Перейдімо тепер до другого [питання], перегляньмо священні сторінки, щоб побачити, чого вони вчать стосовно цього природного світла і цього божественного Закону. Перше, що нам зустрічається, є історія про першу людину, в якій розповідається, що Бог заповідав Адаму не їсти плоду з дерева пізнання добра і зла. Це, певно, означає, що Бог заповідав Адамові робити добро і відшукувати його з точки зору добра, а не тому, що воно протилежне злу, тобто шукати добро з любові до добра, а не з остраху перед злом. Адже, як ми вже показали, хто робить добро внаслідок істинного пізнання добра й любові до нього, той чинить вільно і з душевною твердістю, а хто діє з остраху перед злом, той діє присилуваний злом, як раб, і живе під пануванням іншого. А відтак одне те, що Бог заповідав Адамові, містить у собі весь природний божественний Закон і абсолютно узгоджується з приписом природного світла. Неважко було б пояснити всю цю історію чи притчу про першу людину, виходячи з цієї підстави, але я вважаю за краще не робити цього, частково тому, що не можу абсолютно бути певний щодо того, що моє пояснення узгоджується з думкою автора, частково тому, що багато хто не припускає, що ця історія є притчею, але рішуче стверджують, що вона є простою оповіддю. Відтак краще буде навести інші місця Письма, особливо ті, що були сказані людиною, яка говорила завдяки силі природного світла, що ним вона переважала всіх мудреців своєї доби, і думки якої народ зберігав так само свято, як і пророчі.
Я розумію Соломона, що його не так дар пророцтва і благочестя уславляється в Письмі, як розважливість (prudentia) і мудрість. Він у своїх «Приповістях» називає людський розум (intellectum) джерелом справжнього життя і вважає, що нещастя тільки у глупоті. У 16:22 він так говорить: «Розум — джерело життя власникові його, а картання безумних — глупота». Тут треба відмітити, що у гебрейській мові під життям узагалі розуміється істинне життя, як видно з «Повторення Закону» (З0:19). Отож плід розуму міститься лише у правдивому житті, а покара — лише в позбавленні розуму. Це повністю узгоджується з тим, що ми зазначили в 4-му пункті стосовно природного божественного Закону. А що це джерело життя, чи що один розум, як ми також показали, приписує мудрим закони, цього ясно вчить той же мудрець. У 13:14 він говорить: «Наука премудрого — криниця життя», тобто «розум», як видно із щойно наведеного тексту. Далі (3:13) він у вельми чітких словах вчить, що розум робить людину блаженною та щасливою і творить справжній спокій духу. Бо він говорить так: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина22, що розум одержала». Підставою (ratio) для цього (як він продовжує у віршах 16, 17) є те, що «Довгість днів — у правиці її, багатство та слава — в лівиці її. Дороги її (які вказує саме знання) — то дороги приємності, всі стежки її — мир». Отож тільки мудреці, на думку Соломона, живуть, зберігаючи душевний спокій і постійність, а не як нечестивці, чий дух вирує протилежними пристрастями і які, отже (як і Ісая говорить, 57:29), не мають ні миру, ні спокою.
Нарешті, в цих притчах Соломонових ми особливо повинні відзначити ті, які є в 2-й главі. Вони якраз ясніше, ніж щось інше, потверджують нашу думку. Він так починає 3-й вірш тієї глави: «Якщо до розсудку ти кликати будеш, до розуму кликатимеш своїм голосом... тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання (або краще — любов, бо слово «ядах» означає обидва ці поняття), — бо (увага!) Господь дає мудрість, з його уст — знання й розум!» Цими словами він, звичайно, вельми виразно засвідчує, що лише мудрість, або розум, навчає нас мудро боятися Бога, тобто шанувати його зі справжнім благочестям (religione). Крім того, він учить, що мудрість і знання виходять із вуст Бога і що Бог дає їх. Це ми також вище показали, а саме: що наш розум і наше знання залежать, виникають і вдосконалюються тільки від ідеї, чи знання про Бога. Потім, у вірші 9, він продовжує вчити у цілком чітких словах, що це знання містить у собі правдиву етику й політику, і що останні виводяться з нього: «Тоді ти збагнеш справедливість та право, і простоту, всіляку дорогу добра», і незадоволенний цим, продовжує: «бо мудрість увійде до серця твого, і буде приємне знання для твоєї душі! Розважність тоді тебе пильнуватиме, розум тебе стерегтиме...»
