Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 17)

— Дещо сталося, — підкреслено повторив Майкл.

— Досить, — прогарчав Марсело до Кроуфорда. Цей адвокатський аргумент зрозумів навіть я. — Я руйнував кар’єри ще й не за таке.

— А я вистоював і не перед такими.

Їх урвало гепання готельних дверей. Висока жінка приблизно мого віку, із засмаглою щелепою та сірувато-білою шкірою довкола очей — типова засмага лижників — вийшла на подвір’я. Я впізнав її — це була та сама пані з земноводним «ленд ровером», яка допомагала мені приладнати ланцюги на колеса.

— Офіцере, потрібна допомога? Люди й без того знервовані, а тут ще цей галас.

— Не ваша справа, — скривився Марсело, явно невдоволений появою нової сторони в конфлікті.

— Це мій курорт, тож, гадаю, що це цілком моя справа.

— Що ж, у такому разі попросіть цього фаната Пуаро припинити діймати гостей. А якщо вас турбує паніка, то, може, не варто розкидатися словом «убивство»?

— Я вперше чую це слово. — Жінка здійняла брову, повернувшись до Кроуфорда. — Справді? Ви про Зелені Черевики?

Ще одне кольорове прізвисько, але це, на відміну від Чорного Язика, було мені відоме. Я знав, що так назвали чоловіка, який загинув, підіймаючись на Еверест. Забирати тіло було надто небезпечно, тож воно лишилося лежати неподалік від стежки, світячи неоново-зеленими черевиками, на які стали орієнтуватися скелелази. Наш чоловік не мав зелених черевиків — я помітив би, несучи його ліву ногу, — але місцеві явно встигли вигадати ім’я для загадкового гостя.

— У мене є підстави вважати, що його смерть підозріла.

— Чому? Через неї? — Евонна взяла якусь надзвичайно високу ноту — у буквальному сенсі, бо ми були в горах, і в переносному, старанно намагаючись звучати скептично. Вона тицьнула пальцем у Софію. — Краще питати лікарської поради в шамана. Що ти йому сказала? Коли тут будуть справжні детективи?

— Я лікарка, — запевнила Кроуфорда Софія.

— То ми збираємося ігнорувати той факт, що в Майкла є алібі, навіть якщо ця смерть і справді підозріла?

— Тату. Дозволь…

— Я розберуся, Майкле. Ви впевнені, що хочете наполягати на своєму, офіцере? Ваші підозри ґрунтуються на якійсь старезній справі, яку ви відкопали, на знайомому прізвищі та на вашій вірності значку, бо в синіх кашкетів і кров синя, й усе таке. Ваші упередження не просто помітні неозброєним оком — вони виставляють вас йолопом. Скажіть мені заради всього святого: як Майкл може бути причетним до цієї справи, якщо він лише сьогодні вранці вийшов із в’язниці?

Монолог Марсело змусив усіх затамувати дух. Кроуфорд обвів нас поглядом — мабуть, шукав бодай крихту підтримки. Я потупив очі. Навіть Софія пильно дивилася собі під ноги. Якщо в нас уже були Чорний Язик і Зелені Черевики, то вона стала Червоними Щоками.

— Ходімо, — сказав Марсело, беручи Одрі за руку, та рушив до готелю.

Але Майкл не зрушив з місця. Вони з Ерін нервово перезирнулися.

Небом нарешті прокотився грім (чесно, я зараз не прикрашаю оповіді).

— Так я й думав, — мовив Кроуфорд. — Скажете їм самі, чи мені це зробити?

— Я нікого не вбивав. — Майкл здійняв руки та ступив кілька кроків у бік Кроуфорда. — Але я готовий співпрацювати, щоб допомогти вам знайти винного, — кажучи це, він дивився на мене.

— Майкле! Припини! Офіцере, він не знає своїх прав!..

— Він не мій адвокат.

— Що ти робиш? — Одрі підійшла до Майкла й поклала руку йому на плече. — Учора вночі ти був у Кумі. Усе гаразд, просто скажи йому це.

— Тут холодно, мамо. Зайди досередини.

— Просто скажи ці слова. Скажи йому. Майкле!

Вона загупала йому в груди вільним від руки Марсело кулаком — так, наче могла вибити зізнання. Тоді, мабуть, від холоду та виснаження, її коліна підігнулися, і мати сповзла в сніг. Майкл спробував спіймати її, але не встиг і зміг лише трохи сповільнити падіння, м’яко посадивши її на землю. Ми з Кроуфордом та Софією кинулися до неї, утім вона замахала руками, не даючи нам підійти. Евонна й Люсі одночасно залементували, звинувачуючи Кроуфорда в тому, що той «тримає літню жінку на морозі».

— Місис Каннінґем, — вигукнув Кроуфорд, перекрикуючи галас. — Майкла звільнили вчора по обіді.

«Учора? — Нарешті до мене стало доходити. — Але ж це означає…»

Майкл кинув швидкий погляд на Ерін. Обличчя Люсі, здавалося, намагається зіслизнути з її черепа. На мої вії впала перша сніжинка.

— Це ще нічого не доводить. Гаразд. Гаразд, нехай він не був у в’язниці. Нехай, — сопів Марсело, силкуючись поставити Одрі на ноги. Він явно гарячково міркував, намагаючись обрати найкращий підхід. — Але це не значить, що він був тут. Потрібно зайти досередини, люба, ти змокнеш. Майкле, просто скажи нам, де ти був учора вночі, і покінчімо із цим.

— Я краще піду з вами, офіцере.

