Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 29)
Передмістя було поза межами досяжності новокробузонського муніципалітету. Існувала вельми ненадійна альтернативна інфраструктура: самопризначена мережа поштарів, сантехніків, навіть сяка-така подоба законів. Одначе ці системи були неефективними й, у найкращому разі, — неповними. Здебільшого сюди не приходила ні варта, ні будь-хто інший. Єдиними гостями ззовні були регулярні потяги, що прибували до недоречно чепурної станції Валка, і банди злодюг у масках, які тероризували район у нічний час. Вулична дітлашня Розхлюпу була особливо беззахисною перед тваринним дикунством бандитів.
Мешканці нетрів Псячої Твані й навіть Лихокраю вважали відвідування Розхлюпу образою гідності. Він просто жив собі не як частина міста, а як химерне містечко, щепа на стовбурі Нового Кробузона. Тут не було грошей, щоб приманити промисловість — законну і не надто. Злочини у Розхлюпі були не більше, як дрібні акти відчаю й боротьба за виживання.
Було в Розхлюпі ще дещо, воно й привело Айзека до його непривітних завулків. Останні тридцять років тут містилося ґетто новокробузонських ґаруд.
Лін дивилася на велетенські багатоповерхівки Пустиря Кетч. Вдалині виднілися крихітні фігурки. Вони об’їжджали повітряні потоки, які самі ж створювали, кружляючи над ними. Вірми, можливо, парочка ґаруд. Кеб саме проїжджав під повітряною колією, котра граційно виринала з вартової вежі.
Бричка зупинилася на узбіччі.
— Ну все, батечку, далі я не їду, — сказав візник.
Лін з Айзеком вибралися з двоколки. З одного боку екіпажу височіла низка білих будинків. Перед кожним зеленів невеличкий чепурний садок. Уздовж вулиці рядком тяглися розлогі баньяни. Навпроти будинків, з іншого боку кеба, виднілася довга вузька стрічка парку близько трьохсот ярдів завширшки; вона круто спускалася вниз і далі від вулиці. Цей вузенький клапоть зелені слугував нейтральною смугою між пристойними будинками Пагорба Водуа, де жили дрібні службовці, лікарі та юристи, й облупленим хаосом Розхлюпу там, за деревами, біля підніжжя пагорба.
— Трясця його бабці, воно й не дивно, що це не найпопулярніша місцина, — сказав Айзек. — Глянь, вона псує краєвид з вікна для усіх цих достойних людей он там нагорі... — Й зло осміхнувся.
Лін глянула вдалину, де верхівку пагорба розрізала навпіл Стічна лінія. Поїзди проходили через ущелину в зеленому масиві на західному схилі пагорба. Над багнистою трясовиною Розхлюпу вимальовувалися обриси червоної цегли станції Валка. У цьому закапелку міста колії тільки ледь-ледь зринали над будинками, та станція й не потребувала зайвої архітектурної величі, щоб піднятися над імпровізованими оселями довкола. З усіх будівель Розхлюпу хіба каркаси переобладнаних багатоповерхівок були вищими.
Айзек легенько штовхнув супутницю ліктем і показав на купку висоток, ближче до залізничної колії.
— Бачиш? — Вона кивнула. — Глянь угору.
Лін подивилася, куди показував його палець. Нижня половина будівель виглядала безлюдною. Однак, починаючи від шостого-сьомого поверхів, з усіх тріщин стриміло дивно вигнуте гілля. Вікна були позапинані коричневим папером, на відміну від порожніх проваль попередніх поверхів. А вгорі, на пласкій покрівлі, приблизно на такому ж рівні, на якому стояли Айзек з Лін, виднілися маленькі фігурки.
Лін глянула вгору й відчула невимовний захват. У небі шугали крилаті силуети.
— Це ґаруди, — сказав Айзек.
Вони разом з Лін спустилися з пагорба до залізничної колії, повертаючи праворуч, щоб підійти ближче до саморобних гнізд ґаруд вдалині.
— Майже всі ґаруди в місті живуть у цих чотирьох будівлях. Їх, мабуть, не нарахується і двох тисяч у всьому Новому Кробузоні. А це... е... нуль, бляха, цілих, три сотих відсотка населення...— Айзек блиснув посмішкою. — Бачиш, я накопав дечого.
«Але не всі вони тут живуть. А як же Крахлекі?»
— Звісно, тобто є такі, що вибралися. Один колись у мене вчився, непоганий хлоп. Є ще, може, кілька у Псячій Твані, три-чотири у Морокраї, шестеро у Великому Кільці. Я чув, що і в Пагорбі святого Джаббера і Сиріаку жменька їх теж є. А раз чи двічі на покоління такий от, як Крахлекі, вибивається в люди. Я, до речі, ще не читав його писанину. Годиться на щось? — Лін кивнула. — Значицця, є такі, як він, та інші... Як того звали? Із Розмаїтої Тенденції... Шашжар, точно. Вони його взяли, аби довести, що РТ відкрита для
«Але більшість із них тут. А коли ти тут, вибратися, певно, важко...»
— Гадаю, так. Хоча це навіть м’яко сказано.
