Борис Виан – Шумовиння днів (страница 38)

62

До їдальні вже не можна було зайти. Стеля сіла майже до самої підлоги і з неї звисали напіврослинні, напівмінеральні вирости, що розвивались і множились у вологій пітьмі. Двері в коридор не відчинялися, лишився тільки вузький прохід від вхідних дверей до Хлоїної кімнати. Ізіда пройшла першою, Ніколя — за нею. Ніколя був немов очманілий, внутрішню кишеню його піджака щось віддимало і він часом погладжував собі груди.

Перше ніж зайти до кімнати, Ізіда подивилася на ліжко. Навколо Хлої й тепер було багато квітів. Її руки, витягнені вздовж ковдри, насилу тримали білу орхідею, що проти прозорої Хлоїної шкіри видавалася бежевою. Очі в неї були розплющені і вона ледь ворухнулася, побачивши, як біля неї сідає Ізіда. Ніколя подивився на Хлою й відвернув голову, не змігши навіть усміхнутися їй. Підійшов до Хлої й погладив їй руку. Ніколя теж присів, а Хлоя лагідно заплющила і знову розплющила очі. Хлоя, певне, зраділа, що вони провідали її.

— Ти спала? — тихо спитала Ізіда.

Хлоя очима показала, що ні. Своїми прозорими пальцями вона силкувалась намацати Ізідину руку. Долонею другої руки вона прикривала мишку, мишка вийшла, блиснувши бистрими чорними очима, і неквапом потупцювала по ліжку, йдучи до Ніколя. Ніколя взяв обережно мишку, поцілував її в оксамитну мордочку, і вона повернулася до Хлої. Квіти навколо ліжка здригалися, швидко в’янучи в затруєному повітрі, а Хлою день у день обіймала дедалі більша кволість.

— Де Колен? — запитала Ізіда.

— Працю… — видихнула Хлоя.

— Не розмовляй, — застерегла Ізіда. — Я краще питатиму по-іншому. — Ізіда схилила свою гарну каштанову голівку до Хлоїного обличчя і обережно поцілувала її. — Він працює в банку?

Хлоїні повіки опустилися.

У передпокої почулися кроки, невдовзі в дверях показався Колен. Він приніс свіжі квіти, але роботу вже втратив. Злодії прийшли надто рано, а Колена вже ноги не носили. Оскільки він старався, йому дещицю заплатили, на неї він і купив ці квіти.

Хлоя, здається, стала спокійніша, тепер вона майже всміхалася, Колен мало не впритул підсунувся до неї. Для знесиленої Хлої Коленове кохання було завеликим, і він тихо гладив її, немов боячися зламати, бідолашними натрудженими руками пестив темні Хлоїні коси.

Їх зосталося четверо: Ніколя, Колен, Ізіда і Хлоя. Ніколя зайшовся плачем, бо Шик і Аліса не прийдуть уже ніколи, а Хлої ставало дедалі гірше.

63

На новій роботі Коленові платили чимало грошей, та було запізно. Тепер він щодня мусив заходити до незнайомих людей. Йому давали список і він оголошував про всілякі лиха за день до того, як вони стануться.

Кожного дня він навідувавсь і в квартали простолюду, і до розкішних кам’яниць. Він долав тисячі сходинок. Приймали його вкрай неприязно. Йому жбурляли в голову важкі і тверді предмети, лаяли гострими, немилосердними словами, випихали за двері. За це він отримував гроші і дуже цим тішився. Він триматиметься за цю роботу, бо тільки її може виконувати: смиренно терпіти, коли його шлють під три чорти.

Колена змагала втома, йому судомило ноги, він змарнів на виду. Його очі бачили тепер тільки те, що люди незмірно бридкі. Колен усякчас оголошував про прийдешні нещастя, його всякчас проганяли — тумаками, криком, сльозами і прокльонами.

Колен проминув два сходові прогони, зайшов у коридор і подзвонив, зразу ж відступивши назад. Побачивши його чорний кашкет, люди здогадувались і безбожно його цькували, проте Колен не мав права відповідати: адже за це йому платили. Двері відчинилися. Колен попередив і пішов. У спину йому вдарило важке поліно.

Колен пошукав у списку наступне ім’я й побачив, що там стоїть його власне прізвище. Тоді він пожбурив кашкета й пішов просто по вулиці, його серце налилося свинцем, бо він уже знав, що Хлоя завтра помре.

64

Свяченик розмовляв із Псаромником, а Колен чекав кінця їхньої розмови, аж тоді наважившись підступити. Він не бачив землі в себе під ногами і раз по раз зашпортувався. Перед очима в нього була Хлоя, захолола на їхньому шлюбному ложі — з матовою шкірою, темними косами, прямим носом, опуклим чолом, ніжним овалом обличчя і заплющеними повіками, що відгородили її від світу.

— Ви замовляєте похорон? — спитав Свяченик.

— Хлоя померла, — відповів Колен. Він чув, як Колен говорить про смерть Хлої і не вірив цьому.

— Знаю, — мовив Свяченик. — Скільки ви наміряєтесь викласти? Ви, безперечно, воліли б пишну церемонію?

— Так.

