Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 122)
Його власні перенаправлені еманації застрягли в петлі звірювального зворотного зв’язку, аналогові машини й кризовий двигун постійно їх перевіряли й зіставляли з потоком Y+Z. Не маючи виходу, вони почали протікати, виштовхуючись маленькими дугами тавматургічної плазми. Вона невидимими плямами скрапувала на перекошене обличчя Андрея, змішуючись із надлишком потоку, що йшов від Ткача/Ради.
Основна частина тієї колосальної, нестабільної, штучно створеної свідомості величезними згустками виривалась із виступів шолома. Над вокзалом утворилася колона ментальних хвиль і часток, що все зростала, випростуючись у повітря. Її не було видно, проте Айзек з Дерхан і Яґареком відчували її — шкіру поколювало, а шосте й сьоме чуття глухо відлунювали, утворюючи своєрідний психічний шум.
Андрей кривився й смикався від енергії процесів, що проходили крізь нього. Губи німо ворушилися. Дерхан з відразою відвела погляд.
Ткач, тихо бурмочучи й постукуючи по шолому, підтанцьовував туди-сюди на своїх загострених ногах.
— Приманка... — різко сказав Яґарек, відходячи від потоку енергії.
— Ще майже нічого й не почалося, — крикнув Айзек у відповідь, намагаючись перекричати стукотіння дощу.
Кризовий двигун гудів і розігрівався, залучаючи величезні, все більші ресурси. Він спрямовував хвилі трансформованого струму кабелями, обмотаними товстим шаром ізоляції, до Андрея, котрий перекочувався та спазматично смикався від жаху й болю.
Двигун увібрав нестабільну енергію ситуації та скористався нею. Виконуючи команди, він спрямував її в перетвореній формі до потоку від Ткача і Ради. Потік наростав, збільшуючи і підсилюючи свій рівень, охоплення та потужність.
Запрацювала петля зворотного зв’язку. Штучний потік зміцнився; і як сталося б із височезною вежею на хиткому фундаменті, зростання маси зробило його менш стабільним. Його парадоксальна онтологія ставала все нестабільнішою, що сильнішим ставав сам потік. Його кризовий стан загострювався. Перетворювальна сила двигуна зростала в геометричній прогресії; вона щораз більше підживлювала ментальний потік; криза знову поглиблювалась...
В Айзека все сильніше поколювало шкіру. Здавалося, що в голові у нього звучить одна нота, скигління, котре ставало все гучнішим, так, ніби щось поблизу вийшло з-під контролю й оберталося чимраз швидше. Він скривився.
...ОСЬ ТАК І ТАК КАЛАМУТНА ЮШКА СТАЄ СВІДОМОЮ АЛЕ СВІДОМІСТЬ НЕ СВІДОМІСТЬ... — продовжував бурмотіти Ткач. — ...ОДНА І ОДНА НЕ УВІЙДУТЬ В ОДНУ АЛЕ ВОНА ОДНА І ДВІ ВОДНОЧАС ЧИ МИ ЧИ ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПРЕКРАСНО...
Андрей качався по даху під темним дощем, неначе під тортурами. Сила, що лилася в небо крізь його голову, все наростала у страшній геометричній прогресії. Невидима, вона, однак, відчувалась: Айзек з Дерхан і Яґареком відходили від його скоцюрбленої постаті, наскільки лише дозволяв простір на даху. У них відкривались і стискалися пори, волосинки й пір’їни різко ставали дибом.
І все ж кризова петля функціонувала, і сигнал зростав, аж поки не завиднівся сяючий стовп потурбованого ефіру на шістдесят метрів заввишки — невидиме пекло, що нависало над містом, крізь яке непевно переломлювалося світло зірок і повітряних суден.
Айзеку здавалося, що в нього гниють ясна, що зуби силкуються випасти зі щелепи.
Ткач щасливо пританцьовував.
Велетенський маяк пропалював ефір. Грандіозна колона енергії, що росла й росла, вдавана свідомість, фальшива психіка, яка роздувалась, жиріла з моторошною швидкістю — знамення неіснуючого бога.
По всьому Новому Кробузону понад дев’ятсот найкращих комунікаторів і тавматургів у місті раптом облишили свої заняття й скинули головою в напрямку Крука, кривлячись від збентеження й неясної тривоги. Найчутливіші з них схопилися за голови, стогнучи від непоясненного болю.
Двісті сім почали безтямно белькотіти послідовності нумерологічного коду й образної поезії. У ста п’ятдесяти п’яти заюшила кров з носа. З них двоє не змогли зупинити кровотечу та так і померли.
Одинадцять, що працювали на уряд, стрімголов чкурнули зі своєї майстерні на верхівці Штиря, притискаючи хустинки та носовички до носа й вух у безуспішних намаганнях спинити кровотечу. Страждальці побігли до кабінету Елізи Стем-Фульхер.
«Вокзал на вулиці Відчаю», — єдине, що вони спромоглися сказати. Нажахані службовці по кілька хвилин белькотіли цю назву, мов божевільні. Міністерка внутрішніх справ і мер, який був із нею, роздратовано слухали їх. Губи в підлеглих тремтіли, силкуючись видобути інші звуки, кров заляпувала бездоганно скроєні костюми керівників.
