Блейк Крауч – Рекурсія (страница 20)
Баррі проймає сильний страх — такого він ще в житті не відчував.
Очі широко розплющені й не заплющуються, він далі намагається порухати рукою, ногою, пальцем — чим завгодно, але його тіло йому непідвладне. З таким самим успіхом він міг би ворушити пасмами волосся. Та що таке найбільший жах, він розуміє трохи згодом: у нього раптом відмовляє діафрагма.
А це означає, що він не зможе вдихнути повітря.
Баррі накриває хвиля паніки, а потім біль.
Усе фокусується в миті відчайдушної жаги повітря, яка дужчає щосекунди.
Та він позбавлений змоги контролювати власне тіло. Баррі не може навіть закричати, скрутитися, попросити пощади — що він зробив би без вагань, якби міг говорити.
— Ви вже, напевне, не можете дихати. Це не садизм, Баррі. Слово честі. Все це скоро закінчиться.
Він може тільки лежати в суцільній пітьмі, слухати волання свого розуму та потік думок, що гарцюють у голові.
Та ще хіба що громовий стукіт свого серця, яке калатає дедалі швидше.
Пристрій на передпліччі знову вібрує.
Тепер розпечений до білого жару біль тече його венами, й гупання серця миттю реагує на субстанцію, котра щойно потрапила в кров.
Сповільнюючись.
Сповільнюючись.
Сповільнюючись.
І раптом він більше не чує та не відчуває свого серця.
Баррі не знає, де він є, але навколо нього абсолютна тиша.
Цієї миті він розуміє, що кров його тілом більше не циркулює.
«Я не можу дихати, моє серце не б’ється. Я мрець. Клінічний мрець. Тоді чому я досі думаю? Чому досі при пам’яті? Як довго це триватиме? Яким сильним буде біль? Невже мені справді кінець?»
— Баррі, я щойно зупинив ваше серце. Будь ласка, слухайте мене уважно. Зосередьтеся і не втрачайте концентрації, інакше ми втратимо вас. Якщо ви там опинитесь, не забувайте того, що я для вас зробив. І не дозвольте, щоб це сталося вдруге. Вам до снаги все змінити.
У мозку, позбавленому свіжої крові та кисню, детонують кольорові вибухи. Ціле світлове шоу для померлого, кожен наступний спалах ближчий і яскравіший за попередній.
Врешті залишається тільки сліпуча білість.
Утім вона одразу Сіріє, темнішає та згодом переходить у суцільну чорноту.
Баррі вже знає, що наприкінці того спектру лежить небуття. І може, край стражданням. Край нестерпному бажанню дихати.
Він готовий до цього. Готовий до всього, що покладе цьому край.
І тут він чує якийсь запах. Це дуже дивно, бо запах викликає емоційну реакцію, яку він ще не може назвати, але в ній — біль ностальгії.
Не одразу, але Баррі пригадує, що так пахло в їхньому домі, коли всі троє — він, Джулія та Меґан — закінчували вечеряти. Особливо після того, як Джулія готувала свій фірмовий м’ясний рулет зі смаженою картоплею та морквою. Потім він відчуває запах дріжджів, солоду та ячменю. Пиво, але не просто пиво. «Роллінг рокс» у тих зелених пляшечках, яке Баррі колись попивав.
Чимраз новіші запахи зливаються в букет, з яким не позмагається у складності жодне вино. Баррі його ні з чим не сплутає: так пах будинок у Джерсі-Сіті, де Баррі жив з колишньою дружиною та ще живою дочкою.
Запах дому.
Раптом він відчуває смак пива та постійний присмак сигарет, які тоді курив.
І враз його мозок генерує зображення, що прорізається крізь мертвотну білість. Зображення розмите й нечітке з країв, але швидко яснішає. Телевізор. На екрані бейсбольний матч. Зображення стає чітким, як наяву. Спочатку чорно-біле. Однак поступово все, що він бачить, наливається барвами.
«Фенвей-парк»[25].
Зелена трава в сяйві стадіонних прожекторів.
Натовп.
Гравці.
Червона глина пітчерської гірки[26]. На ній — Курт Шиллінг[27]. На руці в нього рукавиця, він їсть очима Тодда Гелтона[28], який займає своє місце на домашній базі[29].
Його спогад монтується, наче будинок.
Спершу — основа із запахів і смаків. Тоді — каркас із візуальних образів. Потім іде облицювання з того, що він відчуває на дотик —
Торкаючись пляшки, Баррі відчуває холодну вологу на зеленому склі, а коли прикладається до горлечка, смак і запах напою вражають його своєю справжністю. Це вже не просто спогад — це подія, яка відбувається
І Баррі гостро усвідомлює не тільки сам спогад, а й те, як він бачить його.
Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати: він мовби не збоку, а всередині власної пам’яті, очима себе-молодшого дивиться кіно про своє попереднє життя. Ефект присутності!
Біль помирання став пригаслою далекою зорею, і тепер Баррі починає чути звуки, спершу на межі чутності, приглушені та нечіткі.
Проте помалу вони стають гучнішими й чистішими, неначе хтось повільно крутить ручку гучності.
Коментатори в телевізорі.
Деренчання телефона в домі.
Кроки по дерев’яній долівці в коридорі.
І ось перед Баррі з’являється Меґан. Він дивиться на її обличчя, її губи ворушаться. Чує її голос, надто далекий і слабкий, щоб розібрати фрази чи слова, — самий лише звук, який вивітрюється з його пам’яті вже цілих одинадцять років.
Вона прекрасна. Сповнена життєвих сил. Стоїть між Баррі й телевізором, затуляючи екран, з рюкзаком на плечі, в синіх джинсах, бірюзовому светрі, волосся зібране у хвіст.
Це вже занадто! Гірше, ніж задихатися.
А Баррі нічого не може зробити, бо спогад сплив у пам’яті не через те, що йому так хотілося.
Він був викликаний проти його волі. Мабуть, недарма наші спогади огорнуті серпанком розпливчастості.
Може, їхня абстрактність — це такий собі анестетик, буфер, який захищає нас від муки, неминучої через усвідомлення, що час постійно щось краде в нас і що ми втрачаємо його безповоротно.
Баррі хоче покинути спогад, але це йому не вдається. Його чуття задіяні на повну. Все яскраве й чітке, як у реальному житті. Однак абсолютно йому непідвладне. Баррі лишається тільки дивитися на все очима себе, молодшого на одинадцять років, слухати останню розмову з дочкою та відчувати, як вібрує гортань, як рухаються губи та язик, утворюючи слова.
— Ти казала це мамі?
Його голос звучить анітрохи не дивно. На слух він такий, як завжди, коли Баррі говорить. І відчуття в нього такі самі.
— Ні, я прийшла до тебе.
— Домашка зроблена?
— Ні, тому я і хочу піти.
Тут Баррі відчуває, як він-молодший тягнеться, щоб побачити телевізор за Меґан. Тодд Гелтон невдало відбиває м’яч. Гравець на третій базі взяв очко, а Гелтон залишає поле.
— Тату, ти ж мене навіть не слухаєш.
— Я тебе слухаю.
Баррі знову дивиться на неї.
— Мінді — моя напарниця з лабораторної роботи, і нам треба встигнути все зробити до наступної середи.
— Що за предмет?
— Біологія.
— А хто там буде ще?