Бен Элтон – Знову й знову (страница 55)

Розповідь тривала. Почув він її цілу нараз чи частинами, Стентон не знав. Здавалося, чув уже не вперше і знає все це здавна. 

— От, така у них була інформація, а проте нічого більше про тебе не розкопали — ні в Берліні, ні в Британії! Ну, нічого ж дивного, правда? З огляду на твій — гм, як би це краще висловитися? — фах. Газети просили зголоситися будь-кого, хто тебе знає. Звісно, насправді я тебе не знаю… ну, хіба що в дуже інтимний спосіб, який навряд чи допоможе тебе пізнати. Крім того, я собі подумала, що, може, й не треба допомагати їм тебе впізнавати, бо ж ти, подивимось правді у вічі… — тут вона стишила голос до хрипкого шепоту, —…шпигун. От, а потім мені спало на думку, що найкраще буде поїхати до тебе самій і подивитися, чи зможу я чимось допомогти. Може, навіть забрати тебе додому. Але боюсь, Г’ю, тобі таки погано і перевозити тебе вони не рекомендують категорично. Ох, я розповідала все це вже разів двадцять… але нічого, розповім іще раз, бо чомусь упевнена, що тобі ця балаканина допомагає… 

Стентон нічого не мав проти. Слухати її голос він любив і сподівався, що вона говоритиме й говоритиме, аж доки він помре… зможе тоді податися до Кессі й розповісти їй про свою ірландську приятельку, хоча розповість, звичайно, не все… А проте йому ж треба сказати комусь ще щось… щоб йому дещо принесли… але що саме, згадати не міг, хоч убий. 

Тут його свідомість знову перемкнулася на голос Бернадет: та саме тримала його за руку і говорила про Розу Люксембург. 

— Вона знову приходила сьогодні — подивитися, як ти. Дуже відважно з її боку, бо ж цими днями ходити вулицями їй не конче, там направду небезпечно. У неї, щоправда, є група охоронців, які крок у крок повсюди за нею ходять. Г’ю, я повірити не могла, що ти розповів їй про мене! Мало не померла, коли вона сказала, що ти згадував про ірландську суфражистку, яка нею захоплюється! Так мило, що ти про це пам’ятав. Та ще й сказав, що врятував її через мене. Вона, розумієш, дякувала, що я відрядила тебе до неї у годину найвищої потреби, — дякувала мені! Сама Роза Люксембург! Г’ю, ти й уявити собі не можеш, що це означає для дівчини мого штибу. Роза ж найвагоміша жінка у політиці… важливіша навіть за пані П. Вона стільки всього здолала і так нас усіх надихає… 

На цих словах Бернадет стиснула Стентона за руку — можливо, трохи засильно, зважаючи на страшну слабкість, яка його проймала і не давала бодай пальцем поворухнути; проте саме цей міцний потиск її руки і призвів, мабуть, до того, що в голові у нього на мить прояснилося. Він розплющив очі й побачив уста, що ворушилися, уста, які так сильно були його причарували… і пасма каштанового волосся, що обрамляли ясно-зелені очі. 

На секунду Стентон знов опинився у потягу Сараєво-Загреб, де вперше побачив Бернадет. Запропонувати їй коктейль? «Мангеттен»? 

Ні. Назад. Ну ж бо, назад, у теперішнє. Зробивши неабияке зусилля, він повернувся подумки до шпиталю. Щось підказувало йому, що це не галюцинація, що Бернадет справді тут, біля нього. Аби ж тільки згадати тепер, що він хотів їй сказати. Згадати, що ж саме йому потрібне. Адже щось таки потрібне, дуже потрібне. 

— Берні, — прошепотів він. — Берні! 

— Г’ю! — охнула вона. — Ти отямився! 

— Ні! Ні, я помираю, — зашепотів він, намагаючись опанувати свої збаламучені гарячкою думки. — Послухай мене, Берні. Ти мусиш точно виконати все, що я зараз скажу, бо повторити я не зможу — помру. Піди до мого помешкання. Ключ у кишені куртки. Знайди мої ранці… пам’ятаєш їх? 

