Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 123)

На площині даху, за дванадцять метрів нижче від них, з’явився невеликий загін постатей у темних уніформах. Вони нервово бігли між скупченням архітектури, несучи брязкітливі списи й рушниці. Їх було десь дванадцять, обличчя закривали суцільні дзеркальні шоломи, сегментовані панцирі з прихованими емблемами билися об тіло. Вони розійшлися, щоб наступати з різних рівнів дахів під різними кутами.

— Джаббере милий, — сказав Айзек, зглитнувши. — Нам кришка.

«П’ять хвилин, — у відчаї молився він. — Це все, що нам треба. Срані нетлі не зможуть протистояти цьому, вони уже йдуть сюди, ви не могли трішки затриматися?»

Дирижаблі, неповороткі й неуникні, сунули все ближче. Вартові дісталися до зовнішнього краю хисткого шиферного пагорба. Вони, пригинаючись та ховаючись за димарями й слуховими вікнами, почали здиратися на нього. Айзек відступив од краю, щоб його не було видно.

Ткач водив вказівним пальцем по воді на даху, залишаючи сухий, розпечений слід на камені. Шепочучи щось до себе, павук малював квітчасті візерунки. Тіло Андрея корчилося від струму. Очі тривожно сіпались.

— Блядь! — у відчаї вигукнув Айзек, розлютившись.

— Заткайся і бийся, — прошипіла Дерхан. Вона лягла й обережно визирнула з-за краю даху. Натреновані вартові були до жаху близько. Вона прицілилась і вистрілила лівою рукою.

Почувся різкий вибух, трохи приглушений дощем. Вартовий, що стояв найближче та був уже майже на півдорозі до них, поточився, коли куля поцілила в захищені панциром груди й відскочила в темряву. Він на мить захитався, однак зумів випрямитися. Коли боєць заспокоївся та продовжив крокувати до них, Дерхан вистрілила з іншого пістолета.

Маска офіцера розлетілася на шматки вибухом кривавого дзеркала. Із задньої частини черепа вирвалася хмарка плоті. На мить показалося його обличчя — шокований погляд зі скалками дзеркала, кров, що юшила з діри під правим оком. Він шугонув назад і донизу, наче пірнач-чемпіон, елегантно пролетівши метрів шість, доки не впав з тучним гуркотом на основу даху.

Дерхан заволала від радості.

— Здихай, свинюко! — вигукнула вона. Тоді швидко пригнулась, коли цеглу й каміння над нею й під нею почало засипати градом пострілів.

Айзек упав поруч на руки й коліна та витріщився на неї. Було важко визначити через дощ, але йому здалося, що жінка схлипує від люті. Вона відкотилася від краю даху й почала перезаряджати пістолети. Упіймала Айзеків погляд.

— Зроби щось! — крикнула йому.

Яґарек стояв трохи далі від краю, щокілька секунд визираючи та чекаючи, поки вартові будуть на відстані його батога. Айзек посунувся ближче, поглянув за обід маленької платформи. Супротивники все наближалися, правда, тепер обережніше — на кожному рівні вони ховались, уникаючи очей опонентів, і все ж рухалися з жахливою швидкістю.

Айзек прицілився й вистрілив. Куля поцілила в шифер, бризнувши уламками у вартового попереду загону.

— А щоб йому! — прошипів Айзек і знову сховався, щоб перезарядити рушницю.

У ньому оселилося холодне переконання, що вони програють. Вартових було забагато, вони підходили занадто швидко. Як тільки бійці дістануться верхівки, він не зможе від них захиститися. Коли б Ткач прийшов на допомогу, вони б втратили приманку, і глитай-нетлі втекли б. У випадку поразки Айзек з товаришами могли б узяти з собою на той світ одного, двох або й трьох вартових. Однак тікати їм не було як.

Андрей сіпався вгору-вниз, випинав спину й намагався вирватися з мотузок. Синапси в мозку Айзека співали у відповідь на заряд енергії, що розпікав ефір. Дирижаблі наближалися. Айзек поморщився, виглянув з-за краю платформи. На площині даху рівнем нижче бродяги й пияки хутко зібралися й припустили якнайдалі, мов перелякані тварини.

Яґарек скрикнув, мов ворона, й указав на щось ножем.

За спинами вартових, на пласкому просторі даху, що залишився позаду, з тіней з’явилась якась постать, здавалося, нізвідки, мов безтілесний дух.

Розвіваючись, її плащ відсвічував темно-зеленим.

З її простягнутої руки вистрелив потужний, шумний заряд вогню — три, чотири, п’ять разів. Айзек побачив, як вартовий, що здирався по схилу, впав і сторчака з’їхав униз. Слідом за ним полетіли ще двоє. Один помер, заляпуючи дах кров’ю, яку відразу ж розмивав дощ. Інший трохи з’їхав і закричав від болю з-за маски, стискаючи криваву рану на ребрах.

Айзек шоковано спостерігав за сценою.

— Хто це в біса такий? — вигукнув він. — Що це за хрінь відбувається?

Унизу їхній таємний благодійник сховався в темряву. Здавалося, він возиться з пістолетом.

Вартові завмерли. Долинали накази, що їх віддавали незрозумілими скороченнями. Налякані, вони, очевидно, не розуміли, що відбувається.

