсіяне сяйво від потоків енергії, аж поки Вансетті повісив двигун на шию за мотузок і запалив свічку. В її слабенькому світлі люди побачили, що кімната була десь три з половиною на три метри, запилюжена й цілком порожня, за винятком старого письмового столу й крісла біля дальньої стіни; коло дверей тихо гудів бойлер. Не було жодних вікон, полиць, взагалі нічого іншого. Повітря стояло дуже сперте.

З валізи Вансетті видобув незвичайний ручний пристрій. Він являв собою плутанину дротів і металу, вузли різнобарвного скла — складні й виготовлені з любов’ю. Для чого він призначався — залишалось загадкою. Вансетті нахилився, на мить вийшовши з кола, і підключив вхідний клапан до бойлера біля дверей. Він пересунув важіль угорі маленького пристрою, який почав гудіти й миготіти вогнями.

— Звісно ж, у давні часи, до того, як я почав цим займатися, треба було використовувати живу жертву, — пояснив він, розмотуючи туге кільце дроту з нижнього боку машини. — Але ж ми не дикуни, правда ж? Наука — чудова річ. Це крихітне щастя, — він з гордістю поплескав пристрій, — це підсилювач. Він збільшує енергію, котру видає цей двигун, у двісті-двісті десять разів і перетворює її на форму астральної енергії. Потім вона проходить по дротах, ось так... — Вансетті закинув нерозмотаний дріт у дальній куток крихітної кімнати, за стіл. — І готово! Жертвоприношення без жертви!

Він тріумфально всміхнувся, а тоді взявся за рукоятки й перемикачі маленького двигуна та почав з превеликою увагою їх повертати й натискати.

— І ніяких дурних мов теж не треба вчити, — пробурмотів він. — Тепер прикликання автоматичне. Ми ж насправді нікуди не йдемо, розумієте? — раптом він заговорив гучніше. — Ми не мандруємо безоднею, і в нас немає й близько стільки енергії, щоб виконати справжній трансплантропічний стрибок. Ми лише заглядаємо крізь крихітне віконечко, дозволяючи Пекельникам прийти до нас. Але простір кімнати якийсь час буде нестабільним, тому залишайтесь у захисному кордоні і не клейте дурня. Ясно?

Пальці Вансетті пробіглися по коробці. Дві-три хвилини нічого не відбувалося. Не було нічого, крім спеки й грюкоту від бойлера, стукотіння й завивання маленької машинки в руках Вансетті. Радґаттер нетерпляче пристукував ногою по підлозі.

А тоді в кімнатці почало відчутно теплішати.

Відчувся глибокий, інфразвуковий тремор. Натяк на коричнювате світло й маслянистий дим. Звуки стали приглушеними, а тоді раптом різкими.

На якусь мить людей збило з пантелику відчуття, що їх щось тягне, а по всіх поверхнях промерехтіло червоне світло, котре постійно рухалось, наче крізь криваву воду.

Щось затріпотіло. Радґаттер підвів очі, які запекло через повітря, що раптом здалося густим і дуже сухим.

За столом з’явився кремезний чоловік у бездоганному темному костюмі.

Він повільно подався вперед, обпираючись ліктями на папери, що тепер укривали стіл. Він чекав.

Вансетті поглянув через плече Рятуя й великим пальцем указав на новоприбулого.

— Його Пекельна Високоповажність, — оголосив він, — посол Пекла.

— Мере Радґаттер, — сказав демон приємним низьким голосом. — Радий знову вас бачити. Я тут документами займався.

Люди дещо знічено підвели очі.

Голос посла відлунював: за півсекунди після того як він говорив слова повторювалися жахливим криком нескінченних тортур. Крики були не гучні — ледь долинали з-за стін кімнати, наче вони злітали довгим шляхом крізь неземну спеку з якоїсь канави на підлозі Пекла.

— Як я можу вам допомогти? — продовжив він («Як я можу вам допомогти?» — почулося бездушне, нещасне виття). — Усе ще намагаєтесь дізнатися, чи приєднаєтесь до нас, коли настане ваш час? — посол злегка всміхнувся.

Радґаттер усміхнувся у відповідь і похитав головою.

— Ви знаєте, що я про це думаю, пане посол, — спокійно відповів він. — Боюсь, мене це не привабить. Ви ж знаєте, ви не можете спровокувати в мені екзистенційний страх, — він увічливо засміявся, і посол зробив те ж саме у відповідь. Як і його моторошна луна. — Моя душа, якщо вона в мене є, належить мені. Не вам її карати чи домагатися. Всесвіт для цього занадто примхливий... Я вже вас питав, як думаєте, що трапляється з демонами, коли ви помираєте? Адже ми обидва знаємо, що з вами це може трапитись.

Посол схилив голову у ввічливому запереченні.

— Ви такий модерніст, мере Радґаттер, — сказав він. — Але я з вами не сперечатимусь. Будь ласка, пам’ятайте, що моя пропозиція в силі.

