Бен Элтон – Знову й знову (страница 39)

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи… 

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться. 

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера. 

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула: 

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять. 

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він. 

— Ви що, справді дали йому хабаря? 

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити. 

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі. 

Бернадет сперлася об нього плечем. 

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення. 

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію… 

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося? 

— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один. 

Бернадет підсунулася ще ближче. 

— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто? 

— Та ні, все гаразд. 

У двері постукали: прибула вечеря. 

Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг. 

— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла. 

Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару. 

— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете? 

— Ні, я кинув. 

— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти! 

— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів. 

— Чого багато? 

— Куріння може призвести до раку легень. 

— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі. 

Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку. 

— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж? 

— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших. 

— Та я тільки… сам не знаю, про що я. 

— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа. 

— Так… австралійський. Будьмо! 

Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино. 

— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон. 

— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі. 

Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово. 

— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було. 

— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці. 

— Він розбив вам серце? 

Вона на мить замислилася. 

— Ну, скажімо, серце мені справді розбили… 

— Так я і думав. 

— Але… 

— Але? 

— Ну, гаразд, — мовила вона, дивлячись прямо йому в очі. — А якщо то був не він, а вона? Що ви на це? 

— О… зрозуміло. Отже, серце вам розбила жінка. 

— Ви дуже вражені? Вам огидно? 

— Христе-Боже, ні! Бо таки ні. З якої рації? 

— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду. 

— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою? 

— Ні, звісно, що ні. 

— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю. 

— Справді? 

Стентон роздумував, з чого почати. 

— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але… 

— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки. 

— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво… 

— Нині! Криво! 

— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний. 

— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим. 

— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна. 

Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку. 

— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу.