Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 43)
Окрім того, з тогочасних протоколів відомо, що свиноматок звинувачували у звабленні селян, щоб спонукати їх до протиприродних статевих відносин. Знову ж таки, коли свині начебто зізнавались після катувань у своїх негідних вчинках, їх мордували, щоб відбити в інших свиней бажання робити те саме.
Однак в анналах кримінальних судів згадують не лише свиней.
У 1498 році в Отені жуків викликали до суду за знищення врожаю, після чого їх було відлучено від церкви церковним судом.
Також муху, що вилізла з вуха покійника, суд посадив у в’язницю для мух (маленька залізна клітка), судив та визнав винною як інкарнацію диявола. Опісля її повісили на крихітній шибениці.
У 1794 році папуга постав перед революційним трибуналом за вигук «Нехай живе король».
Собаці відтяли голову за вірність господареві, затятому антиреволюціонеру, який витренував його гавкати на національну гвардію в темно-синій уніформі.
Суди над тваринами тривали аж до 1800 року у Франції, а в деяких країнах трапляються й нині.
У 1916 році у Теннессі слониху на ім’я Мері повісили на підйомному крані за напад на дресирувальника.
Нещодавно, у 2003 році, в Туреччині суд міста Анкипар засудив осла до смертної кари за «аморальну поведінку».
49. Корида
Настав вирішальний момент.
Півень видає гучне «кукуріку» з довгим фінальним тремоло. На круглій щойно створеній арені у головному дворі чекає знервований бик: він нетерпляче ходить по колу. Складені один на другий дерев’яні ящики правлять за трибуни. Надворі гарна погода, кілька ворон кружляє над загорожею в очікуванні на те, щоб поласувати мерлятиною.
За сигналом короля Артура один із кабанів вмикає музику. Піфагор не опускає можливості похизуватися своїми знаннями:
— Це «Якось на Заході» Енніо Морріконе.
Уявлення не маю, про що він говорить.
Двері вольєра відчиняються, бик завмирає із зігнутою ногою, але ніхто не виходить. Розчарована публіка починає незадоволено рохкати.
На одній з трибун особливо ремствують корови. Вони видають гучні захоплені «мууу!» на знак підтримки свого чемпіона-бика. А той б’є лівим копитом об землю, ніби це пришвидшить вихід суперника.
Музика гучнішає та огортає арену загадковою атмосферою. Здається, Роман вагається, чи виходити на бій, зважаючи на розміри й силу суперника. Тому свині йдуть за ним та виштовхують у центр.
Чоловік робить реверанс, щоб показати, що знається на цьому. Потім простягає бикові руку, так ніби той може потиснути її у відповідь.
Бик вигинає спину, займає бойову позицію, випускає густі клуби пари з ніздрів.
Далі атака, хоча, швидше, погоня, бо чоловік утікає, а бик наздоганяє його. Професор Веллс — суцільне розчарування. Міг би хоч спробувати ухилитись від атаки, у нього явно немає анінайменшого відчуття мізансцени. Усе в його поведінці вказує на абсолютну байдужість до емоцій глядачів.
Погоня триває лічені секунди, бику одразу вдається зачепити рогом чоловіка за штани, навіть не поранивши його. Він піднімає його та підкидає в повітря під гарячі оплески публіки.
Корида продовжується в тому ж дусі: погоня, роги, підкидання в повітря. За кожним разом бик обережно підкидає суперника, щоб не поранити його та повільно прикінчити. Щойно приземлившись, ледве живий Роман тікає.
— Про що ти думаєш? — запитує Піфагор.
— Мені до вподоби стиль бика. Він щедрий.
— Люди вправні тільки коли грають за своїми правилами, особливо коли правила написані на їхню користь. — Роман знову злітає в повітря під оплески юрби.
— Бик удосконалив свою техніку під час корид, де він був зіркою. Тут зійшлися досвідчений актор та демотивований початківець.
Бик у черговий раз підкидає Романа в повітря, той кричить.
Мені вже почало набридати. Цій кориді бракує несподіванки.
Деякі глядачі починають свистіти. Виснажений чоловік уже навіть не підводиться. Тлум починає рохкати, судячи з інтонації, щось на зразок: «На смерть!»
Бик рішуче підходить, опускає голову та тицяє рогом Романа у груди, той беззахисно простягся горілиць.
