Блейк Крауч – Рекурсія (страница 63)

Але найбільше — через те, що їхню вулицю вже не впізнати.

Усі дерев’яні будинки зрівняло із землею, електроопори повалено, дерева обвуглилися, стоять без найменшого натяку на зелень.

Хоч куди кинь оком, усюди розкидані машини — перевернуті на дах, на бік, деякі досі горять.

З неба сиплеться радіоактивний попіл. Пробувши в цьому пеклі до ночі, вони гарантовано отримають гостре ураження радіацією.

Усе застигло, крім чорних згустків, що корчаться на землі.

Серед вулиці.

У спопелілих дворах, позбавлених будинків.

На Баррі накочує безпорадна нудота, коли він розуміє, що це люди.

Їхня пожежна на місці.

Шиби вибито, вікна зяють, неначе порожні очниці, а цегла із червоної стала вугільно-чорною.

Вони підіймаються сходами. Обличчя, руки болять так, що Баррі ледве терпить. Вхідні двері валяються в коридорі потрощені.

Навіть фізичний біль не може заглушити шоку від побаченого всередині дому, де вони провели двадцять один рік.

Тьмяне світло струменить крізь вікна, відкриваючи картину повного погрому.

Більшість меблів рознесло на друзки.

На кухні смердить газом, у дальньому кутку будинку крізь порожній дверний отвір їхню спальню заповнює дим. На стінах спальні танцює полум’я.

Вони швидко минають кімнату за кімнатою. Під аркою між вітальнею та їдальнею Баррі втрачає рівновагу, хапається за бортик арки, щоб утриматись на ногах — і страшно скрикує від болю: на стіні в місці дотику лишається кривавий слід і клапоть шкіри.

Вхід до їхньої лабораторії — за металевими дверима, як і того разу, в гардеробній кімнаті, суміжній з домашнім кабінетом.

Двері живляться від тієї самої мережі, що й решта будинку, тому набрати код з клавіатури не вдасться. Гелена вмикає на своєму смартфоні ліхтарик і хоче набрати код у напівтемряві вручну.

Вона вже тягнеться до колеса, та втручається Баррі:

— Ану дай я.

— Я б і сама змогла.

— Тобі ще помирати в капсулі.

— Твоя правда.

Баррі підходить до дверей, береться за колесо з трьома шпицями і, застогнавши від болю, намагається його провернути. Однак ніщо не рухається, тільки шкіра сповзає з долонь, і його пронизує жахлива думка: ану як жар від вибуху оплавив механізм дверей? Він уже бачить подумки останній день: вони з Геленою повільно смажаться від теплового випромінювання в обвугленій шкаралупі їхнього дому. До крісла не дістатися, і вони розуміють, що програли. І під час наступного зсуву часолінії — якщо він коли-небудь відбудеться — вони в одну мить або зникнуть, або перемістяться в реальність, створену вже кимось іншим.

Та ось колесо ворухнулося і нарешті здалося.

Засуви втягуються, двері відчиняються, за ними відкриваються спіральні сходи до лабораторії, яка практично ідентична тій, яку вони створили в пустелі за десять миль від Тусона. Тільки тут вони не заривалися в землю, а обклали мурований підвал старої пожежної сталевими листами.

Світла немає.

Баррі лишає частину долоні на колесі та рушає слідом за Геленою, спускаючись гвинтовими сходами при тьмяному світлі телефонного ліхтарика.

У лабораторії незвична тиша.

Не гудуть вентилятори, охолоджуючи сервери.

Не працює тепловий насос, який підтримує комфортну для людської шкіри температуру води в капсулі.

Світло телефонного ліхтарика біжить по стінах. Вони йдуть до дальнього кінця серверної стійки, де блимає єдиним у лабораторії електричним вогником батарея потужних літій-йонних акумуляторів.

Баррі підходить до закріпленої на стіні панелі з перемикачами, які з’єднують акумулятори з мережею.

І знову відчуває напад ні з чим не порівнянного жаху: а якщо вибух вивів із ладу акумулятори чи пошкодив контакти?

Тоді коту під хвіст усі їхні старання!

— Баррі, ти що там, заснув? — підганяє Гелена.

Баррі клацає перемикачем.

Угорі спалахує світло.

Загуділи сервери.

Гелена опускається на стілець біля термінала, який уже завантажується.

— Акумуляторів нам вистачить лише на пів години, — каже вона.

— У нас є електрогенератори й повно бензину.

— Так то воно так, тільки поки їх увімкнеш, мине купа часу.

Він скидає обгорілу куртку та лижні штани і сідає на стілець біля Гелени, яка вже щось друкує на клавіатурі так швидко, як дозволяють обпалені пучки. З кутиків губ і з очей в неї цебенить кров.

Коли вона починає скидати зимову екіпіровку, Баррі підходить до шафи і бере єдиний шолом, який має повний заряд. Він вмикає його й обережно надягає дружині на голову, що вже береться пухирями.

Біль від сильних опіків обличчя стає просто нестерпним. Баррі знає, що в медичній шафці є морфій, але в нього обмаль часу.

— Я закріплю шолом, — каже Гелена. — Займися інжектором.

Баррі вмикає інжектор, перевіряє бездротове з’єднання з терміналом.

На відміну від обпечених долонь, передпліччя в Гелени світлі та гладенькі. Від спалаху їх захистили куртка й кілька шарів одягу під нею, зокрема й термобілизна. Скаліченими пальцями Баррі робить кілька невдалих спроб ввести катетер Гелені у вену. Нарешті він закріплює його в неї на передпліччі та рушає до деприваційної капсули. Вода — не ідеальні 36,6 °C, а холодніша градусів на півтора, та доведеться з цим миритися.

Він підіймає віко люка та повертається до Гелени, яка шкандибає до нього, схожа на побитого ангела.

Баррі знає, що він має не кращий вигляд.

— Шкода, що не можу тебе замінити, — каже він.

— Ну, трохи довше болітиме, — знизує плечима Гелена. Сльози котяться їй по щоках. — До того ж я це заслужила.

— Неправда.

— Ти не зобов’язаний знову проходити цей шлях зі мною, — каже вона.

— Я пройду його стільки разів, скільки буде потрібно.

— Ти впевнений?

— Цілком.

Вона береться за борт капсули, заносить ногу.

Коли її руки торкаються води, вона голосно скрикує.

— Що не так? — питає Баррі.

— Сіль… О Господи…

— Я зганяю по морфій.

— Ні-ні, він може запороти нам процес реактивації спогаду. Просто роби все скоріше, будь ласка.

— Гаразд. Скоро зустрінемось.