Вони перебралися через потічок і стишили крок, дійшовши до околиць Розхлюпу. Лін схрестила руки й труснула головою.
«Що я тут забула?» — єхидно запитала вона.
— Розширюєш світогляд, — весело відповів Айзек. — Варто знати, як поживають інші раси в нашому премилому місті.
Він смикав її за руку доти, доки вона з удаваною неохотою дозволила витягти себе з тіні дерев.
Щоб потрапити в Розхлюп, Айзеку з Лін довелося пройти через кілька хистких містків — декілька планок над ровом завширшки два з половиною метри, що відділяв околицю від парку пагорба Водуа. Вони йшли одне за одним, інколи балансуючи руками.
Рів завглибшки півтора метра був наповнений нудотною желеподібною юшкою з лайна, токсичних речовин і кислотного дощу. Поверхня взялася бульбашками від газів і роздутих тіл тварин. То тут, то там похитувалися іржаві бляшанки й м’ясисті шматки тканини, немов пухлини чи недоношені зародки. Рідина радше коливалася, ніж струменіла. Покрита товстим маслянистим шаром, її поверхня була непорушна; камінці, що сипалися з мосту, вона поглинала, навіть не булькнувши.
Навіть закривши від смороду рукою носа й рота, Айзек відчув, як його напинає блювати. Десь посеред моста його ледь не знудило. Однак впорався із собою. Спіткнутися на тих планках, втратити рівновагу й упасти — годі було й думати про таке.
Від смаку мулу в повітрі Лін нудило майже так само, як і Айзека. Коли вони врешті ступили на інший берег, хорошого настрою в обох як не було. Пара мовчки крокувала лабіринтами вулиць.
Лін з легкістю орієнтувалася серед таких низьких будівель. Купка хмарочосів, які вони шукали, ясно виднілася прямо перед станцією. Час від часу вона йшла попереду, інколи забігав наперед він. Вони простували через каналізаційні стоки, що текли поміж хат. Обидва були незворушні. Обидва побороли свою відразу.
Мешканці Розхлюпу виходили повитріщатися.
Похмурі чоловіки й жінки, сотні дітей, усі в чудернацькій суміші краденої одежі та зшитого докупи рядна. Маленькі ручки й пальчики чіплялися за Лін, коли та проходила повз. Вона ляскала по руках і припускала вперед. Навколо них зашуміли голоси, почали вимагати гроші. Проте ніхто не спробував їх зупинити.
Айзек з Лін мляво крокували покрученими вулицями, не випускаючи башти з поля зору. Вони йшли крізь натовп. Чим ближче до висоток, тим чіткішими були тіні ґаруд угорі.
Товстий чоловік, такий завбільшки, як Айзек, заступив їм дорогу.
— Сквайре, жучко, — гукнув він, кивнувши їм обом. Очі бігали туди-сюди. Айзек сіпнув Лін, щоб та зупинилася.
— Що треба? — нетерпляче відповів Айзек.
Чоловік відразу залопотів.
— Ну, ви гості, незвичні до Розхлюпу, то я й того, подумав, може, підмогти чим?
— Ти, чоловіче, не дурій, — гаркнув Айзек. — Я не
— То ти з птахунами теревенити зібрався? І про що ж, сквайре?
— Не твоє діло! Питання в тому, чи проведеш мене до їхніх апартаментів?
Чоловік примирливо підняв руки.
— Не треба було пхати носа, звиняй, сквайре, і правда — не мій клопіт. З радістю проведу до пташиних кліток, за крихітну винагороду.
— О, заради Джаббера. Не переживай, матимеш. Та навіть не здумайте, — загорлав Айзек, щоб усім було чутно, — красти. У мене вистачить тільки на пристойного гіда, ні стівером більше. Я знаю, Дикий лаятиметься на всі заставки, як щось трапиться з його давнім другом на його ж угіддях.
— Прошу тебе, хлопаче, ображаєш місцевий нарід. Ані слова більше, просто падайте на хвіст, згода?
— Веди, чоловіче, — відповів Айзек.
Коли вони кривуляли між завулків та іржавих дахів, Лін повернулася до Айзека.
«В ім’я Джаббера, що це було? Хто такий Дикий Пітер?»
Айзек на ходу відповідав жестами.
«Маячня повна. Був тут одного разу з Лемюелем у... сумнівній справі, зустрів Дикого. Місцевий божок. Не думав, що він ще живий. Певно, й не згадає мене».
Лін розсердилася. Їй не вірилося, що місцеві купилися на Айзекову маячню. З іншого боку, їх вже підводили до башти ґаруд. Може, то був скоріше ритуал, а не справжня конфронтація? Може, Айзек пожартував і насправді нікого не налякав? Можливо, вони допомагали йому з жалості?
Саморобні халупи лопотіли об підніжжя висоток, немов хвильки. Проводир поманив їх до себе й указав на чотири будинки, поставлені квадратом. У затінку між будинками ріс садок, покручене гілля дерев відчайдушно тяглося до світла. Між ними стриміли чіпкі бур’яни й сукуленти. Під небесним запиналом кружляли ґаруди.
— Онде те, що тобі треба, сквайре, — гордо промовив чоловік.
Айзек зам’явся.