— Я можу вам улаштувати дуже гарну погребову церемонію за дві тисячі фальшонів, — запропонував Свяченик. — Можна й дорожчу…

— У мене всього двадцять фальшонів, — признався Колен. — Мені, може, пощастить дістати ще тридцять або сорок, але не зразу.

Свяченик набрав у легені повітря і з огидою видихнув.

— Отже, вам потрібна церемонія для злидарів…

— Я й справді злидар, — мовив Колен. — А Хлоя померла.

— Атож, але годилося б завжди все владнувати так, щоб умерти і мати гроші на пристойний похорон. Невже у вас нема навіть півтисячі фальшонів?

— Нема… Я міг би дати сто, якби ви погодились, щоб я сплачував частками. Ви хоч усвідомлюєте, що це означає: «Хлоя померла»?

— Знаєте, — мовив Свяченик, — я вже звик і це мене нітрохи не вражає. Я мав би порадити вам звернутися до Бога, але боюся, що за таку мізерну суму відволікати його, мабуть, не можна…

— Ох, — зітхнув Колен, — я не хочу його відволікати. Бачите, я не вірю, ніби він щось може, адже Хлоя померла.

— Чого ви вчепилися за це? — невдоволено запитав Свяченик. — Краще подумайте про… не знаю, про що, але байдуже… наприклад…

— А за сто фальшонів буде пристойний похорон?

— Про це я навіть не хочу говорити. На вашому місці я дав би принаймні сто п’ятдесят.

— Таж мені доведеться дуже довго виплачувати.

— Ну то й що, у вас є робота… Ви мені напишете розписку.

— Як хочете.

— У такому разі, — мовив Свяченик, — може, ви погодитесь на двісті, і тоді з вами були б Пиякон і Псаромник, а за сто п’ятдесят вони будуть проти вас.

— Не думаю, — відповів Колен. — Гадаю, що на цій роботі я втримаюсь недовго.

— Що ж, тоді нехай сто п’ятдесят, — виснував Свяченик. — Шкода, похорон буде просто гидкий. Ох, які ви мені огидні, ви жалюгідна скнара…

— Перепрошую, — знітився Колен.

— Пишіть розписку, — сказав Свяченик і брутально пихнув Колена.

Колен зачепився за стілець. Свяченик, розлютившись тим гуркотом, знову пихнув Колена в бік різниці, а потім пішов за ним, бурмочучи прокльони.

65

Колен чекав труначів на порозі квартири. Труначі геть позабрьохувались, бо сходи руйнувалися і гнили дедалі швидше. Щоправда, труначі натягли на себе таке дрантя, що вже ніякого бруду не боялось. Крізь численні діри видніли їхні вузлуваті брудні й руді волохаті ноги, а Колена вони привітали поплескуванням по животу, бо саме цю процедуру передбачали правила похорону для злидарів.

Передпокій скидався тепер на хід до печери, і труначі пригнули голови, добуваючись до Хлоїної кімнати. Погребові служники, що приносили труну, вже пішли, і замість Хлої лежав старий чорний пом’ятий і подовбаний ящик, до того ж пронумерований. Труначі підхопили його і, взявши немов таран, метнулися до вікна. Адже мерців виносять на руках, починаючи лише з п’ятиста фальшонів.

«Це через те труна така побита», — подумав Колен і заплакав, бо Хлоя, певне потовчеться й розіб’ється.

Потім Колен згадав, що вона вже нічого не відчуває, і заплакав іще ревніше. Труна гепнула на бруківку, зламавши ногу хлопчикові, що грався під вікнами. Копаючи ногами, труну підбили до тротуару й підняли на катафалк — старий фургон, пофабований червоною фарбою, за кермо сів один з труначів.

Труну проводжав нечисленний, просто мізерний гурт — Ніколя, Ізіда, Колен і ще двоє чи троє людей, котрих вони не знали. Машина їхала досить швидко. Щоб устигати за нею, доводилося бігти. Водій виспівував на все горло. Він замовкав, починаючи лише з двохсот п’ятдесяти фальшонів.

Біля церкви машина зупинилась, але в храм труну не заносили, тільки Колен із друзями зайшли послухати панахиду. Насуплений Свяченик повернувся до них плечима і почав щось мимрити. Колен стояв навпроти вівтаря.

Колен підняв очі: просто перед ним на стіні висів на хресті Ісус. Ісус, здавалося, нудивсь, і Колен запитав у нього:

— Чому Хлоя померла?

— За те, що відбувається там, я не маю жодної відповідальності, — відповів Ісус. — От коли б ми про інше говорили…

— А хто відповідальний за це? — запитав Колен.

Колен з Ісусом розмовляли дуже тихо і тому ніхто з присутніх їх не чув.

— В усякому разі не ми, — відповів Ісус.

— А я ж вас запрошував на своє весілля, — нагадав Колен.

— Весілля було славне, — мовив Ісус, — я тоді дуже втішився. Чого це ви й тепер не дали більше грошей?

— Я вже ні шеляга не маю, — відповів Колен. — Крім того, це ж не весілля…

— Атож, — згодився і ніби збентежився Ісус.

— Адже ситуація інша, — пояснював Колен. — Тепер Хлоя вже мертва. Я навіть помислити не можу про труну.

— Гм… — протяг Ісус.

Ісус подивився кудись убік і, здавалось, нудився. Свяченик крутив калатало і викрикував латинські вірші.