На якусь секунду йому вилетіло з голови, що саме він хотів сказати, бо перед очима постало видіння: ось Бернадет у віденському готельному номері піднімає до нього опромінене примарним світлом із комп’ютерного екрана обличчя і наставляє йому в лице його ж таки пістолет. Він намагався відігнати ці спогади і зосередитися на справі, але пригадати, у чому ж полягала та справа, тепер уже не міг. 

— Так-так, Г’ю, твої ранці, — сказала вона. — Скажи, що тобі звідти принести. 

Її голос витягнув його з виру хаотичних думок. Ось воно. Він згадав, що йому потрібне. 

— Відкриєш менший ранець. Ключ — так само в кишені куртки, — шепотів він, насилу ліплячи докупи слова. — Там є торбинка, позначена червоним хрестом. У торбинці — коробки з такими маленькими пластиковими голками… 

— Пластиковими? Вибач, як‑як? 

— Схожими на скло… прозорі трубочки з голками… для ін’єкцій… принеси їх сюди. Встромиш одну мені в живіт і натиснеш поршень… робитимеш так що дванадцять годин. Тільки щоб ніхто не бачив… просто роби так, як кажу, Берні. 

Усе, вдалося. Він таки згадав… тепер можна заснути. 

Проте Бернадет далі стискала йому руку. 

— Г’ю! Г’ю! 

Стентон відчув у її голосі наполегливість. Що, все? Вона вже прийшла? 

— Знайшла? — спитав він, хоч хвилі сну вже несли його у далечінь. 

— Ні! Ще ні! Г’ю… де те помешкання? Ти ж не сказав. Де те кляте помешкання? 

— Мітте… — прошепотів він. — Мітте. 

І провалився у забуття. Поринув у глибини несвідомості, куди Бернадет піти за ним не могла. Залишив її далеко позаду, у світлі. Сам же занурився в темряву. 

Й опинився в тунелі. В якомусь бісовому тунелі. Ну от хто б міг подумати, що той старий заяложений штамп — таки правда? Темний тунель, світло попереду… і так, неодмінно, в кінці того тунелю стоїть хтось, осяяний тим світлом. 

Кессі, ясна річ. Там чекала на нього Кессі з дітьми. 

У світлі в кінці тунелю. 

Чи здивувався він? Про щось таке самісіньке розповідали в ранкових телешоу люди, які побували на порозі смерті. 

Кессі щось йому казала. Він хотів крикнути у відповідь, що кинув курити. Та Кессі чомусь говорила з ірландським акцентом. Говорила голосом Бернадет. Чого б ото? І що це вона каже? 

Мітте. 

Чого б ото Кессі говорити про Мітте? Та ще й голосом Бернадет? 

— Мітте! — мовила Бернадет. — Мітте! Ти хоч маєш уявлення, скільки в Мітте успішних фірм, які здають в оренду житло? 

Стентон розплющив очі й раптом відчув, як проясніло у нього в голові: від цього відчуття він уже й відвик. Кілька разів моргнув, щоб розігнати туман і зосередити погляд на милому обличчі, яке мріло зовсім поруч. Злегка веснянкуватий ніс, злегка нерівні зуби. Вона знову до нього говорила. 

— Я побувала у чотирнадцяти, доки знайшла твою, і перш ніж там зволили перевірити список мешканців, мусила кліпати віями й удавати бідолашне, безпорадне ірландське дівчатко — як і в усіх попередніх. Але врешті я таки у твоє помешкання потрапила і відтоді одну по одній устромляю тобі в живіт ті кумедні штучки. Довелося сказати, що ми заручені, і мені дозволили сидіти біля тебе. Та й підмазую кому треба, звісно, гроші завжди відчиняють двері… 

Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно. 

— Давно? — прошепотів він. 

Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки. 

— Боже мій, це ти, Г’ю?! — вигукнула вона. — Ти повернувся у країну живих? 

— Давно, Берні? 

— Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні. 

Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя. 

Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше. 

— Г’ю… а що було в тих кумедних голках? — уже вкотре пошепки запитувала вона. — Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення. 

— Це такі новітні ліки, Берні, — відповів він. — Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики». 

Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього. 

Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега. 

— Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, — пояснювала вона, — на додачу — ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично — десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція — всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм — ідея насамперед єврейська. Чому — гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко. 

— Їх переслідують офіційно, за наказом влади? — запитав Стентон.