Радґаттер нетерпляче замахав руками. Він був зібраним, навіть не змигнувши оком від стражденних криків, які долинали слідом за словами посла. Він не дав волі збентеженню, коли при погляді на посла образ чоловіка у кріслі на крихітну частку секунди зник, а натомість постало... щось інше.

З ним таке вже траплялося. Щоразу, коли Радґаттер кліпав, на якийсь нескінченно короткий момент він бачив зовсім інший образ кімнати та співрозмовника. Крізь повіки Радґаттер спостерігав навколо клітку; залізні ґрати повзали, як змії; дуги неймовірної сили; нерівний, мінливий вихор спеки. Там, де сидів посол, Радґаттер на мить вловлював жахливу постать. На нього дивилась голова гієни з висолопленим язиком. Груди зі скреготливими зубами. Копита й кігті.

Через затхле повітря в кімнаті він не міг тримати очі розплющеними: доводилось кліпати. Мер не зважав на свої короткі видіння. Він ставився до посла зі сторожкою повагою. Ставлення демона до нього було таким самим.

— Пане посол, я тут з двох причин. По-перше, хочу висловити вашому керівнику, Його Диявольській Величності, Цареві Пекла, щирі вітання громадян Нового Кробузона. Нехай простить він їхнє невігластво. Інша причина — я хочу запитати вашої поради.

— Ми завжди раді допомогти нашим сусідам, мере Радґаттер. Особливо таким, як ви, з якими у Його Величності такі гарні стосунки, — посол неуважно потер підборіддя в очікуванні.

— Двадцять хвилин, мере, — прошипів Вансетті мерові на вухо.

Радґаттер молитовно стиснув руки й задумливо поглянув на посла. Він відчув струмені сили.

— Розумієте, пане посол, у нас є певна проблема. У нас є причини вважати, що відбулася... втеча, скажімо так. Щось таке, що нам дуже, дуже важливо повернути. Якщо можна, ми хотіли б попросити вас допомогти.

— Про що ми говоримо, мере Радґаттер? Правдиві Відповіді? — запитав посол. — На тих же умовах, що й завжди?

— Правдиві Відповіді... а можливо, й більше. Побачимо.

— Оплата зараз чи потім?

— Пане посол, — ввічливо мовив Радґаттер. — Ваша пам’ять на мить вас підвела. Ви заборгували мені два запитання.

Посол якусь мить пильно на нього дивився, а тоді розреготався.

— Так і є, мере Радґаттер. Мої щирі вибачення. Запитуйте.

— Пане посол, чи панують зараз якісь незвичні правила? — з наголосом запитав Радґаттер.

Демон похитав головою (величезний язик гієни зателіпався з боку на бік) і посміхнувся.

— Нині меллуарій, мере, — просто пояснив він. — Правила ті, що й завжди в меллуарії. Сім слів, зворотний порядок.

Радґаттер кивнув. Він зібрався й напружено зосередився. «Треба правильно розставити дурнуваті слова. Довбана дитяча гра», — мимохіть подумав він. А тоді заговорив швидко, рівним голосом, спокійно дивлячись в очі послу:

— Втекло що те вгадали ми правильно чи?

— Так, — відразу ж відповів демон.

Радґаттер швидко повернувся й виразно подивився на Стем-Фульхер і Рятуя. Вони кивали з непорушними, похмурими виразами обличчя.

Мер знову повернувся до демона-посла. Якусь мить вони безмовно дивилися один на одного.

— П’ятнадцять хвилин, — просичав Вансетті.

— Знаєте, деякі з моїх більш... старомодних колег дуже косо на мене подивилися б за те, що я дозволив вам таке розмите формулювання, — сказав посол. — Але я ліберал, — він посміхнувся. — Хочете поставити своє останнє запитання?

— Не думаю, пане посол. Прибережу його для іншої нагоди. У мене є пропозиція.

— Кажіть, мере Радґаттер.

— Ну, ви знаєте, що за істота втекла, тож можете зрозуміти, що ми дуже переймаємось тим, щоб якнайшвидше залагодити ситуацію.

Посол кивнув.

— Ви також розумієте, що нам важко буде з цим впоратись, а час катастрофічно збігає... Я пропоную найняти якісь із ваших... е-е... загонів, щоб вони допомогли нам впіймати наших утікачів.

— Ні, — прямо сказав посол. Радґаттер кліпнув.

— Ми навіть ще не обговорили умови, пане посол. Запевняю вас, я можу зробити дуже щедру пропозицію...

— Боюся, це не обговорюється. Ми не можемо надати вам такі послуги, — посол байдуже дивився на Радґаттера.

Мер роздумував. Якщо посол торгувався, він робив це так, як ніколи раніше. Радґаттер забувся, заплющив очі, щоб поміркувати, й негайно розплющив їх, коли побачив той жахливий образ, уловивши вигляд іншої форми посла. Він спробував ще раз.

— Сума могла би дійти навіть до... скажімо...

— Мере Радґаттер, ви не розумієте, — сказав посол. Його голос був безбарвним, і все ж він здавався знервованим. — Мені однаково, скільки одиниць товару ви можете запропонувати і в якому стані. Ми не можемо надати ці послуги. Таке нам не підходить.