Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 19)

Вони ще якийсь час ішли мовчки й добросовісно жували солодку вату.

— Я мистецтвознавиця, Айзеку, — зрештою сказала Дерхан. — Знаєш, поробка — це мистецтво. Збочене мистецтво. Яка ж для цього уява потрібна! Я бачила Пороблених, які повзуть під вагою спіральних залізних мушель, у які вони ховаються вночі. Жінок-равликів. Я бачила їх з великими щупальцями, як у кальмара, там, де раніше були руки, — вони стояли в річковому бруді й занурювали присоски під воду, щоб витягти рибу. А щодо тих, яких зробили для гладіаторських боїв!.. Хоча ніхто не зізнається, що їх роблять для цього...

Творчість поробки зіпсувалася. Спаскудилась. Зогнила. Я пам’ятаю, ти колись у мене запитав, чи важко поєднувати написання матеріалів про мистецтво із написанням матеріалів для «ББ».

Вони проходили по ярмарку. Дерхан повернулась обличчям до Айзека.

— Це те ж саме, Айзеку. Мистецтво — це те, що ти обираєш зробити. Це... збирання... всього, що тебе оточує, і створення чогось такого, що робить тебе більше людиною, чи більше хепрі, чи ким завгодно. Більше особистістю. Навіть у Поробці крихта цього зберігається. Ось чому ті ж самі люди, що зневажають Пороблених, захоплюються Джеком Півмолитвою, існує він чи ні.

— Я не хочу жити в місті, де поробка — найвище мистецтво.

Айзек намацав у кишені «Безтямного бродягу». Небезпечно було навіть мати з собою один примірник. Він поплескав його, подумки показуючи язика на північний схід, у бік Парламенту, мерові Бентаму Радґаттеру та партіям, котрі лаялись, як поділити між собою пиріг. Партія Жирного Сонця і Партія Трьох Пер; Розмаїта Тенденція, яку Лін називала «компрадорськими мерзотниками»; брехуни і звабники партії Нарешті Ми Бачимо; весь бучний, охочий до гризні виводок, наче всемогутні шестилітки в пісочниці.

У кінці доріжки, встеленої фантиками, плакатами, квитками і розтоптаною їжею, викинутими ляльками й кульками, стояла Лін, неподалік від входу до ярмарку. Айзек посміхнувся, щиро радий її бачити. Угледівши товаришів, вона випрямилась, помахала рукою і пішла їм назустріч.

Айзек побачив, що в мандибулах у неї було глазуроване яблуко. Внутрішня щелепа смачно жувала.

«Як усе відбулося, сонечку?» — знаками запитала вона.

— Повний пипець, — нещасно пирхнув Айзек. — Розповім.

Він навіть ризикнув на мить узяти Лін за руку, коли та повернулась, аби піти геть від ярмарку.

Три маленькі постаті зникли на тьмяно освітлених вулицях Себек Круа, де гасове світло було коричневим і горіло впівсили — там, де воно взагалі було. А позаду величезна плутанина із барв, металу, скла, цукру й поту продовжувала забруднювати небо шумом і світлом.

Розділ дев’ятий

Над містом, крізь тінисті завулки Відлунної Трясовини й халупи Лихокраю, через ґрати замулених каналів, у Кіптявому Закруті й у вицвілих маєтках Баракгема, у вежах Смоляної Заплави й непривітному лісі бетонних коробок Псячої Твані, прокотилася чутка: Хтось скуповує крилатих істот.

Лемюель, немов бог, вдихнув життя в ідею і дав їй крила. Дрібні злодюжки почули від торговців наркотою, хазяї яток переповідали збіднілій знаті, лікарі з сумнівною репутацією дізнавалися од викидайл на півставки.

Айзекова просьба облетіла всі кубла й нетрі. Вона проникла в наскоро зліплені халупи низу людського життя. Там, де зогнилі хати нависали над подвір’ями, а дерев’яні тротуари, здавалося, росли самі по собі, виводячи споруди до вулиць, на яких виснажені в’ючні тварини волочили туди-сюди клітки з третьосортним товаром. Над стічними канавами, немов загіпсовані кінцівки, стриміли мости. Звістка пройшла стежками вуличних котів крізь хаотичне хитросплетіння міських завулків.

Шукачі пригод невеличкими групками стікалися до Стічної залізничної лінії, доїжджали до зупинки Валка й відправлялися в хащі Грублісу. Вони йшли закинутими коліями, доки вистачало сил, ступаючи зі шпали на шпалу, повз безіменний безлюдний полустанок десь на белебені лісу. Платформи здалися в полон живого зеленого плетива. Колії поросли кульбабами, наперстянками й шипшиною, які зухвало пробивалися крізь гравій, то тут, то там надимаючи й гнучи рейки. Зарості темнолисту, баньяну та ялин непомітно наступали на полохливих непроханих гостей, захопивши їх у буйнозелену пастку.

Вони приходили з торбами, рогатками й великими сітками. Вони тягли свої незграбні міські тушки крізь плутанину коріння й густих лісових тіней, горлопанячи, перечіпаючись і ламаючи віття. Вони намагалися визначити, звідки доносився пташиний спів, що плутав мандрівників і лунав звідусіль. Інколи, затинаючись, марно намагалися провести аналогії між містом і цим чужинським царством: «Якщо можеш знайти дорогу в Псячій Твані, — певно, казав хтось і, безперечно, помилявся, — вже ніде не загубишся». Потім вони озиралися в марних пошуках шпилю вартової вежі на пагорбі Водуа, яку за деревами годі було побачити.