У цю мить я вирішила діяти. Я скачу й приземляюсь прямо поміж рогом бика й животом знесиленого чоловіка. Свинячий король гримить, какаду перекладає:
— Кішко, що ти виробляєш?
— Пробачте, Ваша Честь. Я дозволила собі втрутитись, бо смерть цієї людини нічого вам не дасть, але принесе мені купу клопотів. Треба було вам одразу розповісти, що цей розумник володіє унікальними технологічними знаннями, які можуть урятувати людей на моєму острові.
— Це вас більше не стосується, — відповідає Артур.
— Це стосується і мене, і вас, Ваша Честь, бо якщо пацюки знищать мою спільноту на острові Сіте, їх нікому буде зупинити. Вони знищать усіх на своєму шляху, так, як це сталося з рештою світу. Ви ж не для того визволили братів та сестер від людського ярма, щоб потрапити у рабство до щурів?
Король Артур нетерпляче кидає:
— У нас немає проблем із ними.
— Орда із сотень тисяч щурів ось-ось завоює світ. У них на чолі стоїть білий щур із червоними очима, і їх ніщо не зупинить.
Трибунами котиться шум.
— Ви говорите про Тамерлана?
— Саме так. У нього, як і в нас, є Третє Око, еге ж?
І тут до мене доходить, у чому справа.
— Ви помітили, що тут немає щурів? — уважно дивиться на мене Артур.
Через усі ці пригоди я навіть не помітила. Тут і справді не було пацюків, хоча й немає жодних електричних огорож чи хлоридної кислоти, які могли б стати їм на заваді. Отже, їх стримує щось інше або хтось інший. Артур підтверджує мої здогади:
— Ми зі щурами у змові проти людей. Різниця лише в тому, що вони їх убивають одразу, а ми спершу судимо. Різниця у формі, але не в результаті.
Треба було сидіти тихо. Треба було змовчати.
— Що ж до пацючого короля Тамерлана, то ми з ним разом утекли з університету в Орсе. Так ми потоваришували.
Ну що ж, я знову все зіпсувала, коли хотіла якнайкраще.
Артур не відступає:
— Та це не змінить вироку: пара людей віднині засуджена до страти. Так буде справедливо.
Піфагор бере слово, у Шампольйона слова відбиваються від дзьоба, так швидко він перекладає, щоб нічого не опустити:
— Стривайте, Ваша Честь, ви говорите про справедливість? Хіба це не вигадка людей? Невже судити людей за їхніми ж принципами означає, що це єдино правильний шлях чинити правосуддя? Зрештою, ваше ім’я, Артуре, поруч із Сен-Жустом чи Бадінтером, — чи ж не походять вони з так палко ворожої вам людської культури?
Король глибоко зітхає.
— Дебати закриті. Цей аргумент треба було наводити раніше. Зараз надто пізно. Дайте нам спокій, коти. Вас осліпила любов до людей та страх бути позбавленими корму. Подивіться правді у вічі: незамінних немає. Світ існував до них та існуватиме після них.
Ці слова звучать як пророцтво й торкають мене до глибини душі. Можливо, через тривале співжиття з людьми я переоцінюю їх. Можливо, поки я не цілком засвоїла поняття любові, гумору та мистецтва, то вважатиму їх (знаю, це безглуздо) «вищими» істотами.
Однак я не відступаю. Шукаю аргументи. Долучаюсь до Піфагора й кажу:
— Ваша Честь, послухайте, будь ласка. Люди хоч інколи виявляють співчуття до тварин, а щури розуміють лише мову насильства й несуть із собою зневагу до слабших. Їм не знайоме співчуття. Коли вони знищать людство, то візьмуться за інших тварин, зокрема за свиней, корів, биків та гусей! Після людей настане черга котів, а потім ваша. І в глибоко в душі ви це вже знаєте.
Тепер я влучила в яблучко. Загроза — перший супутник прогресу.
Трибунами стелиться шепіт. Вони вже не такі гонорові, вони сумніваються, бо розумні та здатні піддавати все сумніву.
Навіть Артур замовк. Лише Сен-Жуст підводиться й кидає:
— Смерть людям!
Його вигук поглинає тиша. Він залишився один у своєму бажанні знищувати. Бик задкує, а я користуюсь моментом, щоб довести почате до кінця: