Бен Элтон – Знову й знову (страница 56)

— Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі ІІІ, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів. 

— Роза Люксембург це передбачала, — сказав Стентон. 

— Що ж, мала рацію. 

— Вона вважає, що вбивство кайзера — це змова реакційних сил, спрямована на те, щоб розібратися з лівими раз і назавжди. 

— Звісно, так і є! Кожен, хто має якусь клепку в голові, вже давно це вирахував. Бо що ж іще то може бути? — із запалом погодилася Бернадет. — Навіщо якомусь справжньому соціалістові таке робити? Це точно була змова. Чи замішана тут держава — не скажу, а от військові за лаштунками стоять напевне. Кайзер Віллі, бач, був для них занадто миролюбний. Його ж не просто так уколошкали якраз тоді, коли він якісь трамвайні лінії відкривав. Військові здобувають дуже багато, ліві втрачають усе. 

Звучала ця теорія і справді вірогідно. Всілякі криваві помисли завжди звучать вірогідніше за правду. 

Стентону спав на думку Апіс із його «Чорною рукою». То були армійські офіцери, та це не завадило їм убити свого ж таки монарха заради того, що вони вважали більшим благом для Сербії. А вже для його, Стентонового двадцятого століття всілякі військові перевороти були однією з основних питомих ознак. Випадкам, коли генерали у темних окулярах скидали законних глав держав і самі посідали їхнє місце, історія майже втратила лік. 

— Врешті-решт усе заспокоїться, — сказав Стентон. 

— Сподіваюсь. 

Розмова ця відбувалася у той день, коли Стентона мали виписати зі шпиталю. Повністю його рана ще не загоїлася і далі потребувала догляду, проте від інфекції та зараження крові не зосталося й сліду — на превеликий подив лікарів. Час од часу вони зазирали у двері і, не вірячи своїм очам, лише хитали головами. 

— Берні, як же чудово, що ти все зробила, як я просив, — мовив Стентон. — Якби ти не приїхала, мене б уже й на світі не було. 

— Та бачу, — відказала вона, — якби я не принесла те, за чим ти мене послав… 

— Аж не віриться, що ти отак узяла, кинула все і поїхала сюди мене шукати… так мило з твого боку. 

— Ну, насправді там не дуже було що кидати і за чим шкодувати. Я — та сама багата, знуджена безцільним життям дівчина. Як і більшість представниць свого класу, добре освічена, але навіщо — хтозна, пуття з тої освіти жодного. 

— А як же боротьба? Боротьба за жіночі права? Коли ми прощалися у Відні, ти казала, що знову до цього візьмешся. 

— Боюсь, зараз усе це трохи відійшло вбік, опинилося ніби десь на узбіччі. Нині всі переймаються тільки ольстерською кризою, і жінки здебільшого й думати забули про жіночу солідарність, їм важливіше, на чий бік стати у цій ситуації. Ти уявлення не маєш, як усе загострилося… 

— Берні, — перебив Стентон, беручи її за руку, — коли я лежав і марив, а ти до мене говорила, то розповідала багато про себе і про свої почуття… 

Він раптом збагнув, що про політику говорити не хоче взагалі. Зрештою, ця тема його ніколи особливо не цікавила. Говорити йому хотілося про Бернадет. 

— А, ти про це, — відповіла вона, знову страшенно мило почервонівши. — Та то я лише намагалася втримати тебе тут, щоб ти не віддалявся від дійсності. Так, белькотіла, що на язик прийде. Може, це й добре, що ти марив, інакше міг би померти від нудьги, заки ті твої голочки підняли тебе на ноги! 

Він стиснув їй руку трішечки сильніше. 

— Пригадую, ти, здається, казала, що думала про мене і хотіла знову зі мною побачитися. То це ти просто так собі белькотіла? 

На мить вона відвела погляд і втупилася у покривало, край якого нервово теребила між пальцями, а тоді глянула прямо йому у вічі. 

— Ну, може, я й справді щось таке казала, але ж це все нічого не варте, хіба ні? Бо ж ідеться насамперед про той твій емоційний багаж, з яким ти носишся повсюди, мов із писаною торбою — дуже великою, таємничою торбою під сімома замками. Та й у Відні ти тоді з самого ранку дав драла, наче перестрашений кіт. 

Стентон хотів був щось сказати, але Бернадет одразу повела далі: 

— Ні-ні, я нічого не мала проти. Така у нас була домовленість, і ти її дотримався, а я чудово поснідала на нашому балконі та й пішла собі, високо піднявши голову. Тож не хвилюйтеся, містере Стентон, я не приїхала сюди в надії, що у відплату за роль доглядальниці ви у мене закохаєтесь. Якщо чесно, я просто рада була поїхати з Ірландії. Там зараз зовсім не весело, як і в Британії загалом, коли вже на те пішло. Тобто, звісно, краще, ніж тут, цілих прошарків населення за ґрати не кидають, та все одно війська на вулицях… ну, й таке інше. 

Стентону хотілося й далі говорити про неї. Сказати, що вона помиляється, бо після Відня не йшла йому з думки ані на день. Проте почуте геть його приголомшило. 

— Війська? На вулицях? У Британії? 

— Боженьку, та ти ж нічого не знаєш! Ми тут так заговорилися про Німеччину, що розповісти про те, що діється вдома, я й забула. Все сталося буквально за кілька останніх днів. Після того, як убили Черчілля. 

Стентон мало не подавився своєю юшкою. 

— Черчілля? — закашлявся він. — Убили? У 1914-му? 

— Певно, що у 1914-му, а який же зараз, по-твоєму, рік? То було суще жахіття. Він виступав на мітингу, присвяченому гомрулу в Ірландії. Говорив у своєму дусі: мовляв, це зрада з боку торі погрожувати, що вони підтримають армію, якщо та відмовиться застосовувати силу для впровадження в дію відповідного закону. Так воно, чорт забирай, і мало трапитися, тут жодних сумнівів. І тоді хтось його застрелив. 

— Хтось? 

— Якийсь ольстерець, юніоніст. І навіть не пробував утекти. Був гордий зі свого вчинку. Сказав, що зрадник — це власне Черчілль, який намагався розвалити Сполучене Королівство, а він сам — патріот, бо захищає володіння корони. Можеш собі уявити, який ґвалт здійнявся у країні, і далеко не всі — на боці Черчілля. Кажу тобі, багато хто називає героєм якраз убивцю. Тим часом Ірландія взагалі знавісніла. Вибухи. Заворушення. Вулицями Дубліна розгулюють озброєні республіканці й уже ні від кого не ховаються. 

Стентон похолов. Відчував, як на очах закипають сльози. 

— Г’ю? З тобою все гаразд? Тебе аж трусить. Я розумію, новини направду страшні, але багато хто закликає і до спокою… 

Стентон відкинувся на подушку і втупився у стелю. 

— Берні, ти не розумієш. Черчілль відігравав ключову роль. Він же нас урятував… 

— Урятував? Від чого? Ну, так, він добряче пришвидшив розбудову флоту, але на дідька нам тепер той флот, усі ж переймаються тільки тим, як би то пошвидше та понадійніше роздерти на клапті країну — кожен свою, ніхто ні на кого нападати не збирається. Слухай, мені Черчілль теж подобався, бо займав сміливу позицію щодо Ірландії і до суфражисток ставився не найгірше в уряді, але ж він був лише міністром. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що він нас урятував? 

— Та нічого такого, — відповів, опанувавши себе, Стентон. — Я лише думав, йому судилися великі звершення, оце й усе. Хто знає, можливо, великі звершення й не знадобляться. 

— Боюсь, таки знадобляться. У країні всі вчепилися в горлянки одне одному. Сто тисяч озброєних прибічників Карсона взяли під контроль Белфаст, а армія виступити проти них і навести там лад відмовляється. Причому відмовляються, зверни увагу, не солдати — генерали! У мене таке враження, що вони бачать, як поводяться військові тут, у Німеччині, і беруть приклад. Деякі полки навіть заявили, що впровадженню ірландського гомрулу не сприятимуть, хай що там каже закон. Схоже, тільки особисте втручання короля завадило їм рушити маршем на Вестмінстер. Тому, сам розумієш, сьогодні питання права голосу для жінок нікого особливо не цікавить. Відверто кажучи, мені вже починає здаватися, що скоро може не стати й парламенту, за який жінки мали б голосувати. Тож бачиш, насправді я була дуже рада хоч ненадовго все це полишити і трохи пограти роль Флоренс Найтінґейл. Життя ж важливіше за політику, га? Маю на увазі, треба ж просто жити врешті-решт. Себто, мені треба… але тобі, цілком можливо, й не треба. Чи таки треба? 

— Треба, Берні, — сказав він, беручи її руку в обидві свої долоні. — Я справді хочу жити. Дуже хочу. 

Наступного дня Стентон оплатив рахунок, подякував лікарям, які й далі знай зачудовано хитали головами, і залишив шпиталь. Зійшов із допомогою Бернадет униз масивними сходами і сів у таксі. 

У своєму помешканні він розраховував побачити порожні пляшки та черствий хліб і запліснявілий сир на столі — рештки вечері з дня смерті кайзера. Проте там було прибрано; на полиці лежали свіжі продукти, на столі стояли свіжі квіти. На ліжку красувалися чисті простирадла, у відчинене вікно дихав вітерець.