Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 16)

Я не в найкращій позиції, але моє падіння пом’якшила крона дерева, на яке я впала. Я трохи заплуталась у листі, нервово повзу по стовбуру, потім нарешті балансую на розлогій гілці та стаю на лапи без найменшої подряпини і з незаплямованою гідністю.

Хай там як, я все розрахувала.

Піфагор приземляється не так вдало, але йому теж вдається зачепитися за гнучкі гілки.

Тільки-но він встигає підвестись, як зверху по черзі падають: пластикова ванна, яка послужила нам кошем, моя служниця і нарешті оболонка повітряної кулі накриває нас.

Я чую голос Наталі й біжу до неї: хоч я й егоїстка, мені важливо, щоб служниця залишалась дієздатною.

Допомагаючи собі руками, вона вивільнюється від тканини.

У неї скуйовджене волосся та кілька синців, але, видно, тканина сповільнила її падіння. Виявляється, ми всі впали на крону дерева, і куля, і кіш, і ось воно все починає сповзати.

Нам не залишається нічого іншого, як швидко злізти, до того як станеться непоправне.

Наталі вирішує злізти вниз по стовбуру, поки кіш не полетів туди і не потягнув її за собою. Наскільки ми з Піфагором легкі та гнучкі, настільки вона важка й незграбна.

Коли я вже спустилась до середини стовбура, з-під гілля вигулькнули два волохаті вуха й пацюча голова.

На щастя, у цієї істоти не сіра, а руда шерсть і величезний пухнастий хвіст.

Білка.

Здається, вона ніколи не бачила кота, або, принаймні, не бачила кота, який би впав до неї з неба. Вона не здається вороже налаштованою чи наляканою. Я пробую за звичкою подумки привітати її.

Вітаю, білко. Як справи? Здається, ми в тебе вдома. Дуже рада знайомству.

Вона не відповідає, а просто ворушить носом, ніби щось шукає. Спочатку я була схильна присвятити більше часу на встановлення контакту, але, можливо, через стрес від втечі, атаку голубів, падіння і все це нагромадження катастроф я втратила терпець. Ви мене знаєте, коли мені вривається терпець, то я безцеремонна.

Що ж? Я вбиваю її та швиденько з’їдаю.

Білка, хмм… Як описати її вам? Вона має присмак миші й дивовижний післясмак лісового горіха. Нічого спільного з гіркотою пацюка, розумієте? Вона дуже смачна, особливо стегенця.

Піфагор побачив, що я роблю, і теж прийшов посмакувати делікатесом. До нас повертається впевненість у собі: ми не просто переживаємо події, тепер ми знаємо, що можемо їх контролювати і цінувати маленькі радощі.

Після невеликої учти з м'ясця соковитої білки я вирішую спуститися з дерева на розвідку і лізу з гілки на гілку. Піфагор лізе слідом за мною, а за ним Наталі — але вона людина, і не може так спритно, як ми, лазити по деревах. Плачевна картина. Бідолаха летить крізь гілля, задихаючись, падає на землю і стогне від болю.

Тоді підводиться, трохи накульгує і безперестанку бурмоче щось своєю мовою.

Я чую набір звуків: «Трясцяїїматеріащобтебе». Мабуть, мова йде про, як каже Піфагор, «слова для випускання пари».

Люди слабкі. Вони постійно ниють. Хай там як, але їм не дано елегантно перестрибувати з гілки на гілку.

Я вмощуюсь у Наталі на плечі, щоб не втомитись, і покусую їй вухо, щоб вона зрозуміла, що повинна йти швидше, бо нам не можна гаяти часу. Піфагор крутиться в нас під ногами.

Моя служниця як засіб пересування не в найкращій формі після падіння, але не здається. Як казала моя матуся: «Люди не мусять бути ідеальними, аби тільки слухались і працювали».

Мені дуже хочеться поговорити з Наталі, тому, користаючи зі зручного положення, я шепочу їй на вухо:

— Знаєте, служнице, я вас дуже ціную і мрію колись поспілкуватися безпосередньо, без сторонньої допомоги. Думаю, ми з вами разом могли б робити неймовірні речі, які б надихали всіх котів і людей підтримувати діалог і йти до спільної мети. Метою, звичайно, буде передача людських прав котам, щоб ми з вашими знаннями могли повністю перебрати на себе всю владу, не тільки над вами, але й над іншими тваринами.

У відповідь служниця гладить мене, все ще крокуючи вперед та повторюючи лайливі слова, серед яких я чую «Бастет». Як же образливо, коли тебе зовсім не розуміють. Гаразд, не наполягатиму. Ну що ж, коли мені потрібно буде поділитися з нею інформацією, я скористаюся вмінням Піфагора спілкуватися через Третє Око.

Навколо ліс у всіх відтінках зеленого залишив місце і для просторих безкраїх рівнин, укритих рослинністю. Ці поля схожі на монохромний жовтий килим.

Пам’ятаю, Піфагор колись розповідав мені про них, про сільське господарство. Хоча мені здається дивним тримати всю їжу в одному місці. Я, наприклад, надаю перевагу полюванню: хоч результат непевний, зате розминка і адреналін!

