Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 46)
— Я точно співчуваю, але люди заходять у крайнощі. Сльози не повернуть мертвих до життя. Віднині я співчуватиму тільки живим. А ти?
— Ритуали й поховальні церемонії лежать в основі їхніх вірувань. Вони збудували свою цивілізацію на уявленнях про потойбічне життя, тому їхня реакція цілком передбачувана.
Я злизую сльози Наталі, щоб перевірити, чи зможу краще зрозуміти людський сум, якщо скуштую його. Нарешті Роман глибоко вдихає і каже:
— Бастет права. Тут ми більше нічого не вдіємо. Ходімо.
Чоловік у блакитних окулярах прямує до університетського складу, витягує, за словами Піфагора, мотки колючого дроту, електричний генератор, трансформатор. З допомогою автонавантажувача він наповнює цим усім свинячу вантажівку. Я додаю:
— Не забудьте матеріали для дирижабля.
Він докладає арамідне волокно, балони з гелієм, скловолокно — все це згодиться для побудови великого дирижабля, здатного перенести велику кількість пасажирів. Він також доставляє ящики для інструментів із різаками, молотками, викрутками, ключами, ножицями, пневматичними молотками, степлерами, паяльниками.
Він наче злиться, поки вкладає все у вантажівку.
— Потрібно буде запастися їжею, вони, мабуть, помирають із голоду, — нагадує Піфагор.
Коли нарешті спаковано все необхідне, ми сідаємо у вантажівку. На цей раз енциклопедист за кермом.
Ми об’їжджаємо рештки покинутих машин, діри в асфальті та різні перешкоди. У салоні холодно.
Я пропоную Наталі ввімкнути Баха. Отож, у повній тиші я, Піфагор, Наталі, Роман та Шампольйон слухаємо, за словами сіамця, «Адажіо ре мінор».
На дорозі помічаємо групу котів, що йде у протилежному напрямку.
Здається, я впізнала декого з них. Кричу Романові:
— Зупиніть авто!
Роман тисне на велику педаль гальма так, що нас аж підкидає. Я хутко вилажу з вантажівки.
Більшість котів каліки або важко поранені.
Коти з водонапірної вежі!
Сфінкс теж є серед них, весь у ранах, одна на шиї ще досі кровить. Я підходжу. Він дивиться на мене своїми великими блакитними очима.
— Ти мала рацію, — нявкає він.
— Що сталося?
— Пацюки напали на нас сьогодні вранці. Вони силою зняли браму водонапірної вежі. Я хотів укласти з ними перемир’я, говорив із тими, які здавались мені їхніми лідерами.
— Серед них був білий щур?
— Ні, лише великі сірі пацюки. Вони використали переговори як привід піднятися сходами нагору. Потім уже було надто пізно. Вони перемогли нас кількістю, потім почалася кривава бійка. Перед вами вцілілі, точніше, ті, хто вистрибнули з вежі й не переламали собі кісток. Що ж до інших…
Йому не вдається завершити речення. Нарешті він опановує себе:
— Треба було послухати тебе, Бастет. Немає сенсу укладати мир із тим, хто хоче твоєї смерті. Ми просто відтермінували неминуче.
Ну ось: із часом вони всі розуміють, що я права. Але бути правою зашвидко — це навіть гірше, ніж помилятись. Вони сердитимуться на вас, аж поки не зрозуміють, що варто було послухатись, але вже надто пізно.
Я бачу у сфінксовому погляді те, що вже бачила в очах у Піфагора: захоплення.
— А ви? — запитує він.
— Ми повертаємося в Париж рятувати наших побратимів.
Рожевошкірий кіт махає головою, потім його хапає судома, і він стікає кров’ю.
— Мені шкода, — каже він, — що я не можу продовжити бесіду, в мене невідкладна справа… Я маю померти.
Сфінкс відходить до дерев, гордо піднявши свого рожевого пацючого хвоста, і зараз мені не смішно.
Він зумів зберегти честь до останньої миті.
Поки він губиться у високих травах, лунає «Адажіо ре мінор» Баха.
— Куди він пішов? — підходить і запитує Наталі.
— Коти помирають наодинці, на відміну від собак, які виставляють напоказ свої страждання, щоб викликати жалість. В останні секунди ми вибираємо самотність. Це питання скромності й честі.