Декотрі не повернулись.

Більшість верталися назад, покусані мошкарою, злі й з порожніми руками. З таким же успіхом можна було ловити примар.

Бували й успіхи, і якийсь ошалілий соловей чи лісовий в’юрок задихався під грубою рядниною; таке супроводжувалося шквалом схвальних вигуків. Шершні вшниплювались у своїх мучителів крихітними гарпунами, доки їх не порозсовували по банках та кухликах. Їхнє щастя, коли не забували пробити дірки у кришці.

Чимало птахів і ще більше комах гинули. Декотрі виживали й опинялися в похмурому місті, що починалося просто за деревами.

У самому місті діти лізли на стіни, аби витягти яйця з гнізд біля напівструхлих ринв. Гусінь, личинки та кокони, яких вони тримали в сірникових коробках і обмінювали на шмат мотузки чи шоколадку, раптом стали вартувати гроші.

Були нещасні випадки. Дівчинка в погоні за сусідським поштовим голубом упала з даху й розбила голову. Дідуся, що вишукував личинок, зажалили бджоли аж до зупинки серця.

Рідкісних птахів та летючих істот викрадали. Декотрі вирвалися. Нові хижаки й здобич ненадовго поповнили екосистему небес Нового Кробузона.

Лемюель свою справу знав. Хтось, може, тільки пройшовся б по низах, та лише не він. Він пересвідчився, що бажання Айзека відомі по всіх околицях: Ґідд, Іржава Заплава, Мафатон, Ближні Стьоки, Ладмід і Крук.

Лікарі й чиновники, радники й адвокати, орендодавці й просто чоловіки та жінки без діла, навіть варта, — Лемюель часто співпрацював (зазвичай опосередковано) з шанованими громадянами Нового Кробузона.

З його досвіду, основна різниця між ними та більш зневіреними міськими жителями була в розмірах грошової винагороди, що їх цікавила, і вірогідністю пійматися.

З кабінетів і віталень доносилися приглушені зацікавлені перешіптування.

У самому серці Парламенту точилися дебати стосовно розмірів податків з підприємців. Мер Радґаттер по-царському розсівся на своєму троні й кивав, поки його помічник, Монтджон Реск’ю голосно гнув лінію партії Жирного Сонця, агресивно тикаючи пальцем то на того, то на іншого у величезній склепінчастій залі. Він час від часу замовкав, щоб поправити товстий шарф, який, попри спеку, кутав його шию.

Радники тихенько дрімали в імлі пилинок.

Десь інде у велетенській будівлі, по хитросплетінню коридорів і коридорчиків, котрі, здавалося, збудували, щоб заплутати, діловито сновигали одне повз одного зодягнені в костюми секретарі й кур’єри. Від головної магістралі їжачилися на всі боки тунельчики й полірований мармур сходів. Багато з них не освітлювалися, й туди ніхто не вчащав. В одному з таких переходів якийсь старигань волік роздовбаного візка.

Поволі віддаляючись від гамірної суєти головного вестибюля парламенту, він тяг візок позад себе вгору сходами. Той ледве вміщався у вузенький прохід: до верхнього поверху він добирався довгих і прикрих п’ять хвилин. Чоловік зупинився, обтер від поту чоло й рота і продовжив брести далі.

Попереду світлішало, сонячні снопи торували собі шлях з-за рогу. Він обігнув його, і в обличчя бризнуло теплом і світлом. Воно лилося із заскленого даху, з вікон кабінету без дверей, що містився в кінці коридору.

— Добрий решок, сер, — прокумкав старий, підійшовши до входу.

— Добрий-добрий, — відповів йому чоловік за столом.

Кабінет був маленький і квадратний, вузькі закіптюжені вікна виходили на Сіру Пустку й склепіння залізничної лінії Зюйд. Одну стіну закривала тінь від темної навислої громади головної будівлі парламенту. У стіні виднілися розсувні дверцята. В кутку погойдувалася гірка ящиків.

Кімнатка була з тих приміщень, що виступали з головної будівлі, підіймаючись високо над містом. Води Великої Смоли хвилювалися за п’ятнадцять метрів нижче.

Посильний вивантажив з візка згортки й пакунки перед блідим чоловіком середніх літ, що сидів навпроти.

— Сьогодні негусто, сер, — пробурмотів він, потираючи зболілі кістки. Потім поволі почимчикував назад, звідки прийшов, торохкотячи візком.

Службовець оглянув усі згортки й настрекотів щось на друкарській машинці. Відтак заніс дані у товстий гросбух з поміткою «ВХІДНІ», ковзаючи сторінками між розділами й занотовуючи дату перед кожним найменуванням. Він відкрив посилки й зробив записи про вміст у машинописний щоденний реєстр і товсту книгу.

«Рапорти варти: 17. Людські суглоби: 3. Геліотипії (інкримінуючі докази): 5».

Він перевірив, яким департаментам призначалася кожна посилка й розсортував їх на купки. Коли одна з таких стала достатньо високою, він переклав її в ящик і поніс його до дверцят у стіні. Це був квадрат метр на метр, звідки пошипував вітер. Чоловік потягнув за якийсь важіль, і волею таємного механізму двері відчинилися. Збоку виднілася щілина для перфокарт.