Все це узгоджується з природним знанням, бо воно вчить етики і справжньої доброчесності, після того як ми набули знання про речі й відчули перевагу науки. Тому щастя і спокій того, хто розвиває природний розум, і на думку Соломона найбільше залежать не від влади щастя (тобто зовнішньої допомоги Божої), а від внутрішньої доброчесності (або внутрішньої допомоги Божої), саме тому, що розум понад усе зберігає себе бадьорістю, діяльністю і добрим розмірковуванням. Нарешті, жодним чином не можна тут обійти те місце у Павла (1:20 «Послання до римлян»), де (за перекладом Тремелія з сирійського тексту) він говорить так: «Бо його невидиме від створення світу, власне його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання». Цим він досить виразно показує, що кожний за допомогою природного світла ясно розуміє силу й вічну божественність Бога, з якої люди можуть довідатися й вивести те, що їм слід шукати або чого слід уникати. Тому він і робить висновок, що ніхто не має права на відмовки і не може вибачати собі незнання. Це, звичайно, вони могли б зробити, якби він говорив про надприродне світло і про тілесне страждання й воскресіння Христа та інше. І тому трохи нижче, у вірші 24, він так продовжує: «Тому-то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість», і далі до кінця глави. У цих віршах він описує вади невігластва й розповідає про них як про покару за невігластво. Це цілком узгоджується з тією приповістю Соломона (16:22), яку ми вже цитували, а саме: «а картання безумних — глупота». Тому не дивно, якщо Павло говорить, що тим, які чинять зло, нема вибачення. Бо, дивлячись на те, як кожний сіє, так він і жати буде. Із зла, якщо воно мудро не виправляється, неодмінно постане зло, а з добра, якщо воно супроводжується душевною твердістю, — добро. Таким чином, Письмо безумовно пропонує природне світло і природний божественний Закон. Цим я й закінчую те, що задумав сказати в цьому розділі.
Розділ V. Про підстави, чому були встановлені релігійні обряди, і про віру в історичних оповідях, а саме: на яких підставах і кому вона необхідна
У попередньому розділі ми показали, що божественний закон, який робить людей істинно блаженними і навчає правдивого життя, є спільним для всіх людей. Ми навіть так його вивели з людської природи, що його слід вважати вродженим для людської душі і ніби записаним у ній. А оскільки релігійні обряди, принаймні ті, які згадуються у Старому Заповіті, були встановлені тільки для гебреїв і були так пристосовані до їхньої держави, що здебільшого могли виконуватися всім суспільством, а не окремою людиною, то немає сумніву, що вони не стосуються божественного закону, а отже, і нічого не дають для блаженства і доброчестя (virtutem). Вони стосуються лише обраності гебреїв, тобто (як це ми показали у третьому розділі) тільки тимчасового блаженства тіла і спокою держави. Внаслідок цього вони тільки за цілості їхньої держави й могли бути придатні. Отож, якщо вони у Старому Заповіті й стосуються закону божества, то це зроблено тільки тому, що вони були встановлені внаслідок одкровення чи на даних в одкровенні підставах. Та оскільки розумне обґрунтування, хай навіть і найвищою мірою поважне, не дуже цінується у звичайних теологів, то мені хочеться тут підкріпити тільки щойно сказане авторитетом Письма, а потім для більшої ясності показати, на якій підставі і яким чином релігійні обряди сприяли зміцненню і збереженню держави юдеїв. Ісая вчить щонайясніше, що божественний Закон, який прийнято як абсолютний, означає той універсальний закон, який полягає в істинному способі життя, а не в релігійних обрядах.
Справді, у главі 1:10 пророк закликає свій народ вислухати від нього божественний Закон. Із нього він спочатку виключає всі роди жертвоприношень і всі свята, а потім навчає самого Закону (дивись вірші 16, 17) і викладає його коротко, а саме: в чистоті духу, благочестя (virtutis) або в набутті доброчестя, і, нарешті, у вияві допомоги вбогому. Не менш чітке свідчення міститься і в Псалмі 40 (вірші 7, 9). Тут Псалмоспівець звертається до Бога: «Жертви й приношення ти не схотів, ти розкрив мені вуха, цілопалення й жертви покутної ти не жадав... Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон твій — у мене в серці». Отож він називає Божим Законом тільки той закон, який написаний у серці або в душі. Він виключає з нього релігійні обряди, бо вони добрі не за своєю природою, а тільки внаслідок установлення, і, таким чином, вони не записані в душах. Крім того, є ще інші місця в Письмі, які засвідчують те саме. Але достатньо і цих двох, наведених мною. А що релігійні обряди анітрохи не сприяють блаженству, але стосуються тільки тимчасового добробуту держави, — це так само ясно із самого Письма. Воно за релігійні обряди обіцяє лише вигоди й тілесні задоволення, блаженство (beatitudo) ж — тільки за універсальний божественний Закон. Адже у п’яти книгах, званих зазвичай Мойсеєвими, нічого іншого, як ми вище сказали, не обіцяно, крім цього тимчасового щастя (felicitas), тобто почестей чи слави, перемог, багатств, задоволень і здоров’я, і хоч ті п’ять книг, крім релігійних обрядів, містять у собі багато моральних приписів, однак останні не викладаються у «П’ятикнижжі» як моральні правила, спільні для всіх людей, але як заповіді, вельми пристосовані до розуміння і характеру тільки гебрейського народу, тому вони передбачають користь лише одної держави. Наприклад, Мойсей не вчить юдеїв не вбивати і не красти, як учитель і пророк, але наказує це як законодавець і володар. Він-бо не підкріплює правил доказами розуму, але приєднує до наказів покару, котра, як досвід достатньо потвердив, може й повинна змінюватися, зважаючи на вроджені особливості (ingenium) кожного народу.
