Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 27)

Бенджамін усміхнувся. Він говорив із сильним акцентом, типовим для Псячої Твані, на відміну від Дерхан, інтонація якої видавала, що вона з передмістя.

— Ну, я працював на додатковій зміні, правда ж? Я вже й так перепрацьовую. Я їм казав, що ти зайдеш. Наскільки вони знають, ти — просто повія, котрій я подобаюсь, а ти — мені. Поки я не забув: перука — просто диво, — він криво посміхнувся. — Тобі личить, Ді. Вигляд бомбезний.

Він повільно сів у ванну; шкіра взялась мурашками від холоду. На поверхні води з’явилася товста плівка крові. Бруд та інша гидота поступово відділялися від шкіри і ліниво спливали на поверхню. Він на хвилину заплющив очі.

— Я швидко, Ді, обіцяю, — прошепотів він.

— Не поспішай, — відповіла вона.

Він занурив голову під бульбашки; на поверхні залишились закручені пасма волосся, котрі поступово затягувало під воду. Чоловік на мить затримав дихання, а тоді почав енергійно відчищатися. Час від часу він виринав, щоб вдихнути, а тоді знову пірнав.

Дерхан налила води у відро і стала за ванною. Коли він вигулькнув над поверхнею, вона повільно вилила воду йому на голову, щоб змити криваві мильні сліди.

— О-о, як добре, — пробурмотів він. — Я тебе прошу, ще.

Жінка виконала прохання.

Зрештою, він виліз із купелі, яка тепер нагадувала місце жорстокого вбивства. Потім перехилив ванну із липкою рідиною в бік водовідводу, вмонтованого в підлогу. Вони чули, як вона ллється вздовж стін.

Бенджамін накинув цупкий халат і кивнув Дерхан.

— Перейдімо до діла, зайчику? — він підморгнув.

— Лише скажи, які послуги тобі потрібні, любий, — відповіла вона.

Вони вийшли з кімнати. У світлі зі стелевого люка було видно маленьку кімнатку в кінці коридору, де спав Бенджамін. Коли вони зайшли, він зачинив і замкнув двері. Кімната нагадувала колодязь, значно більша заввишки, ніж завширшки. У квадрат стелі було вмонтоване ще одне засмальцьоване вікно. Дерхан і Бенджамін переступили через благенький матрац до напіврозваленої шафи — релікту, що попри занепад виглядав велично, різко контрастуючи з непоказним інтер’єром.

Бенджамін відсунув убік кілька брудних сорочок. Він потягнувся до отворів, що їх колись завбачливо просвердлили у дерев’яній задній стінці шафи і, трохи охнувши, підняв перегородку. Потім обережно повернув її боком і поклав на дно тумби.

Дерхан подивилась у маленький дверний отвір, обмурований цеглою, який відкрив Бенджамін. Він тим часом взяв із полиці в шафі коробку сірників і свічку. Чоловік запалив свічку, затуляючи її від холодного протягу з таємної кімнати. Ведучи за собою Дерхан, він пройшов через шафу й освітив редакцію «Безтямного бродяги».

Дерхан і Бенджамін запалили газові лампи. Кімната була такою великою, що спальня по сусідству здавалася ще меншою. Повітря всередині було важким і спертим. Природне світло не проникало. Високо вгорі виднівся світловий люк, але скло зафарбували в чорний колір.

По кімнаті були розставлені напіврозвалені стільці й кілька столів, заповнених газетами й ножицями та друкарськими машинками. На одному стільці сидів деактивований конструкт з бляклими очима. У нього була потрощена нога, з якої повипадали мідні дротики й уламки скла. На всій стіні виднілися розклеєні плакати. По периметру височіли стоси старих випусків «Безтямного бродяги», що майже розсипалися. Навпроти однієї вологої стіни стояв громіздкий на вигляд друкарський верстат, величезна залізна штукенція в жирних і чорнильних плямах.

Бенджамін сів за найбільший стіл і підтягнув до нього ще один стілець. Він запалив довгу зігнуту цигарку, з якої відразу повалив дим. Дерхан сіла поруч. Вона пальцем вказала на конструкт.

— Як поживає той мотлох? — спитала жінка.

— До біса шумний, не можу користуватися вдень. Доводиться чекати, поки інші розійдуться, але, з іншого боку, і верстат тихим не назвеш, тож яка вже різниця? І величезне полегшення, що не доводиться крутити, і крутити, і крутити це довбане колесо усю чортову ніч кожні два тижні. Я просто закидаю йому в нутро трохи вугілля, показую йому, що робити, і дрімаю собі.

— Як новий випуск?

Бенджамін повільно кивнув і вказав на перев’язаний стос біля свого стільця.

— Непогано. Скоро ще трохи віддрукуємо. Публікуємо маленьку статтю про твого Поробленого на шоу покручів.

Дерхан махнула рукою.

— Це не така серйозна новина.

— Ні, але вона... знаєш... кусається... Основний матеріал — про вибори. «Срали ми на Лотерею», тільки у м’якших виразах, — він усміхнувся. — Знаю, це майже те саме, що в попередньому випуску, але така зараз пора року.

— Тобі цього року не пощастило виграти в лотерею, правда? — спитала Дерхан. — Не трапився твій номер?

