Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 104)

Танселл стояв перед ними й робив нотатки в блокноті. Він підвів очі й подивився на Седраха, схиливши голову набік. Відтак глянув на смолоскипи вгорі, оцінив кут нахилу дахів, що нависали над ними. Він писав незрозумілі формули.

— Спробую зробити закляття-завісу, — пояснив Танселл. — Ви надто помітні. Нема сенсу накликати на себе біду.

Седрах кивнув.

— Шкода, що з конструктами це не спрацює, — Танселл рукою вказав механічним мавпам забратися з дороги. — Пендж, допоможеш? — спитав він. — Докинь мені трохи потужності, добре? Ця фігня виснажлива.

Водяниця посунулась ближче й взяла лівою рукою Танселлову праву. Вони обоє зосередились, заплющивши очі. Якусь хвилину не було ні звуку, ні руху, а тоді Айзек побачив, як затріпотіли вії та водночас розплющилися дві пари очей.

— Погасіть ті чортові лампи, — просичав Танселл, і губи Пенджфінчесс нечутно рухалися в такт його слів. Седрах та інші розглянулися, не розуміючи, про що колега говорить, а тоді побачили, що він люто дивиться на смолоскипи в них над головою.

Седрах швидко підкликав Яґарека. Тоді підійшов до найближчого ліхтаря й склав руки, утворюючи сходинку. Напружив ноги.

— Скористайся плащем, — сказав він. — Піднімися туди й загаси полум’я.

Мабуть, тільки Айзек помітив крихітну мить, на яку Яґарек завагався. Він усвідомив, яка хоробрість знадобилась Яґареку, аби послухатись, аби зруйнувати своє останнє прикриття. Ґаруда розщебнув застібку біля горла й постав перед ними, як був: з відкритою головою, з пір’ям і дзьобом, з разючою порожнечею за спиною, з обрубками та шрамами, що ледь прикривала тонка сорочка.

Яґарек ступив на зчеплені руки Седраха величезними пташиними лапами так обережно, як тільки міг, випростався. Седрах без зусиль підняв ґаруду з його порожнистими кістками. Яґарек накинув свій важкий плащ на липкий, іскристий смолоскип. Той згаснув, випустивши клубок чорного диму. Зі згаслим світлом на всіх, немов хижаки, упали тіні.

Яґарек спустився, і Седрах швидко пересунувся лівіше, до іншого ліхтаря, що освітлював глухий кут, у якому ховалася група. Вони зробили все те ж саме, і маленька цегляна ніша поринула в темряву.

Спустившись, Яґарек розгорнув свій зіпсований плащ, обгорілий, дірявий, замащений смолою. На мить ґаруда завмер, а тоді відкинув його. У своїй брудній сорочці він здавався маленьким і безпомічним. Вся його зброя була на виду.

— Пересуньтесь у найтемніше місце, — прошипів Танселл неприємним голосом. Рот Пенджфінчесс знову рухався в унісон, але не видавав жодного звуку.

Седрах відійшов і помітив маленький альков у цеглі, потягнувши зі собою Яґарека та Айзека. Вони притислися до старої стіни.

Трійця присіла, влаштувалась зручніше та завмерла.

Танселл простягнув ліву руку й кинув їм кінець мотка товстого мідного дроту. Седрах без проблем його упіймав. Він обмотав його собі навколо шиї, а тоді швидко зробив те саме із супутниками. Відтак знову ступнув у темряву. Айзек побачив, що з іншого боку дріт був під’єднаний до якогось ручного пристрою, якогось портативного двигуна. Танселл відкрив застібку на ньому, і механізм почав розкручуватися за інерцією.

— Готові, — сказав Седрах.

Танселл почав бубоніти й шепотіти, видаючи незрозумілі звуки. Його було ледве видно. Дивлячись на нього, Айзек нічого не бачив, окрім постаті в темряві, яка тремтіла від напруження. Бурмотіння стало голоснішим.

Ним трусонуло. Айзек смикнувся й відчув, що Седрах тримає його на місці. У нього мороз пішов по шкірі, коли відчув, як крізь пори, котрих торкався дріт, у тіло почав просочуватися пекучий струм.

Це відчуття тривало із хвилину, а тоді зникло водночас із зупинкою двигуна.

— Що ж, — прохрипів Танселл, — гляньмо, чи вийшло.

Седрах вийшов із алькова на вулицю.

Тіні вийшли разом із ним.

Його оточувала цілковита темрява, така ж сама, як і тоді, коли стояв у заглибленні. Айзек не зводив з нього погляду, роздивляючись глибокий чорний колір Седрахових очей. Седрах повільно ступив уперед, на світло, яке кидали смолоскипи трохи поодалік.

Тіні на його обличчі й тілі не змінилися. Вони залишалися в тій самій конфігурації, що й були, коли Седрах стояв у вугільно-темному алькові, неначе він і досі ховався від мерехтливого освітлення, присівши під стіною. Тіні, що чіплялися за його шкіру, були кілька сантиметрів завтовшки й знебарвлювали повітря навколо нього, мов туманний німб.

