Блейк Крауч – Рекурсія (страница 52)
Кашляючи, Гелена кидається до нього і бачить, що в його боці стирчить уламок скла.
Руки в пораненого закривавлені, обличчя корчить гримаса болю.
— Гелено! — кричить Джессіка. — Тікаймо звідси!
— Йому потрібна допомога.
І тут чоловік, важко дихаючи, падає на Гелену. Алонсо кидається до них, вони з Геленою беруть пораненого попід пахви і тягнуть. Дебелий дядько, фунтів із двісті п’ятдесят ваги, на ньому напівспалена сорочка з логотипом кур’єрської служби.
Вони вирушають до виходу з тунелю, і всім одразу легшає. При кожному кроці в туфлі чоловіка хлюпає кров, що натікає туди з рани.
— Ви бачили, що там сталося? — запитує в пораненого Гелена.
— Дві фури раптом зупинилися. Зайняли обидві смуги недалеко переді мною і стоять собі. Народ почав сигналити. Минуло трохи часу, люди стали виходити з машин і йти до фур розбиратися. І тільки-но перша людина зійшла на підніжку, як бац! Яскравий спалах, гуркіт, що аж вуха заклало. Дивлюся: на мене над машинами котиться хвиля вогню. Я встиг упасти мордою в землю за секунду до того, як вогонь докотився до мого фургона. Вітрове скло розірвало на друзки, усередині все горить. Думав, мені кінець, але якось…
Чоловік замовкає.
Гелена втуплюється очима в дорожнє полотно, яке вібрує в неї під ногами, тоді всі повертаються в бік Квінсу.
Попервах через дим важко щось розібрати, але скоро на віддалі видно рух: назустріч їм несуться люди, їхні крики гучнішають, багаторазовою луною відбиваючись від стін тунелю. Гелена підводить голову: за кілька метрів угорі, просто над нею, у стелі з’являється тріщина.
Від неї під прямим кутом відходять інші тріщини, шматки бетону падають на машини й людей. В обличчя дме прохолодний вітер, а крики нажаханого люду тепер перекриваються невиразним гудінням і розкотистим гуркотом, які дужчають щосекунди.
Кур’єр жалісно схлипує.
— Бля! — не витримує Алонсо.
Гелена відчуває на обличчі бризки, а тоді стіна води виривається з диму, несучи машини та людей.
У Гелену неначе вдаряє стіна з крижаної цегли, збиває її з ніг, вона перекидається в несамовитій круговерті, б’ється об стіни, стелю, об жінку в діловому костюмі, їхні погляди зустрічаються на якусь сюрреалістичну частку секунди — і після цього Гелена з розмаху врізається в лобове скло фургона «ФедЕкс».
Гелена стоїть біля вікна у вітальні своєї квартири, з її носа тече кров, у голові пульсує біль, а вона намагається зрозуміти, що це щойно сталося.
Вона й досі відчуває страх від того, що її несе через трубу у водяному потоці, де змішалися люди, машини та ще казна-що, однак там, у тунелі, смерть не знайшла її.
Усе це — хибний спогад.
Гелена прокинулася, поснідала, вдягнулася та вже йшла до дверей, коли пролунали два вибухи — так гучно й так близько, що затрусилася підлога і задзеленчало скло. Гелена кинулася у вітальню і в німому здивуванні витріщилась у вікно, за яким палав міст на 59-й вулиці. За п’ять хвилин з’явилися хибні спогади про смерть у тунелі.
На очах у Гелени палають вежі мосту на 59-й вулиці, які спираються на острів Рузвельта. Стовпи вогню здіймаються на кілька сотень футів, а жар від них іде такий, що вона відчуває його й за тисячу футів через шибу вікна.
Прогін мосту між Мангеттеном і островом Рузвельта звисає над Іст-Ривер, як надірваний сухожилок.
Ферми, що кріплять його до Мангеттенської вежі, досі тримаються. Машини падають зі здибленого полотна в річку, люди хапаються за поруччя, а течія повільно вивертає проліт із кріплення з таким огидним скреготом, що він віддається Гелені в зубах.
Кров з носа заливає губи, і коли Гелена витирає їх, їй раптом блискає думка: «Я пережила зсув реальності. Загинула в тунелі. А тепер я тут. Хтось користується кріслом».
Прогін, який з’єднував острів Рузвельта й Квінс, відривається, і Гелена бачить, як нижче за течією тисячофутова секція охопленого вогнем полотна дороги врізається в контейнеровоз, пробиваючи його корпус гострими уламками покручених ферм.
Повітря навіть у квартирі тхне горілими матеріалами, які в принципі не повинні горіти, а від виття сирен сотень автомобілів рятувальних служб можна оглухнути.
Позаду на кухонній стійці починає вібрувати телефон, і в цей момент останні металеві жили вириваються з Мангеттенської вежі, ляскаючи, наче батоги.
Звільнившись з оглушливим стогоном, дворівневий прогін моста летить із висоти сто тридцять футів, пробиваючи бетон на трасі Рузвельта, розмітаючи автомобілі та зрізаючи дерева над річкою.
Міст повільно прошкрябує східну крайку 59-ї та 58-ї вулиць, здирає фасад хмарочоса, який виходить на північний схід, і, ледве розминувшись із будинком, де живе Гелена, сповзає в Іст-Ривер.
Гелена кидається в кухню, хапає телефон:
— Хто запустив крісло?
— Точно не ми, — відповідає Джон.
— Що за бридня! Я щойно пережила смерть у тунелі до Мідтауну, а тепер стою у квартирі, дивлюся, як палає міст.
— Просто приїздіть сюди, мерщій.
— Навіщо?
— Гелено, ми в лайні. По самі вуха.
Двері квартири відчиняються. Всередину влітають Алонсо і Джессіка, їм з носів юшить кров, вигляд в обох очманілий від страху.
Гелена відчуває уповільнення всіх рухів.
Невже починається новий зсув?
Джессіка розтуляє рота:
— Що за чорт…
Гелена сидить на задньому сидінні й дивиться крізь тоноване вікно на північ. Погляд ковзає по Іст-Ривер і далі — до Гарлему, Бронксу.
Не було ніякої смерті в тунелі.
І міст на 59-й вулиці не руйнувався.
Власне кажучи, зараз вони якраз на середині верхнього ярусу того самого мосту 59-ї вулиці, який стоїть цілий-цілісінький.
Принаймні в цей момент.
Джессіка за кермом вигукує:
— О боже!
«Субурбан» різко веде вбік, він виїжджає на сусідню смугу. Алонсо з пасажирського сидіння нахиляється, хапається за кермо та повертає джип на свою смугу.
На їхню смугу просто перед ними виїжджає автобус і змітає три машини, чавить їх об високий роздільний бордюр. Снопи іскор, дощ із битого скла…
Джессіка різко вивертає кермо, джип на хвильку стає на два колеса, і вони ледве розминаються з горою зім’ятого металу.
— Подивіться назад! — кричить Джессіка.
Гелена обертається і бачить, як із гущі міста зносяться масивні стовпи диму.
— Це ж якісь хибні спогади, так? — доправляється Джессіка.
Гелена набирає Шоу, підносить телефон до вуха й думає: «Хтось користується кріслом для зсуву реальності від аварії до аварії».
«Усі лінії перевантажено, будь ласка, спробуйте ще раз».
Алонсо вмикає радіо.
…і вони спинилися на Східній 57-й вулиці. Повітря сперте від диму, у вухах дзвенить.
І знову напад головного болю.
І знову носом іде кров.
Черговий зсув.
Катастрофи в тунелі як не було.
На мості — так само нічого.