Бен Элтон – Знову й знову (страница 46)
Спокійно, тихим кроком, міцно стискаючи в правій руці ранець з гвинтівкою, Стентон піднявся короткими сходами на дах, у сад. Як і щоразу, коли він приходив сюди раніше, відвідувачів у кафе було чимало. Повсюди вдоволені люди насолоджувалися морозивом або замовляли собі щось на ранній ланч. Поки що — жодних тістечок. Час на них настане лиш у перші години пополудні.
Прибравши заклопотаного вигляду, Стентон цілеспрямовано крокував садом: висока солідна постать. Начальник, одне слово, авторитет. Найкращий спосіб уникнути зайвих запитань — вдати, ніби ти тут у службових справах. Підійшовши до дверей із суворим попередженням — «
Як Стентон і сподівався, ніхто нічого в нього не запитав. То були інші часи, не схожі на ті, у які довелося виростати йому. Терористичні акти, що спричиняли масову загибель людей, були тоді явищем рідкісним, а поняття «внутрішньої безпеки» взагалі ще не виникло як таке, про що свідчили просто жалюгідні заходи з гарантування безпеки ерцгерцога у Сараєві. У Лондоні прем’єр-міністр щодня йшов собі Вайтголом з Даунінг-стріт до парламенту пішки, без усякого супроводу поліції. І це у країні, яка буквально за рік до того опинилася на межі громадянської війни в Ірландії.
У ті часи будь-хто, кому вистачало сміливості начхати на табличку з написом «
Стентон зиркнув на годинник. До появи кайзера залишалося менше години.
Годинник нагадав йому про Бернадет. «Він не цокає!»
Як же йому подобався її голос…
Стентон озирнувся навколо. Ні душі, ніхто його не помітив. Він рушив до східного краю будівлі, пересуваючись від комина до комина й намагаючись не наступати на вентиляційні решітки.
Був уже на півдорозі між садом і краєм даху, коли зненацька почулися голоси. Сховатися він не встиг: з-за вкритої бітумом вентиляційної шахти вигулькнуло двійко робітників.
На щастя, вони сподівалися побачити когось на даху ще менше, ніж Стентон, тож йому пощастило оговтатися першим.
— Доброго ранку! — голосно привітався він німецькою, спинившись так, щоб сонце було в нього позаду. — У кафе повідомили, що на даху якісь люди. Будьте ласкаві пояснити, що ви тут робите.
Знову головне — вчасно натякнути на владність. Якби Стентон завагався і загаявся, робітники, либонь, самі почали б ставити йому запитання, та він не залишив їм шансу.
— Ми зі служби обслуговування, — сказав один із них.
— У такому разі будьте ласкаві показати свої перепустки, — тут-таки відреагував Стентон.
І побачив у їхніх очах вагання. Без сумніву, вони виконували на даху різні роботи не раз і не два, й ніколи ні в кого не виникало жодних питань. Якщо дати їм час на роздуми, вони ще, чого доброго, вирішать, що ставити тут запитання — це, властиво, їхнє право.
— Сьогодні опівдні в урочистостях на Потсдамер-пляц запланована участь його імператорської величності. Вам про це, я певен, відомо. З цієї причини вся довколишня територія підлягає перевірці. Будьте ласкаві негайно показати свої перепустки.
Це подіяло. Робітники дістали свої облікові картки.
— Дякую, — мовив Стентон, побіжно глянувши на документи, — з цим усе гаразд. Тепер скажіть, будь ласка, з якою метою ви тут сьогодні перебуваєте.
— Дівчата з відділу завіс і диванних подушок скаржилися, що у вентиляції щось тріпоче і товче. Подумали, може, то пташка якась залетіла, так буває іноді, але ми нічого не знайшли. Або їм це примарилося, або та пташка вилетіла.
— Або взагалі дух спустила, — докинув другий робітник. — З ними і таке часом буває, просто від паніки. То дівчата за день-два її занюхають і дадуть нам знати, а ми тоді знімемо решітку і витягнемо.
— Ага, точно, — кивнув перший.
— Добре, — сказав Стентон, — то зараз ви вже тут закінчили?
— Так, уже все. У нас якраз перерва. Ми думали посидіти собі тут, на сонечку, на повітрі…
Стентон помітив в руках у другого робітника термос і невеликий згорток: там, певне, була їхня перекуска.
— Боюсь, сьогодні це неможливо. На даху не має бути нікого.
Чоловіки знизали плечима, торкнулися на знак прощання кепок і подалися геть, пірнувши у службовий люк. Стентон занотував собі у пам’яті розташування того люка: ану ж йому теж доведеться покидати дах поспіхом.
Коли вони зникли з очей, Стентон спробував проаналізувати цю зустріч. Навряд чи вона могла обернутися для нього якимись проблемами. Зрештою, він планував повернутися до свого помешкання в Мітте задовго до того, як поліції спаде на думку, що стріляти могли з даху універмагу «Вертгайм». Якщо постріл буде влучним, куля не тільки розтрощить череп кайзера на друзки, а й узагалі скине його з подіуму. Визначити траєкторію її польоту за положенням трупа буде неможливо, тому про місце перебування стрільця поліція зможе лише гадати. Перебував же він дуже далеко; з гвинтівки зразка 1914-го зробити такий постріл було б вельми непросто. Тож доки дах «Вертгайму» внесуть у список імовірних локацій, мине якийсь час. Доки ж справа дійде до допиту цих двох і вони повідомлять про «начальника», який наказав їм забиратися з даху, за ним уже давно й слід прохолоне.
Та все ж ця зустріч Стентона занепокоїла, і він про всяк випадок зняв із запобіжника «ґлок» у себе в кишені. У разі потреби кожного, хто стане у нього на шляху, доведеться просто пристрелити.
Він до болю чітко усвідомлював, що для порятунку світу має один-єдиний постріл.
Зоставшись на самоті, Стентон пройшов на край даху. Тут був низенький парапет, від якого стрімко збігав метрів на три вниз козирок укритої сланцем «каски», що закінчувався оторочкою з ринв і не давав побачити колони внизу.
Стентон сів долі, відкрив ранець і вийняв розібрану на частини зброю та оптичний приціл. Зібравши гвинтівку, він скинув куртку, згорнув її і поклав на парапет: опертя для дула, щоб краще прицілитись. А тоді оцінив сцену, яка розгорталася перед ним на Потсдамер-пляц, далеко внизу, триста метрів на захід.
Війська вже вишикувались, трибуна поступово заповнювалася. Через приціл Стентон ясно бачив обличчя високих достойників у начищених до блиску циліндрах і їхніх дружин у вигадливо оздоблених мереживом та квітами капелюшках. У центрі подіуму не було ще нікого, лиш по краях збиралися купки людей. Перевівши погляд трохи далі, він побачив військовий оркестр, музику якого часом доносив аж сюди на дах вітер. Між оркестром і подіумом був вільний простір, відгороджений обабіч двома шерегами солдатів; туди, цілком очевидно, мало під’їхати авто з імператором.
Стентон чекав, сподіваючись, що славнозвісна німецька пунктуальність не дозволить імператорові запізнитися. Насправді ж той прибув навіть на кілька хвилин раніше, розраховуючи, либонь, відбути цю нудну, ніяк не пов’язану з військовими справами церемонію якомога швидше і чимскоріше повернутися до любих його серцю парадів. Натовп пожвавився, а ритм музики, що долинала звіддалік, змінився.
На мить Стентон аж сторопів, бо йому здалося, ніби оркестр заграв «Боже, бережи короля», але згадав, що колись читав: німецький імператорський гімн,
Народ гучно вигукував вітання та розмахував капелюхами, а машина, що рухалася у центрі кортежу, загальмувала перед червоним килимом. Не надто й численна юрба, трохи розбухла завдяки золотистим нарцисам, що висипали на обід з універмагу, явно тішилася такою нагодою. Натовп достойників кинувся вітати монарха. Як саме це відбувалося, Стентон не бачив: перешкоджали машини кортежу. Тож тільки уявляв собі, як той намагається вдавати зацікавлення, коли йому пояснюють в усіх подробицях нову схему розташування трамвайних колій.
За кілька секунд гурт виринув з-за автомобіля, і кайзер закрокував по червоному килиму до подіуму. Стентон спостерігав за ним через приціл, але нагоди зробити влучний постріл не випадало. Монарх ішов на чолі гурту, і крізь частокіл високих циліндрів, які квапилися слідом, Стентон бачив лише страусові пера на його кумедному шоломі. Вільгельм був, звісно ж, у військовій формі. Тільки йому видавалося доречним на відкриття нової схеми трамвайного руху виряджатися, немов адмірал флоту чи командир важкої кінноти.
Кайзер зійшов на підвищення. Стентон, який уже простягнувся на животі й припав оком до окуляра, поклав палець на спусковий гачок. Відстань усе ж таки давалася взнаки, і мішень на перетині нитей візира добряче витанцьовувала; залишалося сподіватися, що, дійшовши до визначеного місця в центрі подіуму, вона таки зупиниться. Втім, Стентон сумнівався, що кайзер затримається там надовго. Вся церемонія мала тривати всього п’ятнадцять хвилин, і ніяких паперів у кайзера в руках не було. Напевне, промови не передбачено, він просто переріже стрічку, та й по всьому.