Блейк Крауч – Рекурсія (страница 51)

— Від кого? — запитує Радж.

— Із самого верху.

— То вони в курсі? — озивається Гелена.

— Так.

Він розгортає теку з червоним штемпелем «Цілком таємно».

— У новинах цього не було. П’ятого січня, сімдесят п’ять днів тому, в районі українсько-білоруського кордону вийшов з ладу та впав винищувач шостого покоління. Вважають, що літак не був цілковито знищений під час падіння, а пілот із високою ймовірністю опинився в полоні. Йдеться про надсекретний «Боїнг» F/A-XX, над яким ще тривають роботи і в якому купа різних наворотів. Ми не хотіли б, щоб ці навороти опинилися в руках у росіян. Мені було доручено відіслати агента в четверте січня, щоб він сповістив мене про аварію. Тоді я звернуся з доповіддю до заступника міністра оборони, і той в робочому порядку віддасть розпорядження про перевірку літака перед вильотом і таку корекцію його маршруту, щоб тримався подалі від російських територій.

— Сімдесят шість днів? — перепитує Гелена.

— Саме так.

— А ви казали їм, — запитує Альберт, — що ми не користуємося кріслом для таких далеких переміщень?

— Не в безапеляційній формі, але так.

— І?

— Відповідь була така: «Виконуйте наказ, курва-мати!»

Двадцять другого березня, о десятій годині ранку, Тімоні відправляють назад у часі.

Об одинадцятій годині шоковані Гелена та решта команди сидять перед телевізором і невідступно стежать за новинами на CNN.

Вони вперше скористалися кріслом, щоб заслати агента аж так далеко в минуле, і, якщо вірити телесюжетам, наслідки були надзвичайними.

Досі феномен хибних спогадів не виходив за відведені рамки, з’являючись тоді, коли мав з’явитися. Інакше кажучи, коли агент змінює часолінію, хибні спогади про хибну часолінію завжди з’являються в момент смерті агента в капсулі.

Проте цього разу, схоже, відбулося зміщення «точок переходу»: вони не стерлися, а посунулися на десяту годину цього ранку — мить останнього використання крісла, коли Тімоні повернулася в часі, щоб попередити Шоу про зниклий винищувач.

Тож, замість згадувати кожну хибну часолінію в момент, коли вона з’являлася, широкий загал сьогодні, о десятій ранку, залпом ковтнув усі ексцеси, відвернуті після четвертого січня, включно з Берклі та смертником у Лондонському метрополітені.

Якщо людина пропускає через себе хибні спогади один по одному впродовж кількох місяців, — навіть тоді це має досить згубні наслідки.

Якщо ж спогади разом атакують усіх, ефект від них зростає в геометричній прогресії.

Наразі медіа мовчать про смерті чи психічні розлади через навалу хибних спогадів.

Однак для Гелени це суворе попередження: її машина надто небезпечна, а наслідки її використання — непрогнозовані, тож краще, щоб ніхто не знав про неї.

Шоу ще має повне право втручатися в цивільні трагедії, проте їхня робота дедалі більше набуває мілітарного відтінку.

За допомогою крісла вони запобігають удару безпілотника в Афганістані, який замість бойовиків атакував весілля, через що загинули переважно жінки та діти.

Вони корегують удар з бомбардувальника B-1 «Лансер» у провінції Забул, який помилково замість групи талібів знищив спецзагін.

Коли Тімоні помирає в капсулі, щоб передати Шоу подробиці майбутньої засідки, це повертає до життя чотирьох солдатів, загиблих від рук ісламських бойовиків під час патрулювання в пустелі Нігер.

Тепер вони використовують крісло так часто — не менше разу на тиждень, — що Шоу вводить у команду нового агента, розвантажуючи Стіва й Тімоні, яким уже даються взнаки стреси від пережитих смертей.

Гелена разом з Алонсо та Джессікою спускається на ліфті в підземний паркінг і йде до чорного «субурбана».

Вона ніколи ще не відчувала такої безнадії, як тепер.

Вона так більше не може.

Військові на повну експлуатують її крісло, а вона не має змоги покласти цьому край. Крісло ретельно охороняють, а доступу до системи в Гелени немає. Навіть якщо їй удасться вислизнути від Алонсо з Джессікою, влада постійно полюватиме на неї — через її знання. Крім того, Шоу просто відправить агента в потрібний спогад — і буде по втечі.

Знову її обсідають похмурі думки.

Вони викермовують на вулицю Франкліна Рузвельта і прямують на південь, коли в кишені у Гелени починає вібрувати телефон. Дзвонить Шоу.

Вона бере слухавку:

— Алло, ми в дорозі.

— Ви перша, кому я це кажу.

— Слухаю.

— Сьогодні вранці нам підкинули нове завдання.

— Яке?

Небо зникає за вікном: вони в’їжджають у Мангеттенський портал тунелю між Мідтауном і Квінсом.

— Вони хочуть заслати агента майже на рік назад.

— Чому? Навіщо?

Джессіка сильно натискає на гальмо, Гелену кидає вперед, пасок безпеки напинається. Низка червоних стоп-сигналів за лобовим склом прокреслює тунель попереду. Світлове шоу супроводжує какофонія автомобільних гудків.

— Гучне вбивство, — починає розповідати Шоу.

У надрах тунелю спалахує світло та лунає звук, схожий на гуркіт грому.

Деренчать вікна, машина здригається під Геленою, на секунду зловісно гасне горішнє освітлення тунелю, потім знову спалахує.

— Що за чорт? — дивується Алонсо.

— Джоне, я вас наберу, — Гелена вимикає телефон. — Що там коїться?

— Мабуть, аварія десь попереду.

Люди починають виходити з машин.

Алонсо також відчиняє двері та виходить у тунель.

Джессіка йде за ним.

Запах диму, що просочується крізь вентиляційні отвори, повертає Гелену до реальності.

Вона озирається і бачить крізь заднє скло тунель, ущерть забитий машинами.

Якийсь чоловік пробігає повз неї назад, до виходу з тунелю, і перша хвиля страху наринає на Гелену.

Людей дедалі більше, вигляд у всіх наляканий, вони біжать поміж машинами назад, у бік Мангеттену, явно від чогось тікаючи.

Гелена відчиняє двері та виходить з машини.

Шум відчайдушної метушні переляканого люду відбивається від стін тунелю і заглушає торохтіння тисяч двигунів, що працюють на холостому ходу.

— Алонсо?

— Не знаю, що там сталося, — відповідає він, — але точно щось недобре.

Дивні запахи витають у повітрі. Тхне не тільки викидними газами, а й бензином і горілим пластиком.

З тунелю спереду викочується дим. Шоковані обличчя людей, що рухаються повз Гелену, чорні від сажі й червоні від крові.

Швидко починає бракувати кисню, очі Гелені ріже від диму, вона тепер заледве розрізняє, що діється попереду.

— Валимо звідси, Алонсо, — озивається Джессіка. — І що швидше, то краще.

І коли вони розвертаються, щоб іти, з диму, накульгуючи і тримаючись за бік, виходить чоловік. Видно, йому боляче.