«Вокзал на вулиці Відчаю».
У височині над порожніми широкими вулицями Хнума, повільно пролітаючи повз вигин храмових веж у Смоляній Заплаві, ледь оминаючи річку над Вискливою Горою та ширяючи над злиденними нетрями Камінного Панциря, рухалися химерні тіла.
Ліниво вимахуючи крильми та стікаючи слиною, глитай-нетлі шукали жертв.
Вони зголодніли, спрагли можливості насититись, підготувати тіла й знову розмножуватися. Вони мусили полювати.
Однак, попри кілометри відстані між ними, попри різні квартали міста, над якими вони пролітали, чотири глитай-нетлі раптом однаковим, одночасним рухом повернули голови на льоту в тому самому напрямку.
Підтримуючи висоту, вони сповільнилися, майже зупинившись. Чотири слиняві язики вистромились, лижучи повітря.
Далеко від них, над силуетом міста, що мерехтіло вкрапленнями брудного світла, збоку від центру ваги будівлі з землі піднімалася колона. Хоча вони вже облизувались, уже відчули її смак і запах, вона все зростала, і потвори несамовито махали крильми, відповідаючи на поклик аромату, що їх огортав, на неймовірний, розкішний сморід цієї поживи, що закипав і коливався в ефірі.
Інші запахи й смаки міста немов зникли. Неймовірний ароматний слід з дивовижною швидкістю став удвічі потужнішим, наповнив глитай-нетель, звів їх з розуму.
Одна за одною істоти цвіркнули від подиву, від радісної жадоби, від голоду, що не залишав місця ні для чого іншого.
З усіх кінців міста, неначе з чотирьох сторін світу, вони, нетямлячись, почали сходитися в одну точку — чотири зголоднілі могутні тіла, що спускалися годуватись.
Маленькою консоллю пробіглися вогники. Айзек посунувся ближче, пригинаючись, наче так він міг сховатися від стовпа енергії, що лилася з Андреєвого черепа. Старий корчився та смикався на майданчику.
Айзек з усіх сил намагався не дивитися на його розпростерте тіло. Він поглянув на консоль, намагаючись розібратися, що означали відблиски діодів.
— Думаю, це Рада Конструктів, — сказав чоловік, перекрикуючи монотонне стукотіння дощу. — Вона надсилає команди, аби обійти захисний механізм, але не думаю, що це їй вдасться. Він для неї занадто примітивний, — сказав він, поплескуючи мережевий клапан. — Їй тут нічого захоплювати.
Айзек уявив собі, як у фемтоскопічних глибинах плутанини дротів точиться невидима боротьба.
Він підвів очі.
Ткач не зважав ані на нього, ані на когось іншого. Своїми мініатюрними пальцями він вистукував на слизькому бетоні складний ритм. Його тихий голос було неможливо розібрати.
Дерхан виснажено, гидливо дивилась на Андрея. У неї вперед-назад похитувалась голова, неначе жінка коливалася на хвилях. Губи ворушилися.
«Не вмирай, — подумав Айзек із запалом, дивлячись на вимученого старого, в якого перекошувалось обличчя під впливом потужної енергетичної петлі. — Ще не час помирати, тримайся».
Яґарек стояв. Раптом він указав на дальній край неба.
— Вони змінили курс, — різко мовив ґаруда.
Айзек підвів очі й побачив те, на що показував Яґарек.
Удалечині, на півдорозі до краю міста, три з чотирьох дирижаблів повернули в їхньому напрямку. Їх заледве можна було розгледіти неозброєним оком — це були лише темніші плями в нічному небі, підкреслені навігаційними ліхтарями. Але стало очевидно, що їхня довільна траєкторія змінилася, що вони, сходячись, загрозливо прямували до Вокзалу на вулиці Відчаю.
— Вони нас засікли, — сказав Айзек. Він не злякався — радше напруживсь і дещо засмутився. — Вони летять до нас. А щоб їх чорти вхопили! Маємо десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж вони дістануться сюди. Нам залишається сподіватися, що нетлі рухатимуться швидше.
— Ні, ні! — Яґарек відчайдушно хитав головою. Руками він швидко подав усім знак мовчати.
Айзек з Дерхан завмерли. Ткач продовжував свій божевільний монолог, але він був стишений, заглушений дощем. Айзек молився, щоб той не знудився й не зник. Пристрій, штучна свідомість, криза — усьому цьому в такому разі настав би кінець.
Повітря навколо них бралося смугами й відшаровувалося, наче попечена шкіра — заряд неймовірної сили наростав.
Яґарек пильно прислухався крізь дощ.
— Наближаються люди, — стривожено сказав він. — По даху.
Натренованим рухом ґаруда вихопив з-за пояса батіг. Довгий ніж, здавалося, сам стрибнув йому до руки в бойову позицію та заблискотів у відображенні світла натрієвих ламп. Яґарек знову став воїном, мисливцем.
Айзек підвівсь і наготував кременівку. Поспішно переконався, що вона чиста, й засипав панівку порохом, силкуючись загородити її від дощу. Він намацав свій мішечок із кулями й порохівницю. Відчув, що серце в нього забилось хіба трішки частіше.
Айзек побачив, як готується Дерхан. Вона витягла два свої пістолети й холоднокровно їх перевірила.