Бен Элтон – Знову й знову (страница 45)
Потому він дописав:
Ліндберґ уперше зробив це у 1927-му. Що ж, можна цього телепня-антисеміта випередити. Тринадцять років у запасі ще є. Для початку — навчитися літати. І то на справжньому літальному апараті, виготовленому з дроту й парусини, а не всередині герметичної металевої труби, напакованої товарами для безмитної торгівлі, їжею на продаж та іншими людьми.
Можливо, вдасться знайти якийсь спосіб повернутися в армію. Врешті-решт, він же солдат, який пройшов підготовку кращу, ніж будь-хто інший на цій планеті. Раптом пощастить знов опинитися у тих краях, де пролягатиме колись кордон між Індією та Пакистаном! Або разом із Лоуренсом промчати галопом пустельними королівствами!
Потому Стентон здивував сам себе, бо набрав ще одне слово.
Вона гвіздком засіла у нього в голові ще від тієї ночі минулого тижня у Відні. Він усе намагався тієї думки позбутися, бо відчував провину перед Кессі. Бо не зберіг вірності духові. По суті, спогадові. Повне безглуздя. Ну якого дідька йому почуватися винним? І він те слово підкреслив.
Бернадет.
А тоді закрив комп’ютер.
Жменя хлоп’ячих пригод і красуня зі сміхотливими ірландськими очима. На одну ніч снів стане з лишком.
Він обміркує все це завтра ввечері. Після того, як доведе до кінця місію.
І зможе врешті планувати своє майбутнє сам.
30
Наступного ранку Стентон піднявся рано, запалив невеличку газову горілку і зварив собі кави. З їжі у нього в помешканні було тільки трохи шоколаду, але їсти йому не хотілося. Він узагалі ніколи не відчував голоду перед роботою. Дехто з хлопців зранку перед виїздом на завдання набивав живіт по саму зав’язку, Стентон же завжди волів працювати натще: так, мовляв, гостріше сприймаєш світ навколо.
Після кави він востаннє перевірив спорядження. Витягнув гвинтівку, розібрав, детально все оглянув і вичистив, хоч потреби у цьому начебто й не було. Потім зібрав і спакував усе назад.
Далі вдягнув під куртку бронежилет. Навряд чи це потрібно, якщо відверто. З іншого боку, у Сараєві онде теж здавалося, що зброя там ні до чого, і якби він таки не поклав тоді в кишеню пістолет, Принцип, без сумніву, застрелив би ерцгерцога, і вже за якихось кілька тижнів у Європі вибухнула б війна.
«Ґлок» опинився в кишені й цього разу.
Потому Стентон витягнув з більшого зі своїх ранців пачку друкованих листівок, які разом із ним здолали всю дорогу сюди з двадцять першого століття. Полум’яні, підбурливі листівки, здебільшого у яскраво-червоних барвах. Їх він поклав до меншого ранця, де вже лежала гвинтівка.
Ніби все, готовий.
Стентон вийшов з помешкання і спустився в метро, одну з чистих і доглянутих транспортних артерій міста, а там сів у новісінький потяг, який прибув секунда в секунду за розкладом, і вийшов на Потсдамер-пляц.
До появи імператора залишалося ще півтори години, але присутність поліції та тимчасові загорожі вже привертали увагу, і навколо поступово збиралися люди. Над чималим лабіринтом допіру прокладених трамвайних ліній — сріблястих колій, що зміїлися і звивалися, обволікали і перетинали поважний Потсдамер-пляц, який через це скидався на велетенський таріль зі сталевими спагеті, — спорудили подіум для церемонії відкриття. Як зуміють трамваї, над’їжджаючи з усіх напрямків, подолати цей лабіринт і не зіткнутися між собою, уявити було важко.
Подіум прикрасили прапорами й золотими орлами, давнім символом військової та імперської влади. Вони різко контрастували з цивільним транспарантом, який проголошував:
Імперський і муніципальний. Того дня на Потсдамер-пляц справді зустрілися між собою два Берліни.
Посеред подіуму протягнули на висоті пояса між двома золотими стовпчиками пурпурову стрічку.
Там стоятиме імператор. З ножицями в руці.
Стентон відвернувся. Наразі дивитися більше нема на що. Війська ще не прибули. Так само не було на площі ще жодного з тих достойників, які розсядуться на невеликій трибуні: її звели спеціально для того, щоб сильні світу сього могли спокійно спостерігати, як кайзер здійснить чин перерізання стрічки. Стентон озирнувся через Ляйпціґер-пляц назад, на схід, де височів західний торець універмагу «Вертгайм». Достеменно фантастична споруда. Суворий, облицьований сірим гранітом фасад, масивний і солідний, підкреслений прямокутними формами. Чотири височенні арки здіймалися вгору до середини схожої на скелю стіни, над ними височіли кам’яні колони, що сягали до стрімкого, вкритого сланцем ламбрекена, який оперізував цілий будинок. Завдяки цьому універмаг немов одягнув на голову каску.
У Берліні навіть універмаги на вигляд нагадували солдатів.
Будівля видавалася міцнезною і мала б, таке враження, стояти вічно, бо навряд чи щось зуміло б похитнути її непорушну впевненість у собі. Та Стентон знав, що це не так. На мить він приплющив очі й викликав із надр пам’яті фото тієї самої будівлі, зруйнованої дощенту. Випатраної, випаленої, наполовину розтрощеної жертви війни і революції. Таке могло трапитися. Таке вже раз трапилося. Але більше не трапиться. Цей універмаг у самому осередді міста, надто заможного, щоб воювати, стоятиме, як і передбачав його архітектор, століттями, викликаючи захват у не одного покоління покупців. Стоятиме завдяки тому, що мусив зробити того дня Стентон.
І справді, доля, схоже, була на його боці. Відверто кажучи, він і сам не міг повірити, що йому так пощастило. Зона обстрілу, що відкривалася з вершини сталево-сірого громаддя, охоплювала практично весь Потсдамер-пляц і зокрема, безперечно, й те місце, де перерізатиме стрічку кайзер. Між універмагом і подіумом було метрів триста — відкрита дорога і широка площа. Між позицією, яку облюбував собі Стентон, і його імперською мішенню не було абсолютно нічого.
Упріваючи під бронежилетом, він рушив назад до універмагу. Був полудень, і у зміни тамтешніх працівників якраз розпочалася обідня перерва. Дорогу заполонили гарненькі дівчата в уніформі «Вертгайму». Ще якесь покоління тому ці дівчата повторили б селянську долю своїх матерів і бабусь, але Берлін розвивався темпом достоту шаленим, потребував працівників і був готовий платити. Як же багато білявих голів, що вигоріли під сонцем свого сільського дитинства. Стентону здавалося, наче він крокує через поле нарцисів.
Він їх порятує. Порятує цих дівчат. Завдяки йому всі вони матимуть чоловіків, а їхні діти — батьків. Німеччина виживе. Та краща Німеччина — Німеччина казкових універмагів, дедалі ширших мереж трамвайних колій і цілих квітників щасливих, вродливих дівчат-продавчинь. Кайзер піде, але цього разу всієї Німеччини з собою не забере.
«Вертгайм» був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му. Раніше Стентон ані гадки про це не мав. Якби рік тому його запитали, скільки ліфтів було у найфешенебельнішому магазині Берліна перед Великою війною, він сказав би навздогад: ну, може, максимум шість. І то «Вертгайм» не вважався ще найбільшим. Були ж іще і «Яндорф», і «Тіт», і справді найбільший та найновіший з усіх — «Кауфгаус дес Вестенс». Вивчаючи історію, Стентон звик думати про передвоєнний Берлін як про такий собі військовий плац-парад міського типу, та насправді це місто виявилося гігантським торговищем на взірець якогось великого аеропорту двадцять першого століття. Дещо ошалілим від успіху й очманілим від грошей. І все це колись пішло прахом на догоду неврівноваженому правителю та жменьці злосливих старих генералів.
Що ж, цього разу так не буде.
Стентон ступив під величні вхідні арки й увійшов у знаменитий атріум. Хоч він уже тричі проходив цією дорогою під час попередніх розвідок, йому все одно знову перехопило подих так само, як і тоді. Опинившись тут, кожен почувався немов у соборі — соборі, зведеному на честь торгівлі. Широкий, увінчаний скляним дахом внутрішній простір здіймався на п’ять поверхів угору. Посередині стояла велетенська статуя шляхетної на вигляд селянки з кошиком, наповненим дарами нового врожаю, що мала, безперечно, символізувати якийсь пасторальний ідеал. Статую обрамлювало двійко ідентичних сходів, які вилися навколо неї і провадили до розташованих на п’ятьох рівнях вичепурених внутрішніх аркад. Ці аркади скидалися на шари вишуканого кремового тістечка і були напхом напхані парфумами та шоколадом, торбинками та сукнями й назагал усякими-різними розкішними, надзвичайно далекими від будь-яких пасторальних ідеалів предметами.
Дорогою до одного з вісімдесяти трьох ліфтів Стентон пройшов повз «Делікатеси» та цукерню. Знову сила-силенна збитих вершків. Цікаво, і навіщо тут узагалі завдають собі клопоту готувати до всіх тих вершків ще якесь печиво?
Ліфтом він піднявся на п’ятий поверх, а звідти подався в сад на даху. Хотів підійти туди своїм темпом, не привертаючи зайвої уваги, а не вивалитися в усіх на очах з дверей ліфта. Торгували у цьому відділі різними господарськими товарами й меблями — великими, важенними дерев’яними шафами, широкими розкладними канапами з безліччю подушок. Дивно, найбільші та найважчі товари вирішили загнати аж на шостий поверх, під самий дах.