Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 103)

— Ти їх бачив? — спитала Дерхан. — Ми оце щойно підійшли — цілу вічність перлися бісовою каналізацією. Дещо чули... — Вона похитала головою на згадці. — Потім пролізли крізь люк і опинилися на вулиці неподалік. Таке творилося, суцільний хаос! Усі патрульні збіглися до храму, і ми побачили... ту світлову гармату. Сюди добігти було нескладно — на нас ніхто не звертав уваги... — і тихо закінчила: — Ми не встигли побачити, що там трапилося.

Яґарек глибоко вдихнув.

— Нетлі тут, — промовив він. — Я бачив їхнє гніздо. Знаю, як туди пройти.

Компанія пожвавилася.

— Хіба довбані кактуси не знають, де вони? — спитав Айзек.

Яґарек похитав головою (перший людський жест, який він вивчив).

— Вони не знають, що нетлі сплять у їхніх будинках, — відповів ґаруда. — Я чув їхні крики: вони думають, що істоти прийшли напасти на них. Що вони залітають іззовні. Вони не знають... — Яґарек затнувся, повернувшись думками до охопленої панікою юрми на верхівці сонячного храму кактів, до старійшин без рятівних шоломів, хоробрих дурників-солдатів, яким пощастило не застати нетель і вберегтися від безглуздої смерті. — Вони взагалі не знають, як боротися з нетлями, — тихо закінчив він.

Поки він говорив, ундина Пенджфінчесс прокотилася хвилею під її сорочкою, зволоживши шкіру й змивши з водяниці пил і бруд.

— Ми повинні знайти гніздо, — продовжив Яґарек. — Я можу провести нас іуди.

Шукачі пригод кивнули і взялися звично перевіряти зброю та спорядження. Айзек з Дерхан нервово перезиралися, але мовчали. Лемюель із сардонічною посмішечкою відвів погляд й почав ножем чистити собі нігті.

— Є ще дещо, — проказав Яґарек.

Він звернувся до всіх, і було щось категоричне та владне у його голосі. Танселл і Седрах підвели очі від своїх наплічників, котрі обстежували пильним оком. Пенджфінчесс поклала на землю лук, який саме перевіряла. Айзек дивився на Яґарека із похмурою безнадійною покірністю.

— Три нетлі вилетіли крізь діру в покрівлі разом із безтямними кактами. Але їх всього чотири. Так сказав Вермішанк. Можливо, він помилявся, а може, й збрехав. Можливо, ця остання померла. Або ж, — після паузи продовжив ґаруда, — одна не пішла з ними. І чатує на нас.

Розділ сорок четвертий

Патрулі кактів збилися в купу біля підніжжя Оранжереї, сперечаючись із старійшинами, що лишились.

Седрах присів за кущами, так, щоб його не було видно, й витягнув з якоїсь прихованої кишені мініатюрний телескоп. Розтягнув його на максимум, оглянув зборище солдатів.

— Схоже, вони справді не знають, що робити, — протягнув замислено він. Решта прибульців купчилися позаду, притиснувшись до вологої стіни.

Вони були настільки непомітні, наскільки було можливо, ховаючись у тінях, що їх кидали смолоскипи, які іскрились і палали вгорі.

— Мабуть, тому в них і запровадили комендантську годину. На них нападають нетлі. Звісно, можливо, комендантська година була завжди. Та попри все, — він повернувся до інших, — нам це на руку.

По темних вулицях Оранжереї було легко пробиратися непомітним. Групі ніхто не заважав. Усі йшли за Пенджфінчесс, яка рухалась дивною ходою — десь між жаб’ячими стрибками й дріботінням злодія. В одній руці вона тримала лук, в іншій — стрілу з широким, загнутим вістрям, яке могло вразити какта. Однак використовувати зброю їй не довелося. Яґарек ішов за метр-два позаду й пошепки вказував, куди прямувати. Час від часу вона спинялась і знаками показувала, щоб усі принишкли й притислися до стіни, сховалися за покинутим возом або яткою — коли якась хоробра чи нерозважлива душа відсувала фіранку й дивилася на вулицю.

П’ять конструктів-мавпочок механічно тупотіли поруч із своїми органічними товаришами. Їхні важкі металеві тіла не шуміли, натомість видавали окремі дивні звуки. Айзек не сумнівався, що стандартний режим нічних жахіть для мешканців купола цієї ночі поповниться якоюсь рухливою металевою істотою, якоюсь брязкітливою загрозою, що вештається по вулицях.

Айзек відчував тривогу, йдучи під куполом. Попри надбудови з червоного каменю й іскристі смолоскипи, вулиці здавалися цілком нормальними. Такі самі могли бути в будь-якій точці міста. Але все ж таки від горизонту до горизонту простягався той велетенський купол, котрий закривав собою усе навколо, наче якесь клаустрофобне небо. Ззовні долинали проблиски світла, викривлені товстим склом, — непевні й неначе загрозливі.

Чорний ґратчастий металевий каркас, що утримував скло, обвивав маленьке містечко, як плетиво, як велетенська павутина.

Від цієї думки Айзек раптом стрепенувся.

Він відчув запаморочливу впевненість.

Ткач був неподалік.

Айзек спіткнувся на бігу й подивився вгору. Щойно бачив світ як павутину, а тепер на якусь мить він уздрів саму суть світової павутини та відчув близькість тієї могутньої павучої сутності.

