Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 44)

Істота майже два тижні пожирала сон-труту, пухнучи на очах. Коли вона сягнула трьох футів завдовжки, Айзек захвилювався й перестав годувати ненажеру. Кліточка явно ставала замала. Наступні два дні вона тупцяла у своєму тісному просторі, з надією водячи носом у повітрі. Здавалося, після цього вона навіть змирилася з урізанням пайка. Відчайдушний голод нібито стих.

Гусінь мало рухалася, лише іноді ліниво ворушилась і потягувалася, немов позіхаючи. Та здебільшого вона сиділа собі й пульсувала. Чи це було дихання, чи серцебиття — Айзек і сам не знав. Виглядала цілком здоровою. А ще — ніби очікувала чогось.

Часом, кидаючи в голодні щелепи гусені балабушки сон-трути, Айзек раптом вертався думками, з неясним нервовим томлінням, до власного досвіду вживання цього наркотика. Це не було оманою ностальгії. Айзек чітко пам’ятав тодішнє відчуття — бруду, якоїсь паскуді на собі з голови до ніг; жахливої нудоти; панічного страху загубитись у вирі емоцій та заплутатися в навалі чужих страхів... Та все ж, попри божевілля цих споминів, Айзек ловив себе на тому, що оглядає сніданок гусені зацікавленим оком, — ба навіть голодним.

Такі відчуття турбували. Він завжди був безсоромно малодушний, коли йшлося про наркотики. У студентські роки певне що вистачало дурнуватого гигикання й погано скручених цигарок з туман-травою. Але на більше Айзек ніколи не наважувався. Неясне пробудження нового апетиту ніяким чином не послаблювало страхи. Він не знав, чи викликає сон-трута залежність, однак суворо наказав собі не піддаватися підстьобуванню власної цікавості.

Наркотик призначений для гусені і тільки для неї одної.

Айзек спрямував чуттєву цікавість в інтелектуальне русло. Він особисто знав лише двох хеміків, обидва страшенні святенники, з якими б не насмілився порушити питання незаконних наркотиків так само, як би не вибивав дрібушечки голяка посеред Тервісадського шляху. Натомість обговорення перенеслося в сумнівної репутації таверни Салакуських Полів. Декілька приятелів таки пробували раз чи два, дехто навіть вживав регулярно.

Вочевидь, наркотик діяв на всі раси однаково. Ніхто не знав, звідки він узявся, але ті, хто зізнався у вживанні, співали цілі оди на честь його славетних властивостей. Усі сходилися на тому, що річ дорога і дешевшати не збирається. Проте вони не збиралися відмовлятися від своїх звичок. Митці квазі-містичними термінами описували, як спілкуються з чужими свідомостями. Айзек, пхекнувши на це, авторитетно заявив (опустивши при цьому історію про власний обмежений досвід), що наркотик — це не більше, як потужний оніроген, що стимулював центри мозку, відповідальні за сон, так само, як самочай підстьобував ділянки кори, які відповідають за зір та нюх.

Він сам цьому не вірив. Тому не надто здивувався, що його теорія викликала палкий спротив.

— Не знаю, як, Айзеку, — прошепотіла побожно Дебелі Стегна, — але воно помагає бачити чужі сни...

На цьому інші товариші, що встигли приохотитися до трути, дружно й кумедно закивали в напхом напханій кабінці «Годинника і півника». Айзек скептично скривився, аби й далі грати роль кайфолама. Він збирався дізнатися трохи більше про дивовижну речовину в Лемюеля чи Щасливчика Ґазіда, якщо той ще коли-небудь з’явиться, однак темпи роботи з кризовою теорією захопили його повністю. До сон-трути, яку згодував личинці, учений ставився все ще з цікавістю, обережністю й незнанням.

Одного теплого дня в кінці меллуарія Айзек ніяково спостерігав за дебелою вже істотою. Вона була не просто дивовижею. Не просто великою гусінню. Це був справжній монстр. Айзек починав ненавидіти її за те, що та розпалювала такий пекучий інтерес. Інакше він би вже давно про неї забув.

Унизу відчинилися двері, й у снопах ранкового сонця з’явився Яґарек. Ґаруда дуже рідко приходив до сутінків. Айзек підскочив на ноги й жестом запросив клієнта піднятися сходами.

— Яґу, старий друже! Давно тебе не було. Мене щось понесло, треба, щоб ти вернув мене на землю. Іди-но сюди.

Яґарек мовчки піднявся сходами.

— От як ти знаєш, коли Луба з Девідом нема, га? — спитав Айзек. — Певно стежиш? Чорт, ти б оце перестав підкрадатися, як довбаний бандит.

— Я хотів би поговорити з тобою, Ґрімнебуліне. — В голосі Яґарека звучала дивна нерішучість.

— Давай. — Айзек сів і подивився на гостя. Він уже знав, що Яґарек сідати не захоче.

Яґарек зняв плащ разом з фальшивими крильми і повернувся до Айзека зі схрещеними на грудях руками. Вчений зрозумів, що це найвищий прояв довіри, доступний Яґарекові, — стояти отак, у всій своїй потворності, навіть не намагаючись її прикрити. Певно, це мало би йому лестити.

Яґарек скоса спостерігав за ним.

— Є в нічному місті, там, де я живу, Ґрімнебуліне, люди вельми різні. Не всі вони — уламки й покидьки суспільства.

