Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 20)
За дверцятами, під обсидіановою шкірою парламенту, гойдалася залізна клітка, один бік якої відкривався прямо у дверний проріз. Клітка трималася на ланцюгах, прив’язаних з обох боків; похитуючись, з легким брязкотом вони щезали в круговерті темряви, якій не було кінця-краю, куди б службовець не дивився. Він просунув ящика в отвір й запхнув його в кліть, що просіла під його вагою.
Він опустив дверцята, й ті зімкнулись, охоплюючи ящик плетивом дроту. Потім він зачинив розсувні двері й, намацавши в кишені, витяг декілька перфокарт, кожна з яких була чітко помічена: «Варта», «Розвідка», «Скарбниця» і так далі. Чоловік узяв потрібну й устромив у щілину біля дверей.
Почулося дзуміння. Крихітні чутливі поршні зреагували на тиск. Приведені в рух парою, що піднімалася з велетенських котлів у підвалі, крихітні шипи почали обертатися вздовж карти. Підпружинений зубчик на хвильку потрапляв в отвір у твердому картоні, і по механізму передавався крихітний посмик. Коли коліщатка завершили свій хід, комбінація перемикачів «вмк/вимк» переводилася в двійкові команди, котрі під дією пари й повітряних потоків мчали рурками й кабелями до прихованих аналітичних машин.
Клітка підскочила й, розхитуючись, почала свій шлях під шкірою Парламенту. Кілька хвилин вона мандрувала тунелями вгору і вниз, убік і навскоси, змінюючи напрямки, переходячи з одних ланцюгів на інші, доки не приходила до місця призначення, бемкаючи у дзвінок, який оголошував про прибуття. Перед нею відкрилися інші дверцята, і ящик потрапив у руки отримувача. Десь далеко, поза кабінетом службовця, гойдалася нова клітка.
Службовець з департаменту Комплектування працював швидко. Він за чверть години встиг зареєструвати й відправити далі майже всі речі. І тоді він помітив, що один з пакунків дивно ворушиться. Чоловік перестав писати й тицьнув іуди пальцем.
Барвисті штемпелі вказували на те, що посилка прибула з торговельного судна, назву написали нерозбірливо. Згори охайними друкованими літерами вивели ім’я отримувача: «Др. М. Барбл, Департамент досліджень і розробок». Службовець почув шкряботіння. Хвильку повагавшись, він обережно розв’язав мотузку й зазирнув усередину.
Там, у гнізді з паперової стружки, судомно звивалася купка товстих личинок завбільшки як великий палець.
Службовець відсахнувся, очі за скельцями окулярів здивовано розширилися. Личинки мінилися дивовижними барвами: багряними, темно-зеленими, з переливами павиного пера. Вони вовтузилися, намагаючись звестися на міцні липкі ніжки. З їхніх голівок, над крихітним ротом, вистромилися вусики. Задню частину тільця вкривали різнокольорові наїжачені шерстинки, які блистіли, немов їх умочили в клей.
Маленькі пухкі створіння сліпо вигиналися неповороткими тільцями.
Трохи запізно службовець помітив потріпану накладну, пришпилену до задньої стінки коробки й попсовану під час пересилки. Кожний пакунок з накладною він мав зареєструвати, як вказано у переліку, й переслати далі, не відкриваючи.
«Чорт», — занервував він, розправляючи розірвані половинки накладної. Все ще можна було щось розібрати.
Чоловік відкинувся на стільці й замислився, дивлячись, як маленькі волохаті істоти повзають одне по одному й по огризках паперу.
«Гусінь? — подумав він занепокоєно, заціпивши погляд. — Рідкісна гусінь. Якийсь іноземний вид».
Йому згадалися перешіптування в пивничці, підморгування й кивки. Він чув, як якийсь хлопець пропонував за цих небувалих звірів гроші. Чим рідкісніші, тим краще, казав він.
Страх і жадоба раптово спотворили риси клерка. Він заніс руку над коробкою, нерішуче простягнув її та одразу відсмикнув. Потім підвівся й крадькома підійшов до дверей. Наставив вуха. З намитого до блиску коридору ані звуку.
Службовець вернувся до столу, гарячково підраховуючи ризик і вигоду. Уважніше придивившись до накладної, він побачив, що від штемпеля залишився ледь видимий гребінець, а фактичні дані написали від руки. Не давши собі час на роздуми, він почав копирсатися в столі, поглядаючи на двері, доки видобув звідти ніж для різки паперу й перо. Гострим лезом він легесенько пошкріб дашок і нижній завиток п’ятірки на накладній. Потім здув паперово-чорнильний пил й обережно розгладив шкарубкий папір пір’їною від пера. Після цього перевернув його та занурив гострий кінець у чорнильницю. Ретельно вирівняв початок завитка цифри, перетворивши її на дві перехрещені лінії.
Урешті все було готово. Він випрямив спину й прискіпливо оглянув свою творчість. Тверда четвірка.
«Найскладніше позаду», — подумав він.