Я не наважуюсь додати, що сама, коли настане фатальний момент наближення смерті, сховаюся, щоб піти з цього світу гідно. Я помру сама, в надії, що ніхто не знайде моє тіло і не побачить, як я, прекрасна кішка, перетворилась на падло, вкрите мухами та знищене хробаками.
— Прощавай, сфінксе! — голосно кричу я, в надії, що він мене почує. Ми їдемо далі.
У задньому дзеркалі бачу, що вцілілі коти з водонапірної вежі попрямували на південь. Коти з опущеними головами, перебитими вухами, схованими між лапами хвостами, без жодної надії на майбутнє.
Ми їдемо в Париж, але щойно заїжджаємо у столицю, одразу помічаємо: щось змінилося.
Я не бачу пацюків. Їх були тисячі, а зараз ні одного.
Що такого могло статися — вони втекли?
Може, Піфагор помилився, коли казав, що їх багато й вони переможуть.
Щось змінилося.
Коли ми проїжджаємо далі, я відчуваю недобре. Здалека видно стовп чорного диму над островом Сіте. У мене дуже погане передчуття.
52. Зв’язок між густотою населення і прогресом
Згідно з дослідником Емілем Серваном-Шрейбером, технологічний рівень, культурна вишуканість та здатність до інновацій залежить від густоти населення більше, ніж від окремих індивідів, що складають його.
У своєму творі «Суперколектив» він пояснює, що найкращий спосіб передавати знання — збільшення кількості учнів, а отже підвищення шансів передати знання від одного вчителя.
Це пояснює різні етапи в історії людства.
У добу кочовиків населення було розкидане, у племенах було від двадцяти до п’ятдесяти осіб, які жили в юртах та йшли вслід за дичиною. Всі члени племені були мисливцями-збирачами. Кожен із племені здобував та освоював невелику кількість знань, і їх передавали тільки з уст в уста, з покоління в покоління, при цьому був великий ризик їх втратити.
Потім настає період неоліту. Людські спільноти зростають від п'ятисот до двох тисяч людей, вони осідають та засновують поселення. Деякі з них освоюють ремесла й навчають інших металургії, сільському господарству, скотарству, ремісництву, медицині, архітектурі.
На зміну неоліту приходить індустріальне суспільство. Села переростають у міста, а з ними збільшуються спільноти від двох до ста тисяч осіб, що мешкають на одній території. Знання передають у школах та університетах, люди починають спеціалізуватись у конкретних сферах. Медики розділяються на кардіологів, дерматологів, стоматологів і т. д. Так само дисципліни інженерів, архітекторів та інших стають більш спеціалізованими та вузькими.
Нарешті настає цифрова епоха. У містах живуть сотні мільйонів людей. Завдяки інтернету знання поширюються з нечуваною швидкістю, їх стає дедалі більше.
В епоху кочівництва ВВП (внутрішній валовий продукт на групу населення чи націю) подвоювався кожні двісті п’ятдесят тисяч років. Тобто потрібно було двісті п’ятдесят тисяч років, щоб подвоїти кількість нових винаходів, а разом з ними збагатитись. У період сільського господарства ВВП подвоюється раз на тисячу років (через збільшення густоти населення стає простіше освоїти нове ремесло й передавати знання). В індустріальну епоху ВВП подвоюється раз на п’ятнадцять років.
У цифрову епоху ВВП подвоюється… раз на три місяці;
Так зі збільшенням густоти населення людство прискорило темп від повільного до надшвидкого та перетворилось на суперколектив.
Акт III
Гумор, мистецтво, любов
53. Зустріч
Не знаю, як вам, а мені часом здається, що я з іншої планети. Всі ці метушливі створіння довкола — наче актори, що грають ролі за сценарієм, прихований сенс якого мені не збагнути.
Буває, все йде як по маслу. Буває — ні. Тоді я — наче підхоплений бистриною корок: мене б’є об кручі, відносить річковим виром, штовхає від берега й до берега, аж поки течія не викине мене десь на рінисту мілину — просто так, із доброго дива.
Моя матуся завжди казала: «Якщо ти думаєш, буцім тобі немає місця в цьому світі, — створи інший».
Тож я, обтрусившись і проковтнувши слину, далі йду цією непривітною місциною. Інші й собі пильнують. У Наталі пришвидшилось дихання. У Піфагора настовбурчилась шерсть.