Кроуфорд надів на Майкла наручники й кивнув йому підбадьорливо. Не знаючи, що саме приховує Майкл, офіцер Остання Надія вочевидь прагнув вибрати найбезпечніший і водночас найменш радикальний варіант. Я помітив, що наручники вільно бовталися на братових руках. Вислизнути з них він навряд чи зміг би, але було помітно, що Кроуфорд намагався не бути жорстоким. Він повернувся до власниці — на цьому етапі я ще не знаю її імені, але це мене мучить, тож зараз називатиму її Джульєтт, бо невдовзі все одно дізнаюся ім’я, — і сказав:

— Треба знайти для нього окреме приміщення, щоб убезпечити гостей.

— Він утече звідусіль. Усі кімнати та шале відчиняються як зовні, так і зсередини. Пожежна безпека, — відповіла Джульєтт (бачте, я ж казав, що так буде зручніше). — Це готель, а не в’язниця.

— А як щодо сушарні? — запитала Люсі. Її обличчя було темнішим за небо, голос — гортанним, а язик — ватяним від гніву.

Я ще не бачив сушарні, але Люсі, схоже, уже знала, що це задушлива тісна кімнатчина, заставлена дерев’яними лавами для черевиків та вішаками для курток, пропахла цвіллю й тим особливим потом, який може виділятися лише з людини у водонепроникному одязі, що не пропускає ані краплі вологи в жоден бік. Це була дріб’язкова помста, але нічого кращого вона поки вигадати не змогла.

Її голос самовдоволено бринів, коли вона додала:

— Я бачила засув на дверях зовні.

— Гм, сушарня не пристосована для того, щоб тримати в ній людей, — сказала Джульєтт.

Кроуфорд звів очі до неба й випростав руку, дивлячись, як на неї падають й одразу тануть поодинокі сніжинки.

— Це лише на кілька годин, — сказав він Майклові вибачливо.

Той кивнув.

Я був певен, що Ерін от-от усе пояснить. Якщо не в’язниця була Майкловим алібі, то це мала бути Ерін. Ми вже й так знали, що вони разом, тож що за ніч у них була? Але вона мовчала. Я помирав від цікавості. Хай що вони робили, це було достатньо таємним, аби бути вартим кількох годин у сушарні та підозри в убивстві.

— Де ви вчилися? — Марсело мав такий вигляд, наче вдарив би Кроуфорда, якби на плечі́ в нього не бовталася Одрі. — Усе це незаконно.

Я вже казав, що поліцейські в схожих на мою книжках поділяються на Єдині Надії та Останні Надії, але існує ще одна класифікація: Відмінники та Бунтівники. І скидалося на те, що Кроуфорд знову мене здивував.

— Я готовий співпрацювати, — повторив Майкл.

— Усе буде гаразд, — сказала Ерін, обіймаючи його.

Вона ковзнула руками по його спині, і її долоня знову пірнула в задню кишеню його джинсів — цього разу в іншу. Не те щоб я звертав на таке увагу.

Тоді всі попрямували в гостьовий будинок, і мене змило загальною хвилею. Марсело передав Одрі в руки Софії та намагався не відставати від Кроуфорда, діймаючи його дивовижною сумішшю юридичних термінів і барвистих описів статевого акту, у якому фігурує людське обличчя.

— Будь ласка, не заважайте мені працювати, — сказав Кроуфорд, піднявшись сходами. Такий суворий голос міг належати тільки Бунтівникові. Звертався він до Марсело, але зупинилися ми всі. Позаяк тієї миті ми стояли на різних сходинках, вигляд це мало такий, наче ми на сцені театру або позуємо для весільної світлини. — Зігрійтеся. Невдовзі поговоримо.

Кроуфорд поклав руку Майклові на плече й повів його до дверей.

— Ви говоритимете з ним лише в моїй присутності, — востаннє спробував атакувати Марсело.

— Цей чоловік не є моїм представником. Він не мій адвокат, — сказав Майкл. Тоді повернувся до нас, здійнявши скуті кайданками руки догори. Він переплів пальці, випроставши вказівні, і показав на мене. — Ось мій адвокат.

Розділ 14,5

Я все розумію. Подій було трохи забагато, тож я вирішив витримати паузу, щоб швиденько підсумувати все, що сталося.

Так, це трохи дивне рішення, але я хочу, щоб усе важливе було виписано чорним по білому. Якщо ви впевнені у своїх когнітивних здібностях, можете прогорнути цей розділ.

У таких книжках, як ця, заведено поступово розкривати передісторії купки негідників з темним минулим, зачинивши їх усіх в одному місці, де згодом з’являється тіло, яке можна пов’язати з кожним з них так, щоб у всіх був мотив. Я спробую зробити те саме.

Отож, передісторія: три роки тому мій брат Майкл постав у мене на порозі, привізши на задньому сидінні автівки чоловіка на ім’я Алан Голтон. Алан був мертвий, а тоді ожив, відтак знову помер. Хоч я і знав, що через це мене проженуть з родини (ми не довіряємо поліції після того, як мого батька вбили під час спроби пограбування заправки), я став на бік закону й здав свого брата.

Місце дії: ми всі зустрілися у «Відпочинковому комплексі „Скай лодж“!», щоб привітати Майкла з поверненням із в’язниці. Це найвищий гірський курорт в Австралії. Насувається буря, адже куди без неї. Але, будь ласка, не сприймайте як кліше те, що ми застрягли тут, бо це не так: у нас є можливість виїхати, проте ми всі знервовані й не в силах на це наважитися. Хоча, мабуть, ми все-таки трішки застрягли, бо Майкла зачинили в сушарні й ми не можемо просто лишити його там… але про це йтиметься далі, а наразі ми пригадуємо попередні розділи.