Блейк Крауч – Рекурсія (страница 67)
Чи навіть не його — а всіх?
Півгодини нескінченного, повторюваного жаху.
У будівлі через дорогу на висоті п’ятнадцятого поверху розлітається вікно, скалки сиплються на тротуар, слідом за ними летить стілець, а потім — чоловік у смугастому костюмі.
Він пробиває головою дах машини, у тій пронизливо вищить сигналізація.
Люди біжать повз Баррі.
Тротуарами.
Проїжджою частиною.
Усе нові чоловіки й жінки вистрибують із хмарочосів, бо згадують, як то воно — загинути від атомного вибуху.
Тривожно завивають сирени, і люди, неначе щури, вибігають з довкільних будівель і ховаються в підземних паркінгах.
Баррі стрибає у свою машину і заводить мотор. «Апекс» розташовано у Верхньому Іст-Сайді, біля самого парку, за якихось шість кварталів звідси.
Він виїжджає на дорогу, але максимум, що йому вдається, — повзти крізь величезні юрми людей.
Безперервно сигналячи, Баррі нарешті виїжджає на Колумбус-авеню, але там майже так само людно.
Він викермовує на зустрічну, повертає в найперший провулок праворуч і, опинившись у затемненому просторі між хмарочосами, тисне на газ.
Баррі врубає поліційну сирену та проблисковики й пробивається ще через дві вулиці, де повно одурілого, істеричного люду.
Потім він їде просто пішохідною доріжкою Центрального парку і знову набирає номер «Апекса».
Цього разу йде виклик.
Гудки.
Гудки.
Перед ним дуже великий натовп, і Баррі звертає на Північну галявину, плюндруючи бейсбольний майданчик, де колись грав.
Баррі б’є по гальмах, зупиняє машину просто серед галявини і вмикає в телефоні гучний зв’язок.
— Хто це?
— Як ти дізнався?
Вони перетиналися востаннє, коли Баррі та Гелена вколошкали Чжи Уна, як той голяка кинувся за пістолетом.
— Де ти зараз? — запитує Баррі.
— Ми намагаємося зупинити це. Я хотів знайти Слейда…
— Я знаю. Тож мушу запитати тебе: коли ми з Геленою знайшли Слейда в готелі, він натякнув, що знає спосіб блокувати хибні спогади. Що для цього треба якось переміщатися в часі. Інакше використовувати крісло.
На тому кінці запала довга пауза.
— Так.
— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…
— І як?
Чжи Ун відключається.
Баррі кидає телефон на пасажирське сидіння та виходить із машини.
Він сідає на траву, кладе руки на коліна.
Долоні трусяться.
Усе його тіло — теж.
У наступній часолінії він не згадає цієї розмови з Чжи Уном аж до 16 квітня 2019 року.
Якщо наступна часолінія взагалі настане.
Пташка сідає коло Баррі й, завмерши, пильно дивиться на нього.
Будівлі Верхнього Іст-Сайду злітають угору по периметру парку, а гамір міста набагато дужчий аніж мав би бути: постріли, зойки, виття сирен оповіщення, пожежних, поліційних, швидкої — усе злилося в дику какофонію.
І тут у нього виникає думка.
Погана думка.
А що як Гелена не пережила чотирирічного відрізку між 1986-м і 1990-м, коли вона мала знайти його в Портленді? Чи може доля всієї реальності по-справжньому залежати від того, що одна людина потрапить випадково під автобус?
Чи, може, вона вирішила більше не рипатися? А просто прожити своє життя, не винаходити жодного крісла та дати світу себе знищити? Важко її звинувачувати через це, але тоді наступний зсув реальності станеться з волі когось іншого. Чи не буде ніякого зсуву, якщо самознищення світу відбудеться успішно.
Будівлі навколо Баррі, галявина й дерева спалахують до неймовірного яскравою білиною — яскравішою навіть, ніж у Денвері.
Ані звуку.
Сліпуче сяйво вже спадає, натомість від Верхнього Іст-Сайду до Баррі суне пекло. Жар від нього нестерпний — він триває лише пів секунди, але за цей час на обличчі в Баррі вигоряють нервові закінчення.
Баррі бачить, як віддалік люди несуться по галявині, намагаючись утекти від кінця. І вже готується прийняти смерть від лавини вогню, що котиться через Центральний парк, але ударна хвиля випереджає її. Вона жбурляє Баррі над галявиною з неймовірною швидкістю, що раптом повільнішає.
Повільнішає…
Повільнішає…
Сповільнюється не тільки рух Баррі.
А все.
Баррі ще при пам’яті, коли в цій часолінії все завмирає, а він сам зависає за тридцять футів від землі, оточений усім, що підняло ударною хвилею: друзками скла та уламками металу, людьми з оплавленими, наче віск, обличчями, неподалік висить у повітрі поліційна машина. Стіна вогню спинилася за чверть милі від нього, накривши Північну галявину до середини.
Завмерли прилеглі будівлі, не випарувавшись до кінця: скло, меблі, інший скарб, люди — все-все, окрім напіврозплавлених каркасів, розлітається геть, неначе від чийогось чиху.
А велетенська смертоносна хмара, що росла над Нью-Йорком з епіцентру вибуху, встигла піднятися на милю — і застигла.