Було іще щось, якась бентежна нерухомість, котра залишалась із Седрахом, навіть коли він ішов. Здавалося, ніби завмерла скрадливість, з якою він ховався серед цегли, наповнила тіні, що його вкривали. Він рухався вперед, однак скидався на нерухомого. Це створювало тривожне враження. Якщо знати, що він там і докладати зусиль, можна було побачити, куди він іде, однак легше було його не помічати.

Седрах підкликав до себе Айзека з Яґареком.

«Я такий самий? — подумав Айзек, виходячи на світлішу темряву. — Я теж рухаюсь на периферії зору? Я теж напівневидимий, з тінями, що ходять за мною?»

Він подивився на Дерхан, і з її шокованого виразу зрозумів, що таки так, він мав такий самий вигляд. Яґарек, котрий стояв ліворуч, теж перетворився на невиразну постать.

— Щойно почне розвиднюватися, йдіть, — сказав Седрах своїм товаришам.

Танселл й Пенджфінчесс кивнули. Вони розімкнули руки й виснажено хитали головами. Танселл звів правицю, жестом бажаючи Седрахові удачі.

Седрах поманив до себе Айзека з Яґареком, і вони вийшли на світло тріскучих смолоскипів перед будинками. За ними попрямували мавпочки, що пересувалися так повільно й тихо, як тільки могли. Вони стояли поруч із двома людьми й ґарудою, і на їхніх пошарпаних металевих оболонках різко виблискувало червоне світло. Однак з їхніх супутників, що були під закляттям, світло сповзало, як олія з леза. Йому не було за що вхопитися. Три розмиті постаті стали перед п’ятьма конструктами, що тихо брязкотіли, й спорожнілою вулицею попрямували до будинку.

Кактоїди не мали звички замикати двері. Потрапити в будинок виявилося досить легко. Седрах почав крастися по сходах.

Йдучи за ним, Айзек відчув екзотичний, незнайомий запах живиці кактів та дивної їжі. По всьому фойє були розставлені горщики з піщаним ґрунтом і різноманітними пустельними рослинами, більшість із яких зів’яли та зіщулились у приміщенні.

Седрах повернувсь і подивився на Айзека та Яґарека.

Він повільно приставив пальця до губ. Тоді продовжив підніматися сходами.

Наблизившись до другого поверху, вони почули глибокі голоси кактів, що сперечалися. Яґарек пошепки переклав те, що зміг розібрати, — щось про страх, благання довіритись старійшинам. Коридор був голий, нічим не прикрашений. Седрах зупинився, і коли Айзек поглянув йому через плече, то побачив, що двері до кімнати кактів стояли широко відчинені.

Усередині було велике приміщення з височезною стелею. Побачивши залишки дощок на висоті зо три метри, Айзек здогадався: аби зробити кімнату просторішою, поверхом вище вибили підлогу. Тьмяно горіла газова лампа. Неподалік від дверей Айзек побачив, як спали какти, — стоячи, вражаюче непорушно. Ще дві постаті, котрі стояли поруч, наразі не спали, а натомість щось шепотіли, нахилившись одне до одного.

Седрах, неначе хижак, надзвичайно повільно прокрався по останніх сходинках і повз двері. Він спинився, перш ніж до них дійти, й показав на одного з конструктів-мавпочок, підкликаючи його. Повторив жест. Айзек зрозумів. Він підсунувся ближче до слухових входів конструкта й прошепотів йому вказівки. Той пострибав сходами з тихим брязкотом — Айзек скривився, проте кактоїди уваги на шум не звернули. Конструкт тихо спинився біля Седраха — затемнена постать найманця загороджувала конструкта від кактів. Айзек відправив до них ще одного конструкта, а тоді подав Седраху знак, щоб той рухався.

Повільним, рівним кроком Седрах пройшов повз дверний отвір, загороджуючи своїм тілом конструктів. Їхні постаті відображали світло й виблискували, проходячи повз двері. Седрах, не спиняючись, рухався поруч із ними, непомічений кантами, що розмовляли у кімнаті. Конструкти кралися збоку нього, сховані від світла. Зрештою, всі пробралися повз отвір і сховалися в темряву коридору за дверима.

Настала черга Айзека.

Він указав ще двом конструктам, щоб сховалися за його огрядною постаттю, і почав крастись по дерев’яній підлозі. Трохи зігнувшись, аж відвис живіт, Айзек рухався поруч із конструктами.

Це було досить страшне відчуття — відійти од стіни та відкрито вийти на очі пари кантів, що стояли, готуючись до сну. Айзек відступив до перил у коридорі — якомога далі від прочинених дверей — і все ж кілька болючих, тривожних секунд він ішов до безпечного місця у тьмяному трикутнику світла.

Чоловік устиг подивитися на великих кактоїдів, які стояли на жорсткій землі, що слугувала за підлогу, й шепотіли. Вони мимоволі кинули погляд у його напрямку, і йому сперло дихання, але тавматургічні тіні сховали його від очей, підсиливши темряву будинку.

Останнім смугу світла пройшов Яґарек, котрий з усіх сил намагався сховати останнього конструкта за своєю кістлявою фігурою.

Перш ніж дійти до наступних сходів, вони зупинилися, щоб перегрупуватися.

— Тут буде простіше, — зашепотів Седрах. — Поверхом вище ніхто не живе, він слугує за стелю цьому. А ще вище... там ховаються наші глитай-нетлі.