Бен Элтон – Знову й знову (страница 37)

— Гаразд, а як же тоді суфражистки? — поцікавився Стентон. — Ваша кампанія громадянської непокори і прямої дії? Хіба це не те саме? Хіба ви не піднімаєте зброю проти закону, бо він вам не до вподоби? 

— Кампанія громадянської непокори і прямої дії, — повторила Бернадет, повільно вимовляючи слова. — Гарно сказано, треба собі записати. А ви, бачу, вмієте добирати слова. Ну, і якщо вже запитуєте, то ні, це зовсім не те саме. Ми ж не підбурюємо армію до бунту, правда? Закликати до, як ви кажете, громадянської непокори — це далеко не те саме, що вводити серед ночі сто тисяч озброєних людей і пробувати розпочати громадянську війну. Та ще важливіше… я думала, ми збираємося випити по коктейлю. 

Стентон засміявся і підкликав офіціанта, а тоді замовив «Мангеттен» та джин з мартіні й попросив обіднє меню. 

— Дозвольте вас пригостити, — сказав він. — Я наполягаю. 

— Можете собі наполягати, скільки завгодно, — відповіла вона, — але в ресторанах із незнайомими чоловіками я плачу за себе сама. Ми попросимо окремі рахунки, і я випишу чек. Якщо вам так хочеться почуватися справжнім чоловіком, то можете дати на чай. Мій гаманець у багажі, а монет у кишенях я не ношу ніколи. Вони розтягують тканину і просто нищать силует. 

Тим часом повернувся офіціант з меню у руках. 

— Хочете вірте, хочете ні, — мовив Стентон, — але, як на мене, у боротьбі за жіночі права ви переможете. Я справді так думаю. 

— Наразі щось не схоже, — похмуро відказала Бернадет. — Половина моїх подруг у в’язниці оголосили голодування, а Асквіт, свинота така, навіть у вус не дує. Таке враження, що вони там сидять і вичікують, доки ми всі або геть повибиваємося з сил, або просто повимираємо. 

— Ну, можу лише сказати, що переконаний: право голосувати ви здобудете, і то набагато скоріше, ніж сподіваєтеся. 

— Справді? Ви так думаєте? 

— Так, думаю, і ще дещо вам скажу: не мине й десяти років, як жінку оберуть до парламенту, і ще у цьому столітті жінка стане прем’єр-міністром. 

Бернадет розсміялася, та видно було, що цими словами він неабияк її потішив. 

— І звідки ж вам усе це відомо, хотіла б я знати? 

Стентон мав уже намір приголомшити її упевненим пророцтвом: у промисловому виробництві жінки, мовляв, уже невдовзі працюватимуть нарівні з чоловіками. У попередній версії століття це мало статися за якихось два роки; на той час жінки зароблятимуть собі право голосу та рівноправність кожною забитою заклепкою і кожним виробленим літаком. 

Утім, для цього потрібна була війна. Вельми масштабна війна. Та сама війна, яку він мав твердий намір відвернути. 

— Хтозна, — лише знизав плечима Стентон. — Просто мені здається, що так має бути, оце й усе. 

— Якщо вже мріяти, то сміливо, правда? — сказала вона. — Ну, ви собі помрійте, а мені час припудрити носик. 

Доки Бернадет була у вбиральні, Стентон обмірковував один дещо бентежний висновок: якщо його місія виявиться успішною, емансипація жінок неминуче відбуватиметься темпом значно повільнішим. Суфражистки почали боротьбу у 1905-му і поки що не досягнули абсолютно нічого. Кардинально правила гри змінила Велика війна і тільки Велика війна. Про це професорка МакКласкі, схоже, не подумала. 

Офіціант приніс коктейлі і прийняв замовлення на обід. До якості й смаку їжі — принаймні дорогої — у 1914-му Стентон усе ще звикав. 

Вона смакувала зовсім інакше, набагато ліпше за все, що йому доводилося куштувати у своєму столітті. Іноді виявлялася дещо грубшою, але все одно кращою; смаки немов ожили. 

Раніше він, таке враження, бачив їжу лиш у чорно-білому спектрі, а тепер вона раптом уперше заграла всіма кольорами. 

— Може, вип’ємо вина? — запитав Стентон. 

— Звичайно, — відповіла Бернадет. — Для сміливості. 

І на цих словах знову глянула йому просто у вічі. 

— Ну, але досить уже все про мене та про мене, — добряче ковтнувши свого «Мангеттену», додала вона. — Перейдімо до вас? 

Хороше запитання. Отже, до нього? 

І, на диво, вона захопила його зненацька. Хоча, як по правді, не мала б, адже рано чи пізно запитання такого штибу все одно мусило прозвучати. Просто після чотирьох тижнів суцільної мовчанки, коли у нього не було нагоди порозмовляти по-справжньому з жодною живою душею, він виявився до цього банально неготовим. Зрештою, ще й раніше, після смерті Кессі, Стентон украй рідко спілкувався з кимось, окрім МакКласкі, а на особисті теми вони майже не говорили. 

Він так звик уже жити в емоційній ізоляції і нікому про себе не розповідати, що тут аж розгубився і не знав, з чого й почати. Насилу пригадав легенду, яку підготували для нього хроносити. 

— Ну… я з колоній. З Австралії. 

— Як цікаво! З Сіднея чи з Мельбурна? 