Перед нами дорога без кінця-краю, я винюхую запахи інших видів, які могли б стати нашими союзниками в боротьбі проти пацюків. Врешті вловлюю запах плоті невідомої тварини. Якщо білки були такими собі деревними пацюками, то це більше схоже на лісового собаку. Я переказую це Піфагору, він передає інформацію моїй служниці, та повертає на незвичний запах.

В міру того, як ми наближаємось, окрім запаху диких псів я чую інший, більш неприємний запах, типовий для плоті, яка розкладається.

Ми прямуємо на той сморід і знаходимо зо два десятки вовків, Цілу зграю, розіп’яту на дерев’яних дошках у формі літери Т. Їхні тіла погризені пацюками. Рани вкриті струпами, присохлою кров'ю. Сотні мух дзижчать над мертвими тілами.

Я відчуваю, що мій засіб пересування зараз знепритомніє від цього видовища, і зістрибую, поки вона не втратила свідомість.

Піфагор озвучує мої думки:

— Це вовки з сусіднього лісу. Якщо пацюки в силах напасти на таку зграю вовків, ба більше, перемогти їх, то в них немає суперників.

— Але звідки в них така сила?

— Це все Тамерлан. Безперечно, саме він — той мозковий центр, який, на додачу до їхньої численності, визначає послідовну політичну та військову стратегію, — каже сіамець. — От як цю особливо вражаючу картину для тих, хто наважився кинути їм виклик.

— То як будемо діяти?

Коли я звертаюсь до нього, то все ще не можу відірвати погляду від вовків, яких перемогли набагато менші тварини.

— Нам як ніколи необхідно відшукати союзників. Лише згуртованість багатьох видів зможе покласти край цим агресорам. Нам треба об’єднати всіх проти пацюків.

Піфагор веде далі, але тривожно настовбурчує вуха. Я помічаю його неспокій. Він каже:

— Найбільше мене турбує те, що вони виготовили досить великі хрести для розп'яття вовків. Це означає, що вони навчились користуватись пальцями, як люди, та послуговуватися знаряддями, рубати деревину й робити вузли з мотузок.

— І що це означає?

— Що Тамерлан використав Третє Око для виходу в інтернет і так само, як я, вивчив деякі людські прийоми. Тепер ми маємо справу з незвичайними пацюками. Вони набагато більш розвинені, а отже, значно небезпечніші, ніж ті, з якими ми воювали досі.

Наталі закрила очі руками, щоб не бачити замордованих вовків. Я повертаюсь до неї на плече і даю знак, що нам пора рушати. Ми швидко ідемо за сонцем, тобто на південь.

Піфагор, відчувши моє занепокоєння, пропонує відволіктись. Він перекинувся словом з Наталі, та ввімкнула музику на смартфоні.

— Я попросив її знайти Гольдберг-варіації Баха.

Красиво, але цього не досить, щоб я перестала думати про пацюків.

— Зосередься на музиці, — додає Піфагор, ніби читає мої думки. — Мистецтво витісняє страх.

— Як це можливо?

— Наші думки — це хімія, звичайні гормони, рідина, що входить до складу крові та впливає на наш мозок. Страх пацюків спричинений адреналіном; задоволення від прослуховування музики — ендорфіном. Так страх-адреналін можна компенсувати мистецтвом-ендорфіном.

— Ти прочитав це у своїй Енциклопедії Відносного та Абсолютного Знання?

— Енциклопедія просто описує словами природні інстинкти. Думаю, в глибині душі ми вже все це знаємо. Але, оскільки часом забуваємо, вербалізація дозволяє нагадати собі. У нас завжди буде вибір між зачаруванням смертю та любов'ю до життя. Розп’яття служать для того, щоб зробити нас більш чутливими до базових емоцій, їхня мета — завадити нам думати… Цю стратегію Тамерлан і взяв за основу: пригнічувати розум страхом. Це дозволяє йому контролювати наші емоції. Якщо ми опануємо нашу внутрішню хімію, у нього не буде влади нам нами.

Лікувати страх мистецтвом?

Наталі вже менше кульгає, але вона сповільнила темп і важко дихає. Думаю, вона втомилась. Я зістрибую з плеча, щоб не навантажувати її своєю вагою, та йду поруч із сіамцем.

— Як гадаєш, де ми?

— На південному заході Парижа.

— Куди пропонуєш податись?

Він повертає вухо в бік стежки, навіть тут чути приємний запах папороті.

— Мені щойно здалося, що я занюхав там людські поселення.

— Не думаєш, що ми ризикуємо натрапити на пацюків?

— Завжди буде ризик забрести на незвідану територію. Загалом, іти туди, куди інші не ходять, небезпечніше, ніж ходити торованими стежками. Це називається принципом «зелених ропух» та описано в Енциклопедії Веллса.

— Розкажи, розумнику.

22. Синдром божевільних ропух

Щороку ропухи мігрують зі свого осідку до місця, де розмножуються покоління за поколінням.