Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 54)

Він поставив заглушку на місце й подивився на Стем-Фульхер і Рятуя.

— Як, чорт забирай, в ім’я Джаббера, срань господня, як міг Пістрявий так напартачити? Я думав, він профі.

Стем-Фульхер кивнула.

— Ми це перевірили, коли організовували угоду про перевезення, — сказала вона. — Ми перевіряли його діяльність — значна частина якої, зауважу, була спрямована проти нас — і вирішили, що він здатен забезпечити охорону принаймні настільки ж добре, як ми самі.

— Ми знаємо, хто це зробив? — спитав Рятуй.

Стем-Фульхер знизала плечима.

— Міг бути конкурент, Франсіна чи Джудикс, чи ще хтось. Якщо й так, вони дуже, дуже забагато на себе взяли...

— Так, — перебив її Радґаттер тоном, що не допускав заперечень.

Стем-Фульхер і Рятуй в очікуванні повернулись до нього. Він стиснув кулаки, поклав лікті на стіл і заплющив очі в зосередженні настільки сильному, що, здавалось, у нього от-от трісне обличчя.

— Так, — повторив він і розплющив очі. — Перше, що ми маємо зробити, — пересвідчитись, що ситуація, яка в нас виникла, саме така, як ми припускаємо. Можливо, це й очевидно, але треба переконатися на сто відсотків. А друге — треба розробити якусь стратегію, щоб швидко й тихо все залагодити.

Що стосується другого пункту, — продовжив Радґаттер, — нам добре відомо, що не можна покладатися на людську варту чи Пороблених — чи ксеніїв, якщо вже на те пішло. Той самий базовий психічний тип. Ми всі харч. Не сумніваюся, що ми всі пам’ятаємо, як пройшли початкові тести нападу-захисту... — Рятуй і Стем-Фульхер швидко закивали. — Гаразд. Можна скористатися зомбі, але в нас же тут не Кромлех: у нас немає достатньо фабрик, щоб створити їх у потрібній кількості чи потрібної якості. Отже. Мені здається, нашу першу мету не можна буде вважати досягнутою, якщо будемо покладатися лише на стандартні операції розвідки. Нам потрібен доступ до інакшої інформації. Отож, беручи до уваги ці дві причини, нам потрібно просити допомоги в тих, хто може краще впоратись із ситуацією — критично важливо, щоб у них були інакші психічні моделі, ніж у нас. Мені здається, таких потенційних кандидатів два, і все, що ми можемо, — звернутися принаймні до одного з них.

Він мовчав, по черзі споглядаючи Стем-Фульхер і Рятуя. Мер чекав, що йому заперечать. Цього ніхто не зробив.

— Усі згодні? — тихо запитав він.

— Ми говоримо про посла, правда ж? — сказала Стем-Фульхер. — А щодо іншого... чи не про Ткача ви говорите? — вона насупилась, налякана.

— Ну, маю надію, до цього не дійде, — заспокійливо відповів Радґаттер.— Але так, це і є два кандидати, про яких я подумав. У цій послідовності.

— Згода, — швидко сказала Стем-Фульхер. — Якщо саме в такій послідовності. Ткач... В ім’я Джаббера, давайте поговоримо з послом.

— Монтджоне? — Радґаттер повернувся до заступника.

Рятуй повільно кивнув, переминаючи в руках шарф.

— Посол, — повільно сказав він. — Сподіваюся, нічого іншого нам не знадобиться.

— Ми всі на це сподіваємось, заступнику, — відповів Радґаттер. — Усі.

Між дванадцятим і п’ятнадцятим поверхами крила Мандрагори на Вокзалі на вулиці Відчаю над не вельми популярною промисловою виставкою, що спеціалізувалась на старій тканині й іноземному батику, під рядом давно закинутих башточок була Дипломатична зона.

Звісно, більшість посольств у Новому Кробузоні були деінде: у вигадливих будівлях Ближніх Стоків чи Східного Ґідду, чи Стяжного Пагорба. Але кілька розмістилися тут, у приміщенні вокзалу: достатньо, щоб ці поверхи зберігали за собою таку назву.

Крило Мандрагори жило майже своїм окремим життям. Його коридори окреслювали величезний бетонний прямокутник навколо центрального простору, внизу якого був неохайний сад, зарослий темним деревом й екзотичними лісовими квітами. Діти розбігалися по доріжках і гралися в парку, поки їхні батьки робили покупки, подорожували чи працювали. Навколо здіймалися височенні стіни, через які ця купка дерев нагадувала мох на дні колодязя.

З коридорів на горішніх поверхах розходилися з’єднані між собою кімнати. Багато з них колись були кабінетами міністерств. Усі вони недовго слугували центральними офісами тієї чи іншої невеликої компанії. А тоді приміщення на багато років опустіли, поки звідти не вимели гниль і грязюку, готуючись до заїзду послів. Це було трохи більше, як двісті років тому, коли різні уряди Рогаґі досягли порозуміння, що дипломатія значно вигідніша за війну.