— Ні те, ні інше. Із західних окраїн — із Перта. Глухий закуток навіть за тамтешніми мірками. 

На Перті, власне, й зупинилися через його ізольованість. Менше шансів зустріти когось, хто з тими краями обізнаний або має там знайомих. Крім того, це добре пояснювало Стентонову відлюдкуватість. Адже Перт урешті-решт — найвідлюдніше місто у світі. 

— Замолоду служив в армії, — додав він. Військову сторінку в його життєписі вирішили зберегти з тих міркувань, що брехня із вкрапленнями правди завжди видається вірогіднішою. 

— А де служили? — поцікавилася Бернадет. 

— У Пакистані… тобто у Північній Індії, і трохи в Афганістані. 

— Заворожує… це там, де такі широченні пасма вигорілої під сонцем, аж червоної землі і більше нічого? 

— Еге ж, якось так. 

— А ваша сім’я? 

— Рудокопи. Рудники, правда, золоті, тому-то я й можу дозволити собі валандатися туди-сюди у вагоні першого класу. 

— Здається, життя у вас аж ніяк не нудне, — зауважила Бернадет. — А чому ви взагалі «валандаєтеся туди-сюди»? Що робить австралійський рудокоп у потягу в Боснії? 

І що ж на це сказати? Його легенда годилася хіба що для легкої розмови на загальні теми, не більше. Він ані гадки не мав, що відчуватиме ще коли-небудь потребу вступити в якісь тісніші стосунки. Не надто розважливо з його боку, звісно, йому ж тільки тридцять шість, попереду ще довге життя і рано чи пізно нагода для довірливішої розмови з кимось трапиться. І от, схоже, таки трапилася — не пізно, а доволі-таки рано. 

Він балакає собі за обідом з привабливою жінкою. За таких обставин про співрозмовника, який тобі до вподоби, зазвичай кортить дізнатися трохи більше. 

Гаразд, але ж направду, що тут сказати? Хто він і звідки, розповідати не можна. Проте й брехати — не діло. Бернадет йому подобалася, з нею було приємно і хотілося чимось поділитися, розповісти щось про себе справжнього. 

— Ну, добре, — почав він, — тільки не варто через це хандрити… тобто сумувати. Але, гадаю, вам треба знати: найважливіше про мене — це те, що я мав дружину і двох дітей. 

— О Боже, але чому «мав»? 

— Бо більше не маю. Вони загинули, всі троє, в автокатастрофі рік тому. 

Схоже, саме це й треба було їй сказати. Найважливіше про нього. Не про мандрівку у часі, з іншого століття, а про кохання до Кессі, про любов до Тесси й Білла і про те, що він їх утратив. 

— Ех, — озвалася Бернадет, — так прикро це чути… я так вам співчуваю… 

— Послухайте… Берні, — повів далі Стентон, — я тужу ось уже рік. День і ніч мене поглинає жорстока й ненажерлива туга — поглинає і все ніяк не поглине. Та їх уже немає, а я — ось тут, перед вами. І доки ми оце розмовляли, я на хвилю уявив собі, ніби я — не найсамотніший на світі чоловік. Уявив, ніби можу просто сидіти і балакати, не відчуваючи… ну, тобто без усього цього, так би мовити, емоційного багажу… 

На очах у неї забриніли сльози. 

— Емоційного багажу? — прошепотіла вона. — Ну, ви таки вмієте підбирати слова, це просто дивовижно… 

— Так чи інак, я це до того, що, може, поговорімо ще трохи про вас, якщо ви не проти? Мені направду цікаво. 

— Що ж, — мовила Бернадет, промокаючи носовичком очі, — тоді вам трапилася якраз та дівчина, що треба, бо говорити про себе я люблю так, що просто страх. 

І вона говорила, говорила за всіма трьома стравами і пляшкою вина. Розповідала про своє дитинство, про захоплення фемінізмом і про мандрівку до Греції. Про час, проведений у Будапешті, намагалася не згадувати; Стентон не сумнівався, що там їй розбили серце, а тому змінив тему і перевів розмову на події, що розгорталися напередодні у Сараєві. 

— Наше щастя, що тим сербам не пощастило, — сказала Бернадет. — Бог його зна, яка колотнеча почалася б інакше в Європі. Бо ж очевидно, що австрійцям тільки привід дай відкусити шматок Сербії, а німці їх ще й під’юджують. 

— А ви знаєтеся на геополітиці, — зауважив Стентон. 

— На геополітиці? 

— На… е-е… міжнародних відносинах. 

— Ну, не конче бути Бісмарком, щоб побачити, як нині лягають карти. Росія заступилася би за сербів, це змусило би втрутитися французів — і все, прошу дуже. Нам, треба розуміти, справді дуже пощастило, що той стрілець схибив і вбив натомість свого. Якби виявився вправнішим, то вже сьогодні зранку над Європою нависла б цілком реальна загроза війни. 

— Чиста правда. 

— Дивно, що він отак узяв і зник, — задумливо вела далі Бернадет. — Решту ж затримали. Схопили п’ятьох, та ще один убитий. Що там писали в газетах? Високий, понад шість футів зростом, так? Вуса і бакенбарди. Тридцять з лишком років. Таж він — як чиряк на долоні, не проминеш. Усі інші супроти нього — просто здихлі якісь, діти та й годі. Тому хлопчиськові Принципу, якого застрелили, було всього дев’ятнадцять. Такого височенного серба ж, напевно, і вистежити не складно.