Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 18)
Дійові особи: моя мати Одрі, яка звинувачує мене в родинному розбраті; мій вітчим Марсело, який є одним з власників юридичної фірми «Ґарсія і Броудбридж», носить вартість навчання в університеті на зап’ястку й захищав Майкла в справі про вбивство, але не хоче братися за лікарську помилку Софії; донька Марсело і моя зведена сестра Софія, якій треба щонайменше п’ятдесят штук для чогось (що може бути пов’язано із судовим позовом, який, імовірно, коштуватиме їй ліцензії) і яка, поміж усіх своїх хірургічних досягнень, провела реконструкцію плечового суглоба Марсело; моя тітка Евонна, яка планує найнезначніші події до найменших подробиць та не п’є і якій належить ця ідея з вихідними в горах; Енді, чоловік Евонни, який носить обручку так, як інші чоловіки носять «Пурпурове серце»[11]; Люсі, колишня Майклова дружина, яка пройшла пліч-о-пліч із ним усю судову тяганину, але яку він покинув уже у в’язниці, бо в нього з’явилися почуття до наступної людини в цьому переліку; Ерін, моя дружина, з якою я наразі не живу і яка знайшла втіху в листах мого брата (і, очевидно, що й у його руках минулої ночі) після травми (думаю, про це ви вже здогадалися), що зруйнувала наші стосунки; Майкл, який збрехав про те, що вийшов із в’язниці цього ранку, а до того попросив мене наглянути за сумкою, у якій містилося двісті шістдесят сім тисяч доларів готівкою; власниця курорту Джульєтт, яка допомагає водіям-невдахам на дорозі й виконує обов’язки консьєржки; офіцер Дарій Кроуфорд — коп, який вляпався в таке глибоке багно, що може виплисти на іншому боці в Китаї; і я, від якого відхрестилася родина і який застряг тут із сумкою кривавих грошей. Ось такі персонажі. Думаю, наша компанія цілком згодиться за типову для такої книжки купку негідників з темним минулим.
Тіло: сьогодні вранці посеред засніженого поля для гольфу було знайдено тіло чоловіка. На думку Софії, це справа рук серійного вбивці на прізвисько Чорний Язик. Вона також не вірить, що бідолаха помер від переохолодження. Якщо вірити Люсі, його немає в готельному реєстрі. Якщо ви вважаєте підозрілим той факт, що вона сказала мені про це, я нагадаю, що Джульєтта, яка є власницею цього курорту й має доступ до реєстру гостей, назвала чоловіка «Зелені Черевики», а отже, не знає його імені, тож у цьому Люсі можна вірити. Проблема лише в тому, що нікого з нас не можна пов’язати із загиблим, бо ми гадки не маємо, хто це, в біса, такий.
Ось кілька важливих подробиць, на мою думку, вартих уваги.
1. Хтось був у шале Софії, коли вона прийшла до мене; ця людина потелефонувала в мій номер.
2. Софія — єдина, у кого є алібі, тому що на момент смерті Зелених Черевиків вона була в мене. Цього наразі знати не повинні, але я все одно вирішив сказати.
3. Марсело телефоном повідомив, що не піде вечеряти, бо моїй матері зле. Того вечора я не бачив Енді, Евонни та Люсі й не говорив з ними.
4. Обличчя Зелених Черевиків бачили я, Софія та Енді, але Кроуфорд не влаштовував дня відкритих дверей у сарайчику з тілом, тож не виключено, що ми єдині, хто його бачив. Ніхто з нас його не впізнав.
5. Я досі не знаю, звідки взялася сумка з грошима. Невдовзі мені спаде на думку, що хтось може її шукати.
6. До того місця, де лежав Зелені Черевики, вели три пари слідів, і лише одні поверталися. Тієї ночі сніг не падав.
7. Уміння Люсі обирати макіяж поступається лише вмінню Ерін обирати чоловіків і вмінню Майкла підбирати автівки, що відповідають місцевості.
8. Я не забув, що піддражнив вас, сказавши «брати» в множині в одному з попередніх розділів.
9. Майкл радше стане підозрюваним у вбивстві, аніж скаже правду про те, де вони з Ерін були минулої ночі.
10. До наступної смерті лишилося 72 сторінки.
Ось у таких обставинах опинився я — чоловік, який пише книжки про те, як писати книжки, який ніколи не вивчав право і який з невідомої йому причини (та й чи взагалі це законно?) був оголошений захисником підозрюваного в убивстві — чи серійних убивствах, якщо вірити критеріям Люсі, — що має мене зневажати.
Ну як, усе достатньо прозоро? Якщо ви мною задоволені, тоді рухаймося далі.
Розділ 15
Спіймати Одрі було б нескладно, але ми скупчились у фоє, і я хотів зачекати, поки натовп розсіється. Ідучи за поліцейським у сушарню, Майкл сказав, що попросить когось мене викликати — саме так і сказав, наче я був його придворним блазнем, — але спершу він хотів зібратися з думками наодинці. Вигадати переконливе алібі, мабуть.
