Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 27)

Йалай очікувала, що їх знайдуть. У них могли бути секрети, але не ті, за якими полювала Шаллан.

«Йалай переїхала сюди після того, як її палац згорів дотла. Вона спала в комірчині та відмовлялася залишати цю фортецю. І все ж Мрейз найняв не одну, а дві людини, щоб її вбити». Шинійське вино. Чи воно — це ключ? Щось у цьому буфеті? Вона оглянула його, потім дістала альбом для замальовок.

— Фрактале! — гукнула вона. — Обшукай кімнату і знайди візерунки! Фрактал загудів і злетів з її спідниці. Рухався по підлозі, ніби перебуваючи всередині, від чого її поверхня вкрилася брижами. Поки він шукав, Шаллан зробила замальовку з буфета.

Відчувала необхідність зафіксувати Спогад, а потім зобразити його як малюнок, що дозволяло їй бачити краще. Вона могла оцінити відстань між шухлядами, товщину дерева і незабаром зрозуміла, що в цьому буфеті немає місця для потайних відділень.

Шаллан відігнала пару спренів творення, потім встала. Візерунки, візерунки, візерунки. Вона оглянула килим, потім намальовані візерунки на верхній частині стін. Шиновар. Чи було вино з Шиновару справді таким важливим, чи вона помилилася в підказці?

— Шаллан! — гукнув Фрактал з іншого кінця кімнати. — Ось якийсь візерунок.

Шаллан поспішила туди, де від спрена кам’яна стіна пішла брижами, біля дальнього північно-західного кута. Опустившись на коліна, вона виявила, що на каменях дійсно є ледве видимий візерунок. Різьблення, стерте часом, яке вона ледь відчувала пальцями.

— Ця споруда не нова, — сказала вона.

— Принаймні частина цього будинку вже стояла, коли алеті прибули до військових таборів. Вони звели споруду на вже закладеному фундаменті. Що це за знаки? Я ледве можу їх розібрати.

— Гм-м... Десять елементів у повторюваному порядку, — сказав Фрактал.

«Трохи схоже на гліф», — подумала вона. Ці військові табори сягали часів тіней, коли ще існували Королівства Епохи. Десять королівств людства. Десять гліфів? Вона не була впевнена, що здатна розшифрувати стародавні гліфи — навіть у Ясни могли виникнути проблеми з цим, — але, можливо, їй і не буде потрібно нічого розшифровувати.

— Ці камені розташовані навколо основи стіни, — сказала Шаллан. — Подивімось, чи зможемо розібрати якесь інше різьблення.

Деякі з каменів дійсно збереглися краще. На кожному з них був зображений гліф і щось схоже на маленьку мапу у формі одного з давніх королівств. Більшість із них були розпливчастими плямами, але виділялися серпасті обриси гір Шиновару.

«Шинійське вино. Мапа з горами Шиновару».

— Знайди всі камені з таким знаком, — наказала вона Фракталу. Він шукав біля кожного десятого блока. Вона підходила до кожного з них, поки з третьої спроби камінь не поворухнувся.

— Ось, — сказала вона. — У кутку. Думаю, що тут.

— Гм-м.... — промимрив Фрактал. — Відхилення на кілька градусів, майже правильно з точки зору техніки.

Вона обережно витягла камінь. Усередині, як у міфічному сховищі коштовностей із казки, яку розповідають дітям перед сном, виявила маленький записник. Підняла очі й перевірила, чи Газ і Руд досі в сусідній кімнаті. Вони були там.

«Геєна, вона змушує мене недовіряти власним агентам», — подумала Шаллан, ховаючи записник у захищений капшук і повертаючи камінь на місце. Можливо, єдиним планом Йалай було посіяти хаос і недовіру. Проте... Шаллан не могла повністю прийняти цю теорію, враховуючи те, якою зацькованою здавалася Йалай. Неважко було повірити, що Примарокровні полювали на неї; рік тому Мрейз проник у внутрішнє коло прихильників Амарама та Йалай, але не пішов за ними, коли вони втекли з Урітіру.

Хоча Шаллан так і поривалася зазирнути в записник, Газ і Руд з’явилися з наволочкою, повною записок і листів.

— Якщо там є щось інше, — мовив Газ, вказуючи великим пальцем через плече, — ми не можемо його знайти.

— Будемо працювати з цим, — сказала Шаллан, і Адолін жестом запросив її приєднатися до нього.— Вибираймося звідси!

Каладін вагався, приставивши спис до горла Моаша. Він міг прикінчити цю людину. Повинен прикінчити. Чому ж він вагався?

Моаш... колись був його другом. Вони годинами сиділи біля вогнища, розмовляючи про життя. Каладін відкрив своє серце цій людині так, як не відкривав майже нікому. Він розповів Моашу, як і Тефту зі Скелею, про Тіена. Про Рошона. Про свої страхи.

Однак Моаш був не просто другом. Крім цього, він був членом команди Четвертого мосту. Каладін поклявся бурям і небесам — якщо хтось спостерігав за ними звідти, — що захищатиме цих людей.

Каладін підвів Моаша. Так само як підвів Данні, Марта і Джакса. Однак втрата Моаша зашкодила найбільше. Тому що в цих бездушних очах Каладін побачив самого себе.

— Ти покидьок, — прошипів Каладін.

— Заперечуєш, що я був справедливий? — Моаш копнув тіло Рошона. — Ти знаєш, що він зробив. Ти знаєш, що я через нього втратив.— Ти вбив Елгокара за цей злочин!

— Бо він заслужив, як і цей, — Моаш похитав головою. — Я зробив це і заради тебе також, Каладіне! Ти дозволив би душі твого брата волати в бурях, залишаючи вбивцю непокараним?

— Не смій говорити про Тіена! — закричав Каладін.

Він відчув, що зісковзує, втрачає контроль над собою. Це траплялося щоразу, коли думав про Моаша, про смерть короля Елгокара, про те, як підвів народ Холінара і людей із Варти муру.

— Вимагаєш справедливості? — закричав Каладін, махнувши в бік прикутих до стіни трупів. — А як щодо Джебера і того чоловіка? Ти вбив їх заради справедливості?

— Заради милосердя, — відказав Моаш. — Краще швидка смерть, ніж залишити їх померти тут, усіма забутими.

— Ти міг звільнити їх!

Руки Каладіна, що стискали зброю, спітніли, а його розум... його розум відмовлявся мислити тверезо. Його Буресвітло закінчувалося і майже згасло.

«Каладіне, — сказала Сил. — Ходімо звідси».

— Ми повинні розібратися з ним, — прошепотів Каладін. — Я мушу... мушу...

Що саме? Убити Моаша, поки він стоїть беззахисний? Це ж людина, яку Каладін повинен був захищати. І рятувати...

— Вони все одно помруть, ти ж знаєш, — тихо сказав Моаш.

— Заткнися!

— Усі, кого ти любиш. Усі, кого, як тобі здається, ти можеш захистити. Вони все одно помруть. Ти нічого не зможеш із цим зробити.

— Я сказав: заткнися! — закричав Каладін.

Моаш ступив до списа, опустив руки по швах і зробив другий крок. Каладін, як не дивно, відчув, що відступає. Він так утомився останнім часом, і хоча намагався не звертати на це уваги, намагався продовжувати рухатися вперед, але втома раптово навалилась нестерпним тягарем. Каладін використав багато Буресвітла під час бою, а потім ще пробиваючись крізь вогонь.

Саме зараз воно закінчилося, і він одразу став знесиленим. Заціпеніння, яке він придушував протягом усієї битви, нахлинуло на нього. Виснаження.

За спиною Моаша десь далеко потріскував і ляскав вогонь. Удалині почувся гучний тріск: стеля кухні нарешті завалилася. Шматки обпаленого дерева посипалися вниз по тунелю, жарини розчинилися в темряві.

— Ти пам’ятаєш прірву, Келе? — прошепотів Моаш. — Під дощем, тієї ночі? Ти стояв там, дивлячись униз, у темряву, і знав, що це було твоїм єдиним шляхом до звільнення? Тоді ти це знав. Намагаєшся вдавати, що забув. Але ж знаєш! Це так само істинно, як і те, що колись прийдуть бурі. Так само істинно, як те, що кожен світлоокий бреше. Є лише одна відповідь. Один шлях. Один результат.

— Ні... — прошепотів Каладін.

— Я знайшов кращий спосіб. Я не відчуваю жодної провини. Я відмовився від неї і став тією людиною, якою був би давно, якби мене не стримували.

— Ти став чудовиськом!

— Я можу вгамувати біль, Каладіне. Хіба ти не цього хочеш? Покласти край усім стражданням?

Каладінові здавалося, що він перебуває в трансі. Застиглий, як і тоді, коли спостерігав... спостерігав, як помирає Елгокар. Розрив, який відтоді гноївся всередині.

Ні, він ріс довше. Насіння, яке зробило його нездатним боротися, приймати рішення — паралізувало його, поки його друзі вмирали.

Спис вислизнув з пальців. Сил щось говорила, але... Але він не чув її. Її голос був як далекий подих вітру...

— Є простий шлях до свободи, — сказав Моаш, простягнувши руку і поклавши її на плече Каладіна — заспокійливий, знайомий жест. — Ти мій найдорожчий друг, Каладіне. Я хочу, щоб ти більше не відчував болю. Хочу, щоб ти був вільний.

— Ні...

— Вихід у тому, щоб перестати існувати, Каладіне. Ти ж завжди це знав, чи не так?

Каладін кліпнув, прибираючи сльози, і десь у глибині його душі маленький хлопчик, який ненавидів дощ і темряву, сховався та згорнувся клубочком. Тому що... Він дійсно хотів більше не відчувати болю.

Він так сильно цього хотів.

— Мені від тебе потрібна одна річ, — сказав Моаш.

— Мені потрібно, щоб ти визнав, що я мав рацію, щоб ти зрозумів. Коли вони все ще вмиратимуть, згадай. Коли ти їх підведеш і біль поглине тебе, пам’ятай, що вихід є! Іди до тієї скелі та стрибни у темряву!

Сил кричала, але це був лише вітер у його вухах. Далекий вітер...

— Але я не битимуся з тобою, Келе, — прошепотів Моаш. — Немає такої битви, в якій можна було б перемогти. Ми програли вже в той момент, коли народилися в цьому проклятому світі, сповненому страждань.

Єдина перемога, яка залишається за нами, — прийняти рішення покінчити з цим. Я знайшов свій шлях! Є інший, відкритий для тебе.

«О Прародителю бур, — подумав Каладін. — О Всемогутній! Я просто... Я просто хочу перестати підводити людей, яких люблю...»