— Я ніколи й не думав... — почав було Айзек, та Яґарек нетерпляче сіпнув головою, й Айзек затих.

— Багато ночей я провів на самоті й у тиші, але, бувало, розмовляв з тими, чий розум все ще був гострий, хоч і вкритий патиною алкоголю, самотності й наркотиків.

Айзеку хотілося сказати: «Я ж говорив, що ми могли б знайти тобі місце для ночівлі», але стримався. Йому цікаво було дізнатися, до чого вів Яґарек.

— Серед них є чоловік, освічений п’яниця. Не певний, що він уважає мене реальним. Можливо, я для нього нав’язлива галюцинація. — Яґарек глибоко вдихнув. — Я говорив із ним про твої теорії, про кризу, тож він захопився. І цей чоловік сказав мені «Чому б не піти до кінця? Чому б не використати Крутень?»

Запала довга тиша. Айзек роздратовано труснув головою.

— Я прийшов запитати тебе про це, Ґрімнебуліне, — продовжив Яґарек. — То чому б не спробувати Крутень? Ти намагаєшся створити науку з нуля, Ґрімнебуліне, а така енергія вже існує, техніки користування нею відомі... Я питаю як неук, Ґрімнебуліне. Чому б тобі не використати Крутень?

Айзек тяжко зітхнув і потер долонею лице. Він сердився і хвилювався, бажаючи негайно припинити розмову. Вчений повернувся до ґаруди й підняв руку.

— Яґареку... — почав було говорити, і в ту саму хвилину почулося гупання вхідних дверей.

— Агов! — гукнув веселий голос.

Яґарек закляк. Айзек скочив на ноги з блискавичною швидкістю.

— Хто там? — крикнув учений, стрімголов спускаючись униз.

З-за дверей визирав якийсь чоловік. Виглядав люб’язним, аж занадто.

— День добрий, пане. Я стосовно конструкта.

Айзек похитав головою, не маючи поняття, про що торочить цей чоловік. Потім глянув угору, проте Яґарека не було видно. Він відступив від краю платформи в тінь. Чоловік у дверях тим часом простягнув Айзекові візитівку.

«Натаніель Оріабен. Ремонт і заміна конструктів. Якість і ретельність за прийнятну ціну», — говорилося в ній.

— Учора приходив один чоловічок. Звали його... Серачін? — невпевнено прочитав з листка візитер. — Сказав, що модель-прибиральник... е-е... ЕКВ 4-е барахлить. Може, вірус, може, ще що. Я мав прийти завтра, але був тут недалечко по роботі й вирішив зайти, глянути, може, й застав би кого.

Чоловік сяйнув усмішкою і сховав руки у кишенях засмальцьованої роби.

— Добро, — відповів Айзек. — Розумієш... зараз не дуже зручний час...

— Та нічого. Як хочете, звісно. Але... — чоловік роззирнувся на всі боки, перш ніж продовжити, так ніби збирався повідати якусь таємницю. Пересвідчившись, що нема чужих вух, він продовжив змовницьки: — Річ у тім, пане, що я не зможу виконати замовлення завтра, як то заздалегідь планувалося. — На обличчя наповзла максимально нещира вибачлива посмішка. — Я тихенько можу собі вовтузитися десь у куточку. Тут усе зроблю за годину, інакше — доведеться везти в ремонтну майстерню. А це затягне десь із тиждень.

— От западло. Добре... Слухайте, у мене зараз зустріч нагорі, і критично необхідно, щоб ви нас не відволікали. Серйозно. Тож проблем не буде?

— Звичайно, не буде. Я просто трохи поколупаюся в цьому старому прибиральнику і гукну, коли дізнаюся, в чому річ, добре?

— Прекрасно. То я вас залишаю?

— Перфекто.

Ухопивши ящик зі струментом, чоловік потюпав до конструкта-прибиральника. Лубламай увімкнув його вранці й наклацав інструкції: вимити його робоче місце; але той був безнадійний. Він хвилин двадцять нарізав кола, потім став і притулився до стіни. Три години потому він стояв там само, видаючи жалібне поклацування й судомно подригував трьома кінцівками.

Майстер підійшов до бідолахи, бурмочучи й квокчучи, мов стурбований батько. Обмацавши конструктові кінцівки, він невимушено витяг кишенькового годинника й виміряв частоту посмикувань. Потім написав щось у маленькому записнику. Він крутнув конструкта до себе лицем та вдивився у скляне око. Майстер повільно водив олівцем туди-сюди, стежачи за реакцією сенсорного двигуна.

Айзек одним оком спостерігав за майстром, проте основна увага була прикута туди, де чекав Яґарек. «Ця справа з Крутнем не може чекати», — проскочила нервова думка.

— У вас там все нормально? — знервовано гукнув Айзек до майстра.

Чоловік саме відкривав свій ящик і витягував чималу викрутку. Він підвів голову й зиркнув на Айзека.

— Ніяких проблем, пане, — відповів майстер, бадьоро махнувши викруткою.

Він повернувся до конструкта й вимкнув його, клацнувши вимикачем на шиї. Страдницьке кректіння затихло. Чоловік почав відкручувати панель на задній частині «голови» — грубого шмату сірого заліза, що стримів на циліндричному тулубі.