Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 45)

— Тоді добре, — сказав Айзек і побіг нагору.

Яґарек стояв за Айзековим столом, надійно схований від цікавих очей з нижнього поверху. Почувши Айзека, він підвів очі.

— Дрібниці, — тихо промовив учений. — Майстер прийшов ремонтувати нашого конструкта, бо той трохи збісився. От тільки не знаю, чи буде нас чутно...

Яґарек уже було відкрив рота відповісти, і раптом з нижнього поверху почувся тонкий пронизливий свист. Мить Яґарек так і стояв з відкритим ротом.

— Певно, нема чого переживати, — усміхнувся Айзек.

«Він це навмисне! — подумав учений. — Аби я знав, що він не підслуховує. Як ввічливо». Айзек кивнув на знак подяки, чого майстер не міг побачити.

Потім думки вернулися до нагальних справ, до обережної пропозиції Яґарека, й усмішка щезла з уст. Він важко приземлився на ліжко, пробіг пальцями по густому волоссю й підвів очі на Яґарека.

— Ти ніколи не сідаєш, чи що? — тихо промовив він. — Чого б ото?

Учений задумливо забарабанив пальцями по скронях. За мить знову заговорив.

— Яґу, друже... Ти мене вразив розповіддю про вашу неймовірну бібліотеку, так? Я зараз назву дві речі, а ти скажеш, що вони для тебе означають. Що ти знаєш про Суроч або про Какотопічну Пляму?

Запала довга тиша. Яґарек дивився кудись угору, у вікно.

— Про Какотопічну Пляму мені, природно, відомо. Вона завжди згадується, коли мова заходить про Крутень. Можливо, просто дитяча страшилка. — Айзек не вмів розібрати настрій у Яґарековому голосі, але слова прозвучали сторожко. — Можливо, нам просто варто подолати свій страх. А Суроч... Я читав ваші історії, Ґрімнебуліне. Війна — це завше... паскудний час.

Поки Яґарек говорив, Айзек встав і підійшов до хаотично розкиданих книжкових полиць, торкаючи пальцями корінців томів. Повернувся назад із тоненьким фоліантом у цупкій палітурці й відкрив перед Яґареком.

— Це, — гірко сказав він, — геліотипії, зроблені близько ста років тому. Саме вони значною мірою поклали кінець проведенню експериментів із енергією Крутня в Новому Кробузоні.

Яґарек повільно простягнув руку за книгою й почав гортати сторінки. Мовчки.

— Це мала бути таємна дослідницька місія, щоб побачити наслідки війни сторічної давнини, — продовжив Айзек. — Декілька вартових, пара вчених і один геліотипіст пролетіли над узбережжям на шпигунському дирижаблі, зробивши кілька знімків з повітря. Деякі спустилися вниз, на руїни Суроча, щоб відзняти декілька крупних планів. Сакрамунді, геліотипіст, був настільки... приголомшеним, що видрукував п’ять тисяч копій свого звіту власним коштом. Безоплатно розіслав книжковим магазинам. Обійшовши мера й парламент, виклав усе це людям перед ясні очі. Мер Турґісаді горлав не своїм голосом, та нічого вдіяти не міг. Тоді почалися демонстрації, далі Бунти Сакрамунді вісімдесят дев’ятого. Зараз небагато хто про них пам’ятає, але тоді вони ледь не повалили парламент. Декілька великих концернів, що вклали гроші у програму Крутня, — найбільший із них, «Пентон», все ще володіє копальнями Вістря, — налякалися та вийшли з гри, і проект заглух. Ось чому, друже Яґу, — Айзек вказав на книгу, — ось чому ми не використовуємо Крутень.

Яґарек повільно перегортав сторінки. Перед ними миготіли сепії руїн.

— Ось... — Айзек тицьнув пальцем у тьмяно-брунатну панораму, що нагадувала гору битого скла й обвугленого дерева. Геліотипію зробили з дуже низької висоти. Декілька більших уламків виступали на тлі інших, які вкривали ідеально круглу рівнину, наводячи на думку, що ці мертві звалиська колись були неймовірними будівлями. — Це все, що лишилося від центру міста. Сюди в 1545 скинули барвобомбу. Казали, це нібито поклало кінець Піратським війнам, але, чесно кажучи, Яґу, вони закінчилися за рік до того, оскільки Новий Кробузон бомбардував Суроч крутневими бомбами. Розумієш, барвобомби скинули рік потому, щоб приховати вже заподіяне... Одна впала в море, дві не спрацювали, остання зачистила лише якусь квадратну милю в центрі Суроча. Оці уламки... — він показав на кам’янистий гребінь по краю круглої рівнини, — так і стоять із тих пір. Саме тут можна побачити Крутень.

Учений жестом попрохав перегорнути сторінку. Яґарек послухався, і з його гортані вихопився клекіт. Айзек вирішив, що для ґаруд це як раптовий глибокий вдих. Айзек глянув на зображення, а потім неспішно підвів погляд на Яґарека.

— Ці об’єкти, що схожі на оплавлені статуї, раніше були будинками, — спокійно промовив він. — А те, на що ти дивишся зараз, походить від свійської кози. Вочевидь, вони в Сурочі тримали їх за домашніх улюбленців. Це може бути друге, десяте, двадцяте пост-Крутневе покоління. Невідомо, скільки вони живуть.

Яґарек втупився у мертву тварину на світлокопії.