— Та ні. Зі мною таке було лише раз у житті, багато років тому. Я тоді побіг до бюлетеня, гордо стискаючи виграшний ваучер, і проголосував за Нарешті Ми Бачимо. Юнацький ентузіазм, — зі смішком сказав Бен. — Ти не проходиш автоматично, правда?

— Та щоб його чорти вхопили, Бенджаміне, у мене немає стільки грошей! Якби було, я б куди більше віддавала для «ББ». Ні, і цього року я не виграла.

Бенджамін розрізав мотузку на стосі газет. Він підштовхнув кілька до Дерхан. Вона взяла верхній примірник і поглянула на першу сторінку. Кожен примірник являв собою одинарний великий аркуш паперу, складений учетверо. На першій сторінці шрифт був десь такий самий, як у «Маяку» чи «Сутичці», чи будь-якій іншій легальній пресі Нового Кробузона. Однак всередині складок «Безтямного бродяги» статті, слогани й повчання перепліталися заростями крихітного шрифту. Це виглядало потворно, однак свою роль виконувало.

Дерхан витягла три шекелі й підштовхнула їх до Бенджаміна. Він узяв їх, пробурмотівши «дякую», і сховав у бляшанку на столі.

— Коли прийдуть інші? — запитала Дерхан.

— З кількома десь за годинку зберемось у пабі, а з іншими — ввечері й завтра.

У непевній, жорстокій, безпринципній і репресивній політичній атмосфері Нового Кробузона авторам статей «Безтямного бродяги» доводилось зустрічатися лише в дуже рідкісних випадках. Таким чином зменшувались шанси, що до їхніх лав проникнуть вартові. Бенджамін був редактором, єдиною людиною в постійно змінному штаті, яку всі знали і яка знала всіх.

Дерхан помітила стос недбало надрукованих аркушів на підлозі поруч зі стільцем, на якому сиділа. Інші протестні газети. Частково соратники, частково конкуренти «Безтямного бродяги».

— Є щось хороше? — запитала вона, вказавши на стос.

Бенджамін знизав плечима.

— «Вигук» цього тижня — повна дурня. Непогана тема номера «Кузні» — про оборудки Радґаттера з компаніями-перевізниками. Я навіть попрошу когось взяти цю тему в роботу. Окрім того, негусто.

— Чим хочеш, щоб я зайнялась?

— Ну... — Бенджамін проглянув папери, перевірив свої нотатки. — Якби ти могла стежити за новинами щодо страйку на причалі... Розібратися, які є погляди, відшукати кілька прикладів позитивної реакції, кілька цитат, сама знаєш. А ще, як стосовно півтисячі слів про історію Виборчої лотереї?

Дерхан кивнула.

— Що ще планується найближчим часом? — запитала вона.

Бенджамін стиснув губи.

— Ходять чутки, що Радґаттер на щось хворіє і про якісь неоднозначні методи лікування: я би хотів цим зайнятися, але очевидно, що одному Джабберу відомо, через скільки ротів ця історія пройшла. І все ж будь уважна. І є ще дещо... поки що дуже непевне, але цікаве. Я спілкуюся з деким, хто стверджує, що спілкується ще з кимсь, хто хоче оприлюднити інформацію про зв’язки між Парламентом та організованою злочинністю.

Дерхан повільно, вдячно кивнула.

— Звучить дуже смачно. Про що ми говоримо? Наркотики? Проституток?

— Чорт, та це ясно, як день, що Радґаттер кожній бочці в цьому місті затичка. Як і всі решта. Штампувати товар, загарбати прибуток, домовитися з вартою, щоб вони потім підчистили клієнтів, отримати нову порцію Пороблених чи рабів-шахтарів для штолень Вістря, тримати тюрми повними... усе на вищому рівні. Я не знаю, що саме мав на увазі цей стукач, але вони всі до чортиків знервовані, очевидно, готові зробити ноги. Але ти ж мене знаєш, Ді. Помалу, помалу, — він їй підморгнув, — я потурбуюся, щоб це стало відомо.

— Тримай мене в курсі, гаразд? — сказала Дерхан.

Бенджамін кивнув.

Дерхан згребла у сумку свою підбірку газет, сховавши їх під усяким мотлохом. Підвелася.

— Гаразд. Тепер я знаю, що мені робити. До речі, у ці три шекелі входить чотирнадцять проданих примірників «ББ».

— Нічогенько, — сказав Бенджамін і знайшов відповідний блокнот на столі, щоб це записати.

Він устав і показав Дерхан на вхід у шафу. Вона зачекала на супутника у крихітній спальні, поки він вимикав лампочки у верстаті.

— Грім-як-там-його ще купує? — запитав він через діру. — Отой вчений-дивак?

— Купує. Він нічого так.

— Про нього були якісь дивні чутки кілька днів тому, — сказав Бенджамін, вилазячи із шафи й витираючи жирні руки ганчіркою. — Це той самий, що розшукує птахів?

— О, так, він проводить якісь там експерименти. Ти слухав чутки від злочинців, Бенджаміне? — Дерхан усміхнулась. — Він збирає крила. Мені здається, він принципово уникає офіційної купівлі, якщо те саме можна роздобути через нелегальні канали.

Бенджамін схвально закивав.

— Ну, в чувака непогано виходить. Він знає, як розрекламувати своє замовлення.

На останній фразі він обперся об шафу й підтягнув дерев’яну задню стінку на місце. Потім прикріпив її та повернувся до Дерхан.