— Айзеку! — прошипіла Дерхан, пробігаючи повз нього. Вона потягнула його за собою — до цього він якусь хвильку нерухомо стояв на вулиці й витріщався в небо, відчайдушно намагаючись повернути собі усвідомлення того, що відбувається. Він хотів прошепотіти до неї на ходу, сказати, що все зрозумів, але не міг чітко висловитись, а їй ніколи було слухати. Жінка поволочила його з собою темними вулицями.

Після звивистого шляху, переховування від патрулів і поглядів у вороже скляне небо, вони спинилися перед купкою темних будівель на перехресті двох спорожнілих вулиць. Яґарек дочекався, поки всі підійшли достатньо близько, аби його чути, і почав показувати.

— Он із того горішнього вікна, — сказав він.

Похилий купол безжально напав на край тераси, зруйнував дахи й перетворив частину будинків на присадкуваті купи уламків. Однак Яґарек показував на частину, що була далі від стіни, де будівлі переважно лишились неушкодженими.

Три поверхи під горищем були зайняті. З-за фіранок виднілися проблиски світла.

Яґарек обігнув маленький провулок і повів усіх за собою. З півночі до них долинали налякані вигуки збентежених патрульних, які у відчаї намагалися вирішити, що ж їм робити.

— Навіть якби не було занадто ризиковано домовлятися з кантами про співпрацю, — прошепотів Айзек, — ми опинилися б у повній сраці, коли б спробували зараз до них підійти. Вони наче оскаженіли. Варто нам тільки показатися, вони розлютяться й пришпилять нас своїми шакрілуками швидше, аніж вимовимо хоч слово.

— Ми маємо пройти повз помешкання, де сплять какти, — сказав Яґарек. — Ми маємо дістатися верхівки будівлі. Ми маємо знайти, звідки виходять глитай-нетлі.

— Танселле, Пендж, — рішуче мовив Седрах, — стежте за дверима.

Вони поглянули на нього й кивнули.

— Проф? Гадаю, тобі краще піти зі мною. А ці конструкти... думаєш, вони корисні, чи як?

— Міркую, що вони до біса необхідні, — сказав Айзек. — Але послухай... Я думаю... Я думаю, Ткач десь тут.

Усі витріщилися на нього.

Дерхан і Лемюель, схоже, не могли в таке повірити. У найманців особливих емоцій це не викликало.

— З чого ти це взяв, проф? — спокійно запитала Пенджфінчесс.

— Я... Я наче... відчув його. Ми вже мали з ним справу. Він сказав, що ми можемо знову побачитись.

Пенджфінчесс поглянула на Танселла й Седраха. Дерхан поспішно заговорила.

— Це правда, — сказала вона. — Запитайте Голуба. Він бачив ту істоту.

Лемюель неохоче кивнув, підтверджуючи, що таки бачив.

— Але нам від цього ні холодно, ні жарко, — сказав він. — Ми його не контролюємо, тож якщо він і прийде, по нас чи по них, від нас уже нічого не залежатиме. Ткач може нічого й не зробити. Ти ж сам казав, Айзе, він діятиме так, як йому заманеться.

— Отже, — повільно резюмував Седрах, — ми вирушаємо. Заперечення? — Їх не було. — Добре. Ти, ґарудо. Ти бачив їх. Бачив, звідки вони з’явилися. Ти маєш іти. Тож іду я, проф, птахоголовий і конструкти. Решта лишаються тут і роблять все так, як скажуть Танселл і Пендж. Ясно?

Лемюель безтурботно кивнув. Дерхан на якусь мить розгнівалась, але проковтнула роздратування. Суворий, командний тон Седраха вражав. Нехай він їй скільки завгодно не подобався, нехай вона вважала його нікчемою, однак свою справу він знав. Він був убивцею, і саме це їм було зараз потрібно. Жінка кивнула.

— Найменший натяк на проблеми — забираєтеся звідси. Повертайтесь у каналізацію. Зникніть. Перегрупуйтесь на звалищі завтра, якщо потрібно. Зрозуміло? — тепер він говорив з Пенджфінчесс і Танселлом. Вони коротко кивнули. Водяниця шепотіла до своєї ундини й перебирала стріли в сагайдаку. Деякі з її стріл були складними утвореннями, з тонкими лезами на пружинах. Від дотику вони б розкрилися, ріжучи майже так само безжально, як шакрілук.

Танселл перевіряв свої пістолети. Седрах на мить завагався, а тоді відщебнув свій мушкетон і передав його Танселлу — той узяв, кивнувши на знак вдячності.

— У мене буде близький бій, — сказав Седрах. — Мені він не знадобиться.

Він витягнув свій різьблений пістоль. Здавалось, демонічна пика на кінці дула рухалась у напівсвітлі. Седрах зашепотів, немовби промовляючи до зброї. Айзек запідозрив, що його пістоль тавматургічно підсилений.

— Конструкти! — просичав Айзек. — За нами.

Почулося шипіння поршнів і брязкіт металу — п’ять маленьких мавпячих тіл попрямували на поклик.

Айзек і Седрах подивилися на Яґарека, а тоді перевірили свої дзеркальні шоломи, аби переконатися, що відображення було чітким.