Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 50)

— То що робимо, бос? — гукнув Чай-Удвох.

Перш ніж Лубламай устиг відповісти, Чай-Удвох зиркнув туди, де стояла Щирозубка й підозріливо окидала його оком. Він розгорнув крила, вистромив язика й вибалушив на неї витрішкуваті очі. Тваринка чимдуж гайнула геть.

Вірм вибухнув реготом і відрижкою.

Лубламай поблажливо всміхнувсь. Аби Чай-Удвох не відволікався ще далі, він потяг його до столу, де лежав список закупів. Учений дав вірму плитку шоколаду, аби той зосередився.

Доки Чай-Удвох з Лубламаєм сперечалися про те, скільки продуктів вірм подужає нести у повітрі, позаду них щось заворушилося.

У різко згустілих сутінках клітки в Айзековій лабораторії кокон почав коливатися явно не від вітру. Рух усередині тугого органічного мішечка розхитував його гіпнотичними колами. Він крутнувся, потім затнувсь і легенько смикнувся. Усередині пролунав звук — немов рветься тканина, безмежно тихий, надто тихий, аби Лубламай чи Чай-Удвох його почули.

Волокна кокона розсік вологий чорний пазур. Він повільно ковзнув угору, розрізаючи цупкий матеріал з легкістю ятагана. Із рваної діри, мов невидимі нутрощі, полився сумбур незвіданих відчуттів. Рвучкі пориви їх прокотилися кімнатою, викликавши гарчання Щирозубки й змусивши Лубламая з Чаєм-Удвох на мить нервово підвести голови.

З темряви з’явилися кінцівки й вхопилися за краї прорізу. Вони безгучно тисли ізсередини, розриваючи кокон навпіл. Тремтяче тіло м’яко ковзнуло з кокона. Воно було вологе й слизьке, немов у новонародженого маляти.

Якусь хвилину воно лежало, зіщулившись, на дерев’яному дні, слабке й знерухомлене, в тій самій скоцюрбленій позі, в якій перебувало всередині лялечки. Поволі істота стала розгинатися, розкошуючи в несподівано широкому просторі. Наштовхнувшись на дротяні дверцята, вона з легкістю відірвала їх і виповзла на просторінь кімнати.

Вона пізнала себе. Усвідомила свою подобу.

Зрозуміла, що має потреби.

Чай-Удвох з Лубламаєм підвели очі на скрип і тріск дроту. Звук нібито пролунав над ними і пішов далі по кімнаті. Вони перезирнулися.

— Бос, це що? — промовив Чай-Удвох.

Лубламай відійшов від столу. Він глянув на Айзеків балкон, поволі розвернувся й окинув поглядом увесь перший поверх. Тиша. Став, насупившись, глянув на вхідні двері. Подумав, може, звук чувся іззовні.

У дзеркалі біля дверей відбився порух.

Темний силует підвівся з горішньої сходини другого поверху.

Лубламай заговорив, видушивши із себе якийсь тремтячий звук недовіри, страху та замішання, але той моментально й безгучно розсіявся. Чоловік стояв і дивився, відкривши рота, на відображення.

Істота розпукувалася. Як розпукується квітка. Як випростується чоловік чи жінка, зіщулені доти в позі ембріона. Здавалося, ніби розмиті кінцівки істоти гнулися тисячами способів, і вона розправлялась, як паперова фігурка, стоячи й випростуючи руки чи ноги, чи щупальці, чи хвости. Істота, досі згорблена на підлозі, мов собака, встала й витяглася на весь зріст, і виявилася завбільшки як людина.

Чай-Удвох верескнув. Лубламай ще ширше розкрив рота і спробував ворухнутися. Він не міг розібрати обрисів. Лише темна, лискуча шкура і по-дитячому зчіплені руки. Холодні тіні. Очі не очі. Складки й випуклості органічної тканини, схожі на щурячі хвости, здригалися й підсмикувалися, як близька до смерті плоть. А ще осколки безцвітної кості, на палець кожен, що блідо вилискували й скрапували слиною, — зуби.

Доки Чай-Удвох спробував чкурнути повз Лубламая, а той, задкуючи і прикипівши очима до жахіття в дзеркалі, намагався відкрити рота й закричати, істота на горішній сходинці розправила крила.

Чотири темносукняні опахала шерхотіли за спиною, складалися й розгорталися, ганяючи повітря та розпускаючись у широкі складки пістрявої плоті неймовірних розмірів: це було схоже на те, як тріпоче прапор чи розтискаються зігнуті в кулак пальці.

Здавалося, масивні фальці тугої шкіри заповнили собою все приміщення. Крила були неправильної, хаотичної форми, із несподіваними виткими узорами, проте ідеально симетричні, немов на аркуш паперу хлюпнути атраментом чи фарбою, а потім скласти його удвоє.

А на тих колосальних площинах виднілися темні цятки, грубі візерунки, що, здавалося, ледь мерехтіли, поки Лубламай дивився, а Чай-Удвох, скиглячи, рвався до дверей. Крила створіння мінилися кольорами — опівнічними, могильними, синяво-чорними, брунатно-чорними, криваво-чорними. А потім візерунки справді замерехтіли, тіні заворушилися, наче амеби під лінзою мікроскопа, чи то як олія на воді, орнаменти на лівому й правому крилі, все ще ідеально симетричні, рухалися в гіпнотично млявому темпі, поступово прискорюючись. Лубламаєве обличчя скривилося гримасою. Спина свербіла від нервового відчуття, що тварюка стоїть позаду. Чоловік розвернувся й втупився очима в мінливі барви, присмеркову пишноту...