Він роззирнувся у пошуках якоїсь посудини, вивернув кишені, почухав голову й замислився. Раптом обличчя проясніло, й він витяг футляр для окулярів. Відкривши, напхав туди паперової стружки. Потім, гидливо кривлячись, службовець накрив долоню краєчком рукава й запустив руку всередину коробки. Між пальців заворушилося м’яке тільце личинки. Так легенько й хутко, як тільки міг, вихопив її з юрми побратимів і поклав у свій футляр, квапливо закривши його.
Далі поклав його на дно портфеля між м’ятних цукерків, паперів, ручок і записників.
Службовець наново перев’язав мотузку на коробці й сів на місце. Серце билося дуже голосно. Він трохи спітнів. Чоловік важко дихав, заплющивши очі.
«Розслабся, — заспокоював себе. — Усе вже закінчилося».
Минуло дві-три хвилини, ніхто не прийшов. Службовець сидів сам-один. Дивна крадіжка залишилася без свідків. Тепер дихалося вільніше.
Урешті він ще раз глянув на підроблену накладну. Не прискіпаєшся. Він відкрив гросбух і зробив запису розділі «
Остання цифра горіла, неначе її вивели червоним чорнилом.
Те саме він надрукував до свого щоденного звіту й, ухопивши посилку, пішов до стіни. Він одчинив розсувні двері й, перехилившись через металевий поріжок, запхав ящик з личинками у клітку. З темної порожнини між шкурою й черевом Парламенту на нього дмухнуло сухим затхлим повітрям.
Службовець защіпнув клітку й зачинив дверцята перед нею. Тремтячими пальцями він покопирсався серед перфокарт і врешті витяг одну з поміткою «Д/Р» та вставив її у паз інформаційної машини.
Почулося шипіння й скрегіт — команди передавалися через поршні, молоточки й маховики, а клітку потягло вгору, далі від кабінету службовця, геть за передгір’я Парламенту, до стрімких вершин.
Пакунок із личинками погойдувався у темряві. Не знаючи про свою подорож, вони кружляли в стінах своєї крихітної тюрми судомними хвильками перистальтики.
Безшумні механізми переправляли клітку з гака на гак, змінюючи напрямок, кидаючи її на іржаві конвеєрні стрічки, несли до іншої частини нутрощів Парламенту. Коробка непомітно кружляла будівлею, поступово й невблаганно піднімаючись до надсекретного Східного крила, по механізованих артеріях до органічних башточок і виступів.
Нарешті кліть з приглушеним дзвоном приземлилася на пружинну подушку. Вібрації дзвіночка стихали в тиші. За хвилину двері в шахту відкрили, й коробку з гусінню рвучко висмикнули на білий світ.
У довгастій білій кімнаті не було вікон, лише сліпучі гасові ліхтарі. У стерильній чистоті кімнати можна було розгледіти кожну тріщину. Сюди ніколи не проникав ні пил, ні бруд. Чистота тут була жорстка, агресивна.
По всій кімнаті юрмилися постаті в білих халатах, зайняті чимось таємним.
Одна з невідомих фігур розв’язала мотуз і прочитала накладну. Потім обережно відкрила коробку й зазирнула всередину.
Вона взяла пакунок і понесла його на витягнутій руці через кімнату. У дальньому кутку один з колег — худий какт, колючки якого надійно вкривала міцна біла роба — відчинив засув на дверях, до яких прямувала жінка. Вона махнула перепусткою, і він одійшов убік, пропускаючи її.
Вони обережно крокували коридором настільки ж білим і просторим, як і кімната, з якої вийшли; в кінці його виднілася металева решітка. Какт нагнувся й просунув перфокарту в слот у стіні. Ґратчасті двері від’їхали убік.
Вони ввійшли у простору темну кімнату.
Стеля й стіни зали були так далеко, що здавалися майже неозорими. З усіх боків доносилося виття й мукання. Коли очі звикли до темряви, в сутінках велетенського простору почали вимальовуватися тіні кліток з темного дерева, металу й армованого скла. Деякі були розміром з кімнату, інші — не більші за книжку. Вони стояли, немов вітрини в музеї: біля кожної висіли якісь таблиці й лежали брошури. Білі фігури науковців бродили скляними лабіринтами, мов привиди на звалищі, щось занотовували, спостерігали, заспокоювали чи мучили мешканців кліток.
Бранці чмихали, рохкали, стрекотіли й нервово тупцяли у своїй темній тюрмі.
Какт наддав ходи й щез. Жінка, що несла гусінь, сторожко крокувала по кімнаті.
Тварі скакали на жінку, коли та проходила повз, і скло дрижало, як і вона сама. Щось маслянисто майнуло у велетенському кадобі з тванню; вона побачила, як до неї потягнулися зубаті щупальці, шкрябаючи стінки резервуару. Її оповило гіпнотичне органічне світло. Вона пройшла повз невеличку клітку, вкриту темним рядном, обклеєну з усіх боків попереджувальними знаками й інструкціями, як поводитися з її вмістом. Колеги жінки то наближалися, то відходили з папками, різнокольоровими дитячими кубиками й куснями гнилого м’яса.