Посольства діяли в Новому Кробузоні ще й раніше. Однак після того, як побоїще в Сурочі поклало кривавий край тому, що називали Піратськими війнами, чи Повільною війною, чи Фальшивою війною, кількість країн та міст-держав, котрі прагнули вирішувати конфлікти переговорами, зросла в рази. Емісари приїздили з усього континенту і з-за його меж. Закинуті поверхи крила Мандрагори заповнилися новоприбулими, а також старими консульствами, що переїздили до нового центру дипломатичної справи.

Навіть аби вийти з ліфтів чи сходів на поверхах зони, потрібно було пройти повний спектр перевірок. Коридори стояли холодні й тихі, де-не-де перервані дверима й місцями погано підсвічені гасовими лампами. Радґаттер, Рятуй і Стем-Фульхер пройшли спустілими коридорами на дванадцятий поверх. З ними йшов низенький, жилавий чоловічок у товстих окулярах, який, не в змозі їх наздогнати, тупцяв позаду і волочив за собою велику валізу.

— Елізо, Монтджоне, — сказав Радґаттер, поки вони йшли, — це Брат Санчем Вансетті, один з наших найбільш майстерних карцистів.

Рятуй і Стем-Фульхер кивнули на знак привітання. Вансетті не звернув на них уваги.

Не всі кабінети в Дипломатичній зоні були зайняті. Але на деяких дверях красувалися латунні таблички, що проголошували їх суверенною територією тієї чи іншої країни — Тешу, Хадогу чи Ґарчелтісту, — а за ними були величезні покої на кілька поверхів: самодостатні будинки всередині вежі. Деякі з кабінетів були за тисячі кілометрів від їхніх столиць. Деякі стояли порожніми. За традицією Тешу, наприклад, посол жив у Новому Кробузоні, не маючи посольського статусу, і зв’язувався щодо офіційних справ поштою. Радґаттер так з ним ніколи й не зустрічався. Інші посольства спорожніли через брак фінансування чи інтересу.

Але чимало справ, якими тут займалися, були винятково важливими. Покої, в яких розміщувалися посольства Миршоку й Вадонку, кілька років тому розширили, бо через посилення економічної співпраці збільшився обсяг документації, для якого тепер було потрібно більше простору. Додаткові кімнати, небезпечно нависаючи над садом, випиналися з внутрішніх стін одинадцятого поверху, як огидні пухлини.

Мер та його супутники пройшли повз двері, позначені як «Лангустська Співдружність Салькрікальтору». Коридор здригався від грюкоту й вібрації величезного, схованого від очей устаткування. Це були велетенські парові насоси, котрі працювали щодня годинами, висмоктуючи свіжу воду за тридцять кілометрів від Залізної затоки. Чиста вода йшла на потреби посла лангустів, а брудну зливали в найближчу річку.

Коридор був плутаним. Якщо подивитися з одного боку, він видавався довжелезним, з іншого ж — майже карликовим. Де-не-де з нього виходили короткі відгалуження, що вели до інших, менших посольств, шафок чи забитих дошками вікон. В кінці головного коридору, після посольства лангустів, Радґаттер звернув в один із цих маленьких проходів. Шлях був коротким, але звивистим, зі стелею, що загрозливо нависала все нижче через якісь сходи на горішньому поверсі, а закінчувався маленькими дверима без написів.

Радґаттер озирнувся, щоб переконатися, що за ним і його супутниками ніхто не стежить. Видно було лише маленьку частину проходу, і вони справді були самі.

Вансетті саме діставав із кишень крейду й кольорові воскові олівці. Він витягнув з кишеньки щось, схоже на годинник, і відкрив його. Циферблат був розділений на численні складні секції. На ньому було сім стрілок різної довжини.

— Треба враховувати змінні, мере, — пробурмотів Вансетті, вивчаючи химерні показники пристрою. Здавалось, він говорить швидше до себе, ніж до Радґаттера чи інших. — На сьогодні прогноз поганенький... По ефіру пересувається фронт високого тиску. Може виштовхнути енергетичну грозу з будь-якого місця безодні вгору по нуль-простору. Прогноз на прикордонних смугах теж паршивий. Хмм... — Вансетті нашкрябав на звороті блокнота якісь розрахунки. — Гаразд, — раптом випалив він і глянув на політиків.

Карсист почав малювати химерні, стилізовані знаки на цупких шматочках паперу, тоді по черзі відірвав їх і дав Стем-Фульхер, Радґаттеру, Рятую і нарешті останній лишив собі.

— Притисніть їх до серця, — мимохідь сказав він, засунувши свій у сорочку. — Так, щоб символ був назовні.

Він одкрив свою пошарпану валізу й витягнув кілька об’ємних керамічних діодів. Потім став у центр групи й вручив по одному своїм супутникам.

— Берете лівою рукою, і не впустіть... — а тоді він міцно обмотав їх мідним дротом і причепив до заводного ручного мотора, що витягнув із валізи. Він знов перевірив показники на своєму химерному пристрої, пересунув ручки та з’єднання на двигуні.

— Добро, тепер всім приготуватися, — сказав чоловічок і натиснув на вмикач, який приводив у дію заводний двигун.

Уздовж дротів, між неоковирними діодами, вибухнули маленькі дуги енергії. Всі четверо опинилися в маленькому трикутнику струму. В них помітно наїжачилось волосся. Радґаттер тихо вилаявся.