...і Лубламай вже не думав кричати, тільки дивився, як темна розцвітка мінилася й вирувала на поверхні крил. Це нагадувало буремні нічні хмари, що відбиваються у дзеркалі води.

Чай-Удвох заголосив. Він повернувся й побачив, як істота, розправляючи крила, спускається сходами. Увагу перехопили мінливі узори, тож вірм, розкривши рота, витріщився на них.

Темні абстракції на крилах манливо мінилися.

Чай-Удвох з Лубламаєм мовчки тремтіли, заворожено вдивляючись у магнетичні крила.

Істота принюхалася.

Вона кинула швидкий погляд на вірма й відкрила рота, але з того була б надто дрібна пожива. Тоді, не складаючи магічних крил, повернула голову до Лубламая. Вона голодно завила безгучним виском, від якого Щирозубка, напівмертва від жаху, жалібно заскавчала. Борсучиха зіщулилася в тіні притуленого в кутку нерухомого конструкта; в його лінзах маяли дивні тіні. Повітря гуділо від Лубламаєвого смачного запаху. Істота стікала слиною, скажено била крильми, Лубламаїв запах усе міцнішав. Істота вистромила страховищного язика й рушила вперед, легко відкинувши вірма зі свого шляху.

Крилата почвара вхопила Лубламая у свої голодні обійми.

Розділ двадцять другий

Вечірнє сонце стікало в канали й зімкнуті річки Нового Кробузона. Від його світла вони здавалися густими й закривавленими. Закінчувалися зміни й робочі дні. Гурми виснажених металургів і плавильників, клерків і вантажників коксу плелися з фабрик та офісів до станцій. Платформи були вщент заповнені стомленими людьми, палкими суперечками, самокрутками й випивкою. Парові крани в Келлтрі працювали до ночі, перетягуючи екзотичний вантаж з іноземних кораблів. З річки й великих причалів зухвалі водяники-вантажники голосно лаяли людей на помостах. По небу над містом плили роздрантані хмари. Повітря було теплим і пахнуло то розкішно, то огидно, коли запах фруктів на деревах густими потоками зливався зі смородом фабричного сміття.

Чай-Удвох стрімголов вилетів зі складу на Веслярському шляху, мов ним вистрілили з гармати. Він увірвався в небо з розбитого вікна, залишаючи слід з крові й сліз, белькочучи й шморгаючи, як немовля, і нервовою спіраллю подався у бік Тріскачки й Нейтральної Зелені.

За кілька хвилин за його постаттю в небі з’явилась ще одна, темніша.

В’юнке створіння, що нещодавно вилупилось, просунулося крізь горішнє вікно й кинулось у вечірні сутінки. Його повадки на землі здавались обережними, наче кожен рух був експериментальним. Повітря ж було цілком його стихією. Не було жодних вагань, лише велич самого руху.

Барвисті крила сходились і розлітались величезними, безгучними поривами, що зачерпували цілі маси повітря. Істота крутилась, ліниво махаючи крилами; її тіло пливло по небу в хаотичному, різкому русі, як у метелика. Слідом за нею тягнулися вихори вітру, поту й афізичних виділень.

Створіння все ще висихало.

Воно розкошувало. Воно лизало все холодніше вечірнє повітря.

Внизу місто гноїлося, мов пліснява. Палімпсест чуттєвражень омивав істоту на льоту. І звуки, і запахи, і вогні надходили в її темну свідомість синестетичним припливом, чужорідним сприйняттям.

Новий Кробузон парував насиченим смако-запахом здобичі.

Істота поживилась і була ситою, але надлишок їжі дивовижно її бентежив, і вона стікала слиною й несамовито скреготіла зубами.

Вона кинулась у піке. Її крила тріпотіли й тремтіли дорогою до неосвітлених провулків унизу. Мисливське серце підказувало уникати великих струпів світла, що де-не-де купчились у місті, і натомість шукати темніших місць. Провівши язиком у повітрі, вона відчула їжу й хаотичними пілотажними фігурами попрямувала у тінь цегляних стін. Немов скинутий янгол, вона опустилась у кривий сліпий провулок, де біля стіни трахалися повія з клієнтом. Їхні уривчасті поштовхи припинились, коли вони відчули, що поруч хтось є.

Їхні крики тривали недовго. Вони швидко урвалися, коли істота розправила крила.

Створіння припало до них з пристрасною жадобою.

Потім воно знову злетіло, п’яне від поживи.

Воно зависло в повітрі, вишукуючи центр міста; повернулось — його поступово притягувала розлога плутанина Вокзалу на вулиці Відчаю. Воно промайнуло на захід над Слинним Вогнищем і над зоною червоних ліхтарів, над суперечливим вузлом комерції та убозтва, котрий являв собою Крук. Позаду, розриваючи повітря, мов пастки, стриміли вартові вежі острова Страк і Борсукової Драговини, темніла будівля Парламенту. Істота прокладала нерівний шлях над підвісними коліями, що сполучали ті нижчі вежі зі Штирем, який височів на найзахіднішому плечі Вокзалу на вулиці Відчаю.