Блейк Крауч – Рекурсія (страница 66)
Гелена зітхає:
— Звісно, ні.
На столі в них за спинами деренчить прес-пап’є.
По віконній шибі павутинням розбігається тріщина.
У кістках віддається низький гуркіт далекого вибуху.
— Що за чорт? — похмуро озивається Гелена. — Ну що, коханий, ідемо до лабораторії, прикінчиш мене знову?
Баррі вже не в підземній лабораторії на їхньому з Геленою острові неподалік узбережжя штату Мен, а сидить за знайомим столом у знайомому залі.
Голова болить від відчуття, яке він досить довго не переживав, — це тупий і розпульсований біль за очима, як під час тяжкого похмілля.
Він не зводить очей з монітора з показаннями свідка і, хоч спогадів цієї часолінії ще немає, усвідомлює з дедалі більшим жахом, що перебуває на четвертому поверсі 24-го відділку поліції Нью-Йорка.
Західна 100-та вулиця.
Верхній Вест-Сайд.
Мангеттен.
Раніше він тут працював. Не просто в цій будівлі. А на цьому поверсі. У цьому кабінеті. І не просто за
Баррі хапає телефон, дивиться на екран. На ньому дата — 16 квітня 2019 року.
Четвертий ювілей часолінії, де Гелена померла в лабораторії
Він зривається зі стільця — важить значно більше, ніж у Мені, Колорадо й Арізоні — і під піджаком відчуває предмет, який вже сто років не носив, — наплічну кобуру.
Дивна тиша стоїть на четвертому поверсі над кабінками.
Ніхто нічого не друкує.
Ніхто не говорить.
Лише ошелешена тиша.
Баррі дивиться на жінку за столом навпроти. Він пригадує цю поліціянтку — не з цієї часолінії, а з найпершої, ще до того моменту, як крісло Гелени стало кришити час.
Її звуть Шейла Редлінг, вона детективка з відділу вбивств, у їхній поліційній софтбольній лізі грає на позиції шортстопера.
Володіє підступним кидком, а ще вона — найкращий пияк у команді. З носа в Шейли йде кров, заляпуючи білу блузку, а вираз на обличчі не залишає сумнівів у тому, що її пойняв жах.
У чоловіка в сусідній кабінці теж носова кровотеча, а по щоках біжать сльози.
Німу тишу розриває постріл десь у дальньому кінці поверху, лабіринтом кабінок проноситься хвиля переляканих вигуків.
Знову постріл, цього разу вже ближче.
Хтось верещить:
Після третього пострілу Баррі вихоплює з наплічної кобури «глок», міркуючи, хто міг напасти на відділок, але не бачить жодної загрози.
Тільки ошелешені обличчя.
Раптом Шейла Редлінг підводиться, дістає пістолет, приставляє до своєї голови та стріляє.
Коли вона падає, чоловік із сусідньої з нею кабінки зіскакує зі стільця, вихоплює з кривавої калюжі пістолет і запихає дуло собі до рота.
— Ні! — щосили кричить Баррі.
Коли той все-таки вистрілює та падає на Шейлу, Баррі нарешті розуміє весь жахливий сенс події. У спогадах із попередньої часолінії він був із Геленою на острові у штаті Мен, а ці люди — в епіцентрі ядерного вибуху в Нью-Йорку, де загинули — або гинули й досі — страшною смертю одразу після того, як ще одну часолінію тому їх спіткала така сама доля.
На нього велетенською хвилею навалюються спогади з теперішньої часолінії.
Він заново прожив своє найперше життя.
І тут, наче удар по нирках, настає прозріння: Гелена не приходила до нього в портлендський бар.
Він не зустрівся з нею.
Ніколи про неї не чув.
З якихось міркувань вона вирішила прожити цю часолінію без нього.
А він про неї знає тільки з хибних спогадів.
Баррі бере телефон, щоб подзвонити їй, намагається згадати її номер — і розуміє: навряд чи у цій часолінії номер Гелени залишився незмінним. Баррі не може зв’язатися з нею, і спричинена цим знанням безпорадність стає майже нестерпною, а думки роздирають його мозок…
Коли знову лунають постріли й люди починають розбігатися по поверху, Баррі пригадує останню бесіду з Геленою, ту, що відбулася в штаті Мен, і свою пропозицію, що треба відшукати Слейда.
Він відгороджується від хаосу, що панує навколо, і виводить комп’ютер з режиму сну.
Забиває в гуглі запит: «Маркус Слейд». Пошуковик викидає йому некролог із «Сан-Франциско Кронікл», який повідомляє, що Слейд сконав на Різдво від передозу.
От лайно!
Наступний пошук — «Чжи Ун Черкавер» — і ціла купа результатів. Черкаверу належить інвестиційна компанія під назвою «Апекс венчур» у Верхньому Іст-Сайді. Баррі фотографує на телефон перелік контактів із сайту, хапає ключі та кидається до сходів. Спускаючись, на бігу набирає номер «Апекса».
Баррі мчить через вестибюль першого поверху, вискакує під вечірнє сонце та опиняється на тротуарі Західної 100-ї вулиці, уже засапаний, коли на телефонному екрані висвічується нове повідомлення:
Екстрене повідомлення
Господи!
Хоч його спогади прив’язані до цієї часолінії, особистість Баррі охоплює зараз, нехай і мимохідь, усі прожиті ним життя. На жаль, здатність бачити речі очима людини, що пройшла не одну часолінію, закінчиться з першим ракетним ударом.
Баррі думає: «А раптом це кінець мого життя?»