Поволі всі розійшлися: хто в бар, хто в ресторан, хто у свої кімнати. Судячи з масних плям від лобів на вікнах фоє, арешт Майкла добряче розважив гостей. Марсело повів Одрі нагору. Він тримав її попід лікоть, засунувши руку в кишеню, і лагідно щось їй бубонів. Моя мати не така стара, щоб потребувати допомогти на сходах, але й не така молода, щоб не триматися за поручні, тож вони йшли повільно. Якась частина мене чекала, що Марсело спробує піти за Кроуфордом, вербально обстрілюючи його дорогою, але він, схоже, здався й натомість сердито вистукував на своєму телефоні (заряд невідомий). Я припустив, що він сподівається спіймати хоч якийсь зв’язок, щоб зателефонувати комусь, здатному звільнити Кроуфорда.
Я чекав, поки вони піднімуться на сходовий майданчик другого поверху, який здався мені зручним місцем для розмови — обмежений простір, але не надто тісний. Зрештою, я сто років не говорив з матір’ю віч-на-віч. Однак вона могла щось знати.
Щойно я рвонув був за ними, ззаду на моє плече лягла чиясь рука. Це не був агресивний жест, але я відчув, як мене легенько тягнуть назад. Озирнувшись, я побачив Евонну. Вона вибачливо наморщила чоло, як роблять люди, намагаючись показати, що їм шкода про щось говорити. А ще таке обличчя часто робить Енді за спиною в дружини, коли та пояснює, чому вони йдуть з вечірки раніше.
— Ти певен, що зараз час для цього? — запитала Евонна у своєму фірмовому стилі: удаючи відповідальну й уважну родичку, але псуючи це враження зверхніми нотками в голосі.
Звісно, вона була на добру дюжину років молодша за мою матір, але це не завадило їй узятися опікати Одрі. У її тоні я не чув нічого знущального чи нещирого, втім було помітно, що вона вже ставиться до Одрі як до старенької.
— Ох… — Я серйозно кивнув. — Звісно. Краще дочекатися ще кількох трупів. — Тоді згадав, що пообіцяв Енді не напосідатися на Евонну. Зрештою, вона просто хотіла допомогти. Уже м’якшим тоном пояснив: — Якщо Майкл хоче, щоб я допоміг, мені треба знати якнайбільше. Рано чи пізно мені доведеться з нею поговорити.
Евонна неохоче кивнула.
— Просто спробуй не посваритися з нею. — Ось, знову ця турбота про її серце, і байдуже, що ця розмова — в її інтересах. — Якщо вона, звісно, взагалі захоче з тобою розмовляти. Я маю щодо цього сумніви.
— Мушу спробувати.
— Маєш план?
— Не знаю. Спробую підлеститися? — Я знизав плечима. — Зрештою, вона моя мати. Треба просто розбудити в ній материнський інстинкт.
Евонна засміялася. Мені важко було сказати, знущальний це сміх чи співчутливий, та принаймні вона відпустила моє плече.
— Якщо ти справді на це розраховуєш, тобі варто прихопити із собою дошку віджі[12].
Одрі сиділа в бібліотеці, в обтягнутому червоною шкірою кріслі з високою спинкою, і гортала якийсь роман Мері Вестмакотт, утім не схоже було, що вона його читала. Те крісло було б бездоганним місцем для розв’язки детективного роману. Попри табличку з написом «Бібліотека» на дверях, це приміщення було пеклом книголюба: відсирілі, поцвілі й пожовклі корінці книжок з паперовими обгортками та крихкими сторінками заповнювали розставлені уздовж стін полиці, збиті зі старомодних дерев’яних лиж і сноубордів. В увінчаному стосами буклетів кам’яному каміні в кутку потріскували голодні вуглинки. Схоже, ніхто не сказав архітекторові про те, що книжки легко спалахують. Тут було душно, але принаймні не так вогко, як в інших кімнатах. Над каміном не висіло жодної рушниці, не кажучи вже про чеховську[13], а вбити когось голубиним опудалом чи військовою медаллю в рамці, які там викрашалися натомість, мені було б заскладно.
Помітивши мене, моя мати згорнула книжку, встала з крісла й відвернулася, удаючи, що заклопотано шукає ще щось на полиці-сноуборді, промаркованій літерою «В».
— Одрі, — промовив я. — Ігнорувати мене вічно не вийде.
Вона поставила книжку на полицю (на місці бібліотекарів я не ставив би її під літерою В, адже Мері Вестмакотт — це псевдонім Агати Крісті, проте це лише ім’я — дрібниця, чи не так?), а тоді повернулася до мене. Побачивши, що я заступив собою двері, мати насупилася.
— Прийшов позловтішатися? — Вона схрестила руки на грудях. — Сказати, що мав рацію щодо нього?
— Власне, я хотів запитати, чи тобі вже ліпше.
Вона замислилася на мить — або в неї не вкладалася в голові моя турбота, або мати просто намагалася пригадати вчорашнє алібі, — а тоді виплюнула глузливо:
— Я сама можу про себе подбати. — Схоже, вона теж помітила надмірну турботу з боку рідних, яку, поза сумнівом, сприймала як загрозу своїй незалежності. Мабуть, Евонна вже казала їй щось про вік і слабке здоров’я, а я лише роз’ятрив рану, запитавши, як вона почувається. — Це все?
Мати підійшла до мене, явно намірившись обійти.
— Майкл зашкодив людині, мамо. Я вчинив так, як уважав правильним. — Я навмисно сказав «уважав», хоча