Бен Элтон – Знову й знову (страница 23)
Кілька дрібних монет на чай, кілька слів на знак подяки, і їх залишили самих у препишній — сама тобі позолота і пурпуровий атлас — вітальні едвардіанської доби.
Стентон, знову ж таки, вирішив зосередитися на поточному моменті. МакКласкі на ту пору вже кинуло в жар, вона бурмотіла щось невиразно собі під ніс. Він повів її у ванну і промив рану на голові. Поріз виявився доволі глибоким і тепер уже кровоточив так, що комір і спина кардигана сильно просякли кров’ю.
Стентон посадив професорку на унітаз, перевірив їй зіниці і прислухався до дихання, а тоді спитав:
— Як вас звати?
— Саллі МакКласкі.
Прозвучала відповідь не дуже чітко, але доволі впевнено.
— Де ви працюєте?
— У Кембриджі. Я декан Трініті-коледжу.
Він хотів був іще спитати, який сьогодні рік, але вирішив, що не варто: відповідь на це запитання могла викликати збурення у мізках і без контузії. Зі здатністю мислити у МакКласкі начебто все було гаразд, отже, якщо тільки обійдеться без набряку мозку, у неї, можливо, лише кілька днів сильно поболить голова. Доки не принесли лід, їй нічим більше не зарадиш.
Тепер, звісно, треба було покласти її у ліжко: завдання не з легких. Професорка була притомна, проте фізично ні на що не спроможна, а на додачу ще й гладка і стара. З черевиками, шнурки на яких позатягувались у вузли, і товстими вовняними колготами довелося добряче поморочитися; крім того, він іще й весь час хвилювався, щоб вона не гримнулася з унітаза на підлогу. Врешті-решт, добравшись до неосяжного на вигляд бюстгальтера й панталонів у стилі індастріал, Стентон вирішив на цьому й зупинитися.
Йому спало на думку глибше зазирнути до її торби, і від безсоромності старої шахрайки він аж присвиснув. Підготувалася вона до мандрівки цілком і повністю. У торбі знайшлися три комплекти спідньої білизни, довга чорна сукня, абсолютно в дусі відповідної доби, і бавовняна нічна сорочка з начосом — усе акуратно й компактно складене за вказівками з посібників для скаутів. Ще Стентон побачив там британські й німецькі паперові гроші та щось схоже на казначейські бони, чимало розмаїтих ліків і, на чимале своє здивування, навіть невеличкий пістолет — шестизарядний «руґер» із рожевого полімеру. Як примудрилася професорка провезти зброю, бодай і таку дівчачу на вигляд, він не мав жодного уявлення, проте у зброї, рожевій чи ні, розбирався і знав, що ця — таки вбивча, особливо з близької відстані. Стара і так уже сильно напартачила, втрутившись у його місію, та ще й дістала тепер по голові. Таку геть непередбачувану компаньйонку краще роззброїти, принаймні тимчасово, вирішив Стентон і, витрусивши патрони з магазина на долоню, поклав їх собі у кишеню. У торбі, схоже, було ще чимало всякої всячини — всередині вона, як то часто-густо з жіночими торбинами буває, виявилася значно місткішою, ніж здавалося зовні, — та досліджувати межі достоту зухвалої двоєдушності своєї колишньої професорки Стентон не мав часу.
Він зумів якось запакувати її в нічну сорочку і, піднатужившись, переніс на ліжко в одній із суміжних з вітальнею кімнат. Якраз тоді принесли лід, тож Стентон, скориставшись пóшивкою та рушником, зробив МакКласкі холодний компрес і знов оцінив ситуацію. Якщо лід убезпечить від набряку, все начебто має бути добре. Звісно, для людини, якій уже за сімдесят, зазнати такого удару — то не жарти, та МакКласкі, попри весь свій не надто здоровий спосіб життя, була ще міцною бойовою конячкою. Трохи удачі, і вона виборсається. Не те щоб йому вартувало особливо цим перейматися. Професорка виявилася брехливою, підлою зрадницею, яка задля того, щоб зробити собі приємність, поставила під загрозу всю місію. А проте він таки переймався. Адже вона завжди була йому до душі. І тепер, коли МакКласкі здійснила з ним стрибок крізь час і вони разом переживали найдивовижнішу, найхимернішу пригоду в історії людства, він сподівався, що їй усе ж пощастить побачити той дурнуватий балет, заради якого вона зважилася на таку авантюру.
Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин.
І сто одинадцять років.
Не дивно, що МакКласкі таки зморило.
А прокинеться — переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року.
Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти.
Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха.
Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо.
Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно.
Він вийшов на балкон і сперся на поручні. Пера була розташована на пагорбі, і звідти відкривався вид на весь Стамбул і на води Золотого Рогу внизу. Де-не-де ще мерехтіли вогники, але й ті згасали один по одному в міру того, як місто, що його він тепер муситиме називати Константинополем, відходило до сну.
Якщо історія піде своїм ходом, то не мине й трьох місяців, як це місто перебуватиме вже у стані війни. Європа зануриться у найкривавіший, найжахливіший конфлікт, який будь-коли бачив світ. І відомо це було лише йому та МакКласкі, і зарадити цьому міг лише він.
Нараз Стентон відчув себе зовсім малим і дрібним.
Спати йому не хотілося, тож більшу частину тієї ночі він так і просидів на балконі, дивлячись на місто, лиш час од часу перевіряв, як там МакКласкі, і міняв лід, аж доки той розтанув увесь. Біля п’ятої ранку ген-ген на обрії замрів світанок.
Світанок його першого дня.
Він вирішив піти прогулятися. МакКласкі почувалася наче не найгірше. Ознаки гарячки, які були в неї раніше, зникли. Вона спокійно, міцно спала, а організм тим часом приходив до тями після удару. Стентон перев’язав їй рану, поставив на столику біля узголів’я воду й вазу з фруктами і написав записку, яку поклав на подушку:
І мало не дописав: «
Потім зв’язав у вузол закривавлений кардиган і хустину МакКласкі, щоб пізніше викинути. А тоді, прихопивши менший зі своїх ранців і замкнувши за собою двері, почепив на ручку табличку «Не турбувати» і рушив до ліфта.
Мав намір спуститися вниз до Босфору і подивитися з Галатського мосту на схід сонця.
Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні.
Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося.
16
Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут — це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу.
Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися — якомога швидше і якомога далі.
Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював.
— Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері».
У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб — до голуб’ятні. Й ось вона тут — власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено.