Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 47)

Ми боялися, що Париж загарбали пацюки, та от дивина — що далі просуваємося, то пустішою видається місцина. Містом наче прокотився буревій. Здається, наче всі до останнього гризуни зникли. Невже наші вороги могли вмить пощезнути?

Щось тут не так.

Нашорошено пильнуючи, принюхуюсь. Щурів нема, та ґрунт так і кишить тарганами, а в повітрі — сила-силенна мушви, ніколи не бачила аж стільки.

Залишивши вантажівку на березі, ми сідаємо в човен і пливемо до острова Сіте. Однак і там — та сама химерна тиша.

Те, що нас чекало, перевершило всі мої страхи. Як описати те жахливе видовище?

Всю нашу спільноту котів і людей вирізали.

— Як гадаєш, де поділися щури? — запитую Піфагора.

— Мабуть, брунатна Тамерланова орда наступає єдиним фронтом. У гонитві за новими територіями вона знищує все, що трапляється на шляху.

Він має рацію — інакшого пояснення немає: гнані бажанням винищити все довкруж, щури насуваються злагодженим військом.

І справді, винуватці катастрофи наче у землю запалися: жодного сліду, тільки запахи.

Ми поволі ступаємо нашим зруйнованим раєм. Навсібіч крутимо вухами, дослухаємось до найменшого шелесту, принюхуємось — і не можемо відірвати очей від цього приголомшливого видовища. Та найгірше чекає біля собору.

Я, ошелешена, завмираю.

На двох припасованих у формі літери Т дровинах — розіп’ятий лев Ганнібал. Нашого могутнього воїна страчено. Підвішені за мотузки лапи широко розведені, наче запрошують до обіймів.

Бідаху геть понівечили — повидирали навіть зуби й кігті. Таке собі послання від щурів: мовляв, ми можемо знищити навіть найкращого вашого воїна.

— Вони боялись Ганнібала як вогню — тому й стратили. Це помста за поразку на Лебединому острові, — ніби читає мої думки Піфагор.

Наших котів теж так само замучили. Я впізнаю Вольфганга. Його груди здригаються у передсмертних судомах.

— Серце ще б’ється! — скрикую, притуливши вухо.

Ми знімаємо його з хреста і укладемо на траву. Сіро-блакитний шартрез колишнього президента Республіки тремтить. Розтуливши рота, кіт висолоплює язика і ледве вишіптує:

— Пити!

Я вливаю йому в рота води з фонтана поблизу — бодай змочити піднебіння. Тоді труся носом об його ніс.

Нарешті він нявчить щось розбірливе:

— Їх було занадто багато.

Я ще трохи його напуваю. На згадку про пережитий кошмар він здригається, тоді глибоко вдихає:

— Вони наскочили сьогодні вранці… Навчилися добувати вогонь… Підпалили дерев’яний мур… і вдерлися… Всіх повбивали… Ганнібал відбивався блискуче… затримав їх… але ненадовго… бився до скону…

Вольфганг судомно здригається.

— Ти не бачив серед них дрібного білого пацюка? — запитую.

— Їх було так багато, просто тьма… нічого не розгледіти… Неначе ціла ріка сірої шерсті.

Що підтверджує нашу гіпотезу про щільні лави Тамерланового війська. Вольфганг кашляє. Я розумію, що говорити йому важко.

Роман і Наталі тим часом намагаються відшукати вцілілих серед розкиданих навкруги тіл, але намарно — живих немає.

Мене проймає незнайоме відчуття. Провина. Вони загинули через мене.

Якби я не виграла битву на Лебединому озері, нині ми воювали б «тільки» з Камбісом — ворогом далеко не таким страшним. Яка непростима помилка — зібрати стільки люду на закритому острові! Я хотіла збудувати королівство, а натомість створила тюрму.

Вольфганг насилу щось белькоче. Я нахиляюся, силкуючись розчути:

— Анджело…

— Що з ним? Що з моїм сином? Говори!

Глибоко вдихнувши, той нявчить:

— Анджело, Есмеральда і ще декілька котів і людей, молодих…

Затнувшись, він знову вдихає на повні груди; з рота витікає слина впереміш із кров’ю.

— …зуміли втекти.

Анджело живий!

— Куди?

— У метро…

Вольфганг б'ється у конвульсіях, тоді лепече щось зовсім недоречне:

— Бастет… прошу… все-таки колись добряче розсмакуй шампанське. Тільки не хлебчи потрохи — випий зразу цілу миску… це допоможе знайти вихід.

Чого це він торочить про шампанське?

Його слова видаються мені геть безглуздими, особливо за таких трагічних обставин — аж я не знаю, що сказати. Тоді пригадую: страви і напої були для шартреза головними джерелами насолоди. Відчуваючи близький кінець, він, мабуть, згадує ті маленькі радощі життя.

— Обіцяю випити шампанського, — озиваюся. — 3 думкою про тебе.

Вольфганг відповзає. Я не допомагаю — знаю, що він, як і сфінкс, шукатиме сховку, аби тільки його агонії ніхто не бачив.

Надсилаю йому останню думку:

Прощавай, Вольфгангу, до зустрічі в наступному з дев’яти життів.

Не можна гаяти ні хвилини. Що було — загуло: не варто намагатися втримати невтримне. Я мушу спрямувати всі сили на захист живих.

Я шукаю свою служницю Наталі. Йду серед руїн і трупів, аж поки не натрапляю на неї, вона коло тіла шаманки Патриції. Щури не пожаліли і її. Мабуть, голіруч відбивалася від гризунів, аж поки не задихнулась під їхньою масою. Тут і шаманські здібності не зарадили: очевидно, схилити ворогів до милосердя їй не вдалося.

Патриціє! Патриціє! Чи жевріє у цьому понівеченому тілі душа, чи зрозуміє вона моє телепатичне послання?

Та ні: гадаю, ця тілесна оболонка спорожніла. Наталі плаче — гірко, безутішно. Я підходжу й облизую їй щоки.

Дедалі краще розуміючи, що таке туга вкупі зі співчуттям, я примощуюсь ближче до неї і стараюся заспокоїти її муркотінням на частоті 24 герц.

Я знаю: попри нагальність пошуків мого сина й решти вцілілих, спершу я маю збалансувати наші енергетичні потоки — задля ефективності подальших дій.

Я бачу сльози на очах у моєї служниці, попалені будинки та — трохи далі — Вольфганга, що повзе до сховку. Мене проймає дивне відчуття: в очах ніби поколює.

Дурниці. Хіба ми, коти, вміємо плакати?

Мої повіки горять.

Ні, тільки не зараз. Не треба плакати. Не можна почуватися жертвою. Ніколи.

Це не «по-котячому». Це ми — хижаки. Це нас бояться.

В кутиках моїх очей бринить крапля.

Тіло мене зраджує.

Я не хочу жаліти себе. Та ось котиться друга сльоза. Для мене плач — ознака слабкості, проте, хоч як це дивно, — мені легшає.

Отож, як раніше зі сміхом, я не стримую це почуття, віддаюся йому.

Нічого не вдієш — я плачу, як людина.