— Він пояснює в тексті, що їм довелося її застрелити, — продовжив Айзек. — Вона вбила двох вартових. А на розтині виявилося, що її роги в шлунку були живими. Ледь не вбили біолога. Бачиш панцир? Тут якесь дивне зрощення.

Яґарек повільно похитав головою.

— Гортай далі. Ніхто не зна, що це могло би бути. Певно, випадково утворилося під час Крутневого вибуху. Але я думаю, що ці шестерні походять від локомотива. — Він легенько постукав по сторінці. — Далі... е-е... ще краще. Ти ще не бачив тарганяче дерево чи стада тих, що, певно, колись були людьми.

Яґарек скрупульозно перегортав кожну сторінку. Він розглядав знімки, крадькома вихоплені з-поза стін та із запаморочливої висоти. Неспішний калейдоскоп мутацій і насилля, дрібні сутички між незбагненними страховиськами через нічийну землю, панорами сипучого шлаку й страхітливого архітектурного громаддя.

— У складі експедиції було двадцятеро вартових, геліотипіст Сакрамунді й троє учених, плюс пара механіків, які весь час залишалися в дирижаблі. Із Суроча вернулися семеро вартових, Сакрамунді й один хемік. Деяких зачепило енергією Крутня. Поки вони добиралися до Нового Кробузона, помер один вартовий. В іншого на місці очей виросли колючі щупальця. Щоночі в однієї з учених зникала то та, то інша частина тіла. Без крові, без болю... Просто з’являвся акуратний отвір у череві чи руці, чи будь-де. Вона наклала на себе руки.

Айзек згадав, як уперше почув цю історію, котру розповів неортодоксальний професор історії як кумедну бувальщину. Він збирав її по крихтах, йдучи по сліду приміток і старих газет. Історія забулась і з часом перетворилася на емоційний шантаж для дітлашні: «Шануйся, інакше відправлю в Суроч до почвар!» Лише півтора року потому Айзеку вдалося побачити примірник звіту Сакрамунді, а ще через три — зібрати достатньо грошей, аби заплатити ту ціну, котру за нього запросили.

Айзекові здалося, що він побачив, як майже непомітно тріпочуть думки під апатичною маскою на лиці ґаруди, і впізнав їх. Такі хоч раз приходили в голову кожному вільнодумцю-першокурснику.

— Яґу, — м’яко проказав Айзек, — ми не будемо чіпати Крутень. Ти, певно, думаєш: «Ми користуємося молотками, а ними ж можна вбити людину». Так? «Річки можуть вийти з берегів та понести із собою тисячі життів, а можуть і рухати турбіни». Так? Повір мені... як людині, яка вважала Крутень страшно захопливим... це не інструмент. Це не молот, не вода. Це... непідвладна сила. І ніяким чином не пов’язана з кризовою енергією, ясно? Я хочу, щоб ти це чітко розумів. Енергія кризи — це підмурок усієї фізики. Крутень же до фізики не має жодного стосунку. Ні до чого не має стосунку. Це повністю патологічна сила. Невідомо, звідки береться, чому з’являється, куди дівається. Передбачити її наслідки неможливо. І застосувати до неї жодне правило. Її не можна приборкати. Можна спробувати, звісно, але ти бачив наслідки — з нею не можна гратися, їй не можна довіряти, зрозуміти теж, і вже аж ніяким чином — контролювати.

Айзек роздратовано труснув головою.

— Певна річ, експерименти проводились і ще казна-що. Дослідники гадають, що можуть екранувати одні ефекти й підсилити інші, дещо навіть почасти спрацювало. Та не було жодного експерименту з Крутнем, який би не закінчився... щонайменш сльозами. Наскільки я можу судити, єдиний експеримент, який варто проводити з Крутнем, — це як його уникнути. Ми або зупинимо його зараз, або тікатимем, як Лібінтос від драконів.

П’ять сотень років тому, незабаром після того, як відкрилася Какотопічна Пляма, десь з моря, із північного сходу налетіла легка крутнева буря. Якийсь час мела і на Новий Кробузон. — Айзек поволі похитав головою. — Зі Сурочем, звісно, не зрівняється, однак вистачило, щоб викликати епідемію страхітливих народжень і вельми дивні зміни рельєфу. Усі вражені будинки відразу знесли. Розумно, як на мене. Саме тоді вже задумувалися плани створення хмарної башти — не хотілося лишати погоду на волю випадку. Але зараз їй гаплик, і ми опинимось у велетенській сраці, якщо подує ще якийсь випадковий крутневий вітерець. На щастя, вони наче б порідшали за віки. Так би мовити, пік припав десь на 1200-ті.

Айзек махав руками, палко поринувши у пояснення.

— Знаєш, коли вони дотумкали, що щось відбувається десь на півдні, в чагарях, — а знадобилося не так багато часу, аби доперти, що то здоровезна крутнева тріщина, — розвели балаканину про те, як це назвати, суперечки й досі точаться, півтисячі років потому. Хтось назвав місце Какотопічною Плямою, і назвисько прижилося. Пам’ятаю, в коледжі нам казали, що це страшенно популістський опис, оскільки Какотопос — «Погане Місце» — це, по суті своїй, моралізаторство, і що Крутень ні хороший, ні поганий. Річ у тім... вочевидь, це правильно, з одного боку, так? Крутень не є зло... він бездумний, безцільний. У всякому разі, я так вважаю. Інші не згодні.