Блейк Крауч – Рекурсія (страница 61)

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії».

Гелена надто різко повертає, машина йде юзом по спресованому снігу і спрацьовує автоматичне розблокування гальм.

— Якщо ти намотаєш джип на дерево, то ми ніколи не…

— Бляха, я тут виросла, я знаю, як по снігу їздити!

Машина вилітає на прямий відрізок і жене спуском, густі ряди ялин швидко проносяться повз них.

— Їм доведеться нас атакувати, — каже Гелена.

— Чому ти так думаєш?

— Ціла купа причин — ми про них говорили ще в DARPA. Сценарій, найгірший для всіх: одна з країн засилає агента на півстоліття назад — і мільярдів людей як не було. Їм доведеться вдарити по нас усім, що вони мають, у розрахунку знищити крісло до того, як ми пустимо його в хід.

Гелена вмикає радіо та залишає територію заповідника. Вони вже опустилися на пару тисяч футів.

Снігу тут майже немає, лише де-не-де в тіні біліють нерозталі плями.

«— … перервати нашу передачу. По всій країні оголошено надзвичайний стан. Чекайте на важливе повідомлення. — У салоні моторошно завиває тривожна сирена. — Передаємо звернення Уряду США. Це не навчальна тривога. Об’єднана система аерокосмічної оборони США та Канади зафіксувала запуск російських і китайських міжконтинентальних балістичних ракет. Очікується, що ракетний удар по численних об’єктах на території Північної Америки відбудеться впродовж найближчих десяти-п’ятнадцяти хвилин. У країні оголошено надзвичайний стан. Повторюю. В країні оголошено надзвичайний стан. Оголошення надзвичайного стану означає, що країна зазнала агресії та що ми повинні вжити оборонних заходів. Усі громадяни зобов’язані негайно перейти у сховища. Скористайтеся підвалами чи глухими приміщеннями на найнижчому ярусі міцної будівлі. Не підходьте до вікон. Якщо зараз ви на вулиці чи у транспорті, то, негайно вирушайте до сховища. Якщо це неможливо, то знайдіть у землі підхоже заглиблення та ляжте в нього долілиць».

Гелена розганяється путівцем до ста миль на годину, передгір’я в бічних дзеркалах і у дзеркалі заднього огляду віддаляються з фантастичною швидкістю.

Баррі нахиляється та розстібає ремінці, що кріплять снігоступи до засніжених похідних черевиків.

Коли вони виїжджають на трасу, Гелена витискає з двигуна все, що можна.

Ще миля — й вони на околиці міста.

На узбіччі що далі, то більше покинутих машин із відчиненими навстіж дверцятами. Люди в паніці кинулися шукати сховищ.

Гелена б’є по гальмах — усі смуги дороги забиті. Юрми людей вистрибують з машин, перелазять через бокову загорожу та скочуються вниз по насипу, який спускається до бурхливого потоку бурих талих вод.

— Ти дотягнеш до з’їзду з дороги? — запитує Баррі.

— Не знаю.

І вона їде далі, обминаючи людей і таранячи бампером джипа розчинені двері машин. Інакше тут не проїхати. До потрібного їм з’їзду не пробитися, тому Гелена виїжджає на крутий трав’янистий схил, і, промкнувшись між поштовим фургоном і кабріолетом, нарешті опиняється на естакаді.

На відміну від траси, тут практично безлюдно, і вони несуться розділовою лінією під тривожне завивання сирен.

Їхня лабораторія розташована в Лейквуді — західному передмісті Денвера, у будівлі з червоної цегли, в якій колись була пожежна.

Зараз до неї трохи більше милі. Баррі дивиться у вікно й дивується з того, як навколо майже все спорожніло.

На дорозі немає машин.

Майже немає людей.

За його підрахунками, відколи вони вперше слухали заяву про надзвичайний стан, минуло як мінімум десять хвилин.

Він переводить погляд на Гелену, щоб сказати те, що вже казав раніше: що хоче бути з нею, хай там як.

І тут крізь її вікно він бачить спалах небувалої сили. Квітка розжареного світла виростає на східному обрії біля скупчення хмарочосів у центрі міста — світла такого інтенсивного, що воно обпалює йому рогівки й шириться на цілий світ.

Обличчя Гелени спалахує сяйвом, і все в полі його зору, навіть небо, втрачає колір, заливаючись нестерпно яскравою, палючою білиною.

П’ять секунд він нічого не бачить, коли ж зір повертається, все відбувається нараз.

Усе скло в джипі вибухає…