Вражена Дерхан з надією вдивлялась у ніч.

— Нехай тебе благословлять боги! — гукнула вона до темряви. Лівою рукою жінка знову вистрілила, але куля з шумом поцілила в цеглу, нікого не зачепивши.

За десять метрів нижче на даху все ще кричав поранений вартовий. Він безуспішно намагався стягнути маску.

Загін розділився. Один боєць пірнув під цегляні виступи й підняв рушницю, цілячись у темряву, де сховався новоприбулий. Кілька вартових почали спускатися в напрямку нападника. Інші продовжили наступ угору, вдвічі швидше.

Поки дві групки рухалися відповідно вгору і вниз по слизькій поверхні даху, темна постать знову виступила на світло й почала неймовірно швидко стріляти. «У нього якийсь автоматичний пістоль», — зачудувався Айзек, а тоді здригнувся, побачивши, як іще двоє вартових, що наближалися з даху під ним, раптом упали з муками та криками і покотилися схилом.

Айзек зрозумів, що чоловік рівнем нижче не стріляв у тих вартових, які повернулись і загрожували йому, а натомість зосередився на захисті невеличкої платформи, майстерно цілячись у найближчих до неї офіцерів.

По всьому даху вартові завмерли під градом куль. Однак коли Айзек подивився вниз, то побачив, що друга група офіцерів спустилась до основи даху і, незграбно скрадаючись, наближалася до загадкового вбивці.

На три метри нижче до них теж наближалася варта. Айзек знову вистрілив, забивши дух одному з бійців, але не зміг пробити броню. Наступний постріл зробила Дерхан, і снайпер, що вже було наготувавсь, вилаявся та упустив рушницю. Та зі скреготом поїхала вниз по шиферу.

Айзек з відчайдушним поспіхом почав заправляти кременівку. Він кинув погляд на своє устаткування й побачив, що Андрей скрутився у клубок під стіною. Старий увесь трусився, обличчям юшила слина. Айзекова голова пульсувала в одному ритмі з усе більшим сигналом ментальних хвиль. Він поглянув у небо. «Давайте, — подумав. — Давайте, давайте же». Він знову подивився униз, перезаряджаючи кременівку та намагаючись розгледіти загадкового гостя.

Айзек майже скрикнув, переймаючись за їхнього таємничого захисника, коли до тіні, в якій той ховався, попрямували четверо кремезних озброєних вартових.

Раптом щось вилетіло з темряви, перестрибуючи від однієї тіні до іншої, навдивовижу легко ухиляючись від куль. Прозвучав жалюгідний тріск пострілів, і рушниці чотирьох вартових спорожніли. Поки вони стали на одне коліно, перезаряджаючи їх, постать у плащі виринула з темряви й стала за кілька кроків від супротивників.

Айзек бачив його зі спини, у раптовому холодному світлі якоїсь флогістичної лампи. Обличчя не було видно — він дивився на вартових. Плащ був полатаний і зношений. Айзек бачив, що в лівій руці той тримає короткий пістолет. Від масок чотирьох офіцерів, що на мить збентежено завмерли, відображалося світло. З правої руки чоловіка щось простягнулось. Айзеку було погано видно, і він примружився, силкуючись краще розгледіти, що відбувається. Тим часом чоловік поворухнувся й підняв руку, з якої спав рукав плаща, відкриваючи зубчастий відросток.

Це було велетенське лезо із зубцями, що розкривалось і закривалось, неначе жахні ножиці. З ліктя чоловіка незугарно вистромлявся понівечений хітин, а на кінчику капкана виблискував відігнутий гострий кінчик.

Праву руку чоловіка замінили, поробивши величезною клешнею богомола.

Айзек і Дерхан одночасно зойкнули й вигукнули його ім’я:

— Джек Півмолитва!

Півмолитва, Втікач, Ватажок Поволених, Бого-Мол підійшов до вартових.

Вони заходилися копирсатись у своїх рушницях та витягли блискучі штики.

Півмолитва зайшов до них збоку із запаморочливою швидкістю й заклацнув свою пороблену кінцівку, а тоді зграбно відскочив. Один із офіцерів упав; з його перерізаного горла заструмувала кров, заливаючи порожнину маски.

Джек Півмолитва знову зник, то ховаючись, то виринаючи.

Айзек відволікся, коли над піддашком вікна за півтора метра під ним з’явився вартовий. Айзек вистрілив зашвидко й промахнувся, але щось вилетіло згори й ударило бійця по шолому. Офіцер поточився і впав, намагаючись зібратися перед наступним нападом. Яґарек швидко підтягнув до себе важкий батіг, готовий завдати нового удару.

— Давайте ж, давайте! — кричав Айзек в небо.

Товсті дирижаблі, готові до нападу, вже спустилися зовсім низько. Півмолитва танцював довкола нападників, вистрибуючи, щоб понівечити когось із них, і знову розчинявсь у темряві. Дерхан переможно вигукувала щоразу, як стріляла. Яґарек стояв у бойовій готовності — з батогом і кинджалом у тремтячих руках. Вартові наступали, але повільно. Обачні й залякані, вони чекали на підмогу й підкріплення.