Бен Элтон – Знову й знову (страница 22)
Внутрішня географія старого особняка була тепер, звісно, зовсім інакша, ніж у тій занедбаній напівруїні, якою вони насилу просувалися на годину раніше; утім, зорієнтована будівля була так само, і де шукати вихід на вулицю, Стентон знав.
Навколо панував цілковитий спокій. Коли позаду стихла музика з грамофона, до вух доносився хіба що якийсь приглушений стогін, а потім і стривожений зойк — мабуть, крізь сон; долинали ці звуки, певне, згори. Проте на першому поверсі начебто не було нікого, крім тієї медсестри за столом у кімнаті.
Просуваючись уперед якомога швидшим кроком, Стентон дійшов до виходу.
І вже торкнувся був до ручки, коли двері зненацька відчинилися. На порозі із вельми здивованим виглядом стояв чоловік у циліндрі та фраку, з акуратною борідкою. Його ця зустріч явно заскочила ще більше, ніж Стентона.
Свіже нічне повітря допомогло тому не розгубитися.
— Здається, моїй матері вже набагато ліпше, — сказав він англійською. — Як на мене, залишати її тут на ніч немає потреби.
І квапливо потягнув МакКласкі повз відверто ошелешеного незнайомця спершу кількома східцями вниз, а тоді — на вулицю.
Був наче солдат у чистому полі, який підтримує пораненого товариша та ще й мусить тарганити на собі три ранці.
Тепер треба було знайти фіакр.
15
Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому.
Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна.
— Пера! — крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. — Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера.
Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви.
Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували
Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля — один крок.
Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині — щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну.
Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на цілу картину, бо тоді здасися та й по всьому. Коли висиш над прірвою, то перейматися тим, що та прірва — в пустелі, за п’ять днів ходу до найближчої водойми, немає сенсу. Спершу з прірви виберися, про воду потурбуєшся потім.
Район міських корабелень залишився позаду, і фіакр заторохкотів Галатським мостом, а потім — вулицями Пери, здебільшого тихими й безлюдними, адже було вже за північ. Стентонові мигнула думка, що вони з МакКласкі їдуть назад точнісінько тим самим маршрутом, яким вирушили з готелю всього якихось кілька годин тому. Той самий маршрут, от лише у 1914-му.
Ця думка вкотре вже зависла приголомшливим тягарем над головою, і він — так само вкотре вже — змусив себе зосередитися на поточному моменті.
А тоді спробував оцінити стан МакКласкі, яка важко обм’якла поруч. Професорка знову знепритомніла; на шкіряній оббивці сидіння, на яке вона спиралася головою, темніла кров. Та дівчина-туркеня на вечірці врізала їй таки добряче. Розбити на друзки пляшку з-під шампанського не так і легко, тут потрібна чимала сила.
Треба негайно покласти стару у ліжко, а до рани прикласти лід.
Значить, доведеться селитися в готель. Її взагалі туди пустять? Кардиган і блузка годилися, а от спідниця, безперечно, увагу таки приверне, і то неабияку. Стентон узагалі сумнівався, чи входила коли-небудь у готель «Пера-палац» на Ґран-Рю-де-Пера хоч одна жінка з повністю виставленими напоказ щиколотками і литками. Стара та жінка чи молода — байдуже, так чи так це непристойно. Якщо ж на додачу ще й з’ясується, що вона зазнала серйозного удару по голові, запитань, звісно, не уникнути. А відповідати на якісь запитання Стентон жоднісінької охоти не мав.
Прикрити рану на потилиці було неважко. На шиї у МакКласкі була шовкова хустина, і Стентон просто пов’язав її професорці на голову, затягнувши вузол під підборіддям. У такому вигляді — кардиган і хустина на голові — більше пасувало б прогулюватися вітряної днини по пірсі у Брайтоні, ніж поселятися о першій годині ночі у першокласний готель, але нічого, піде.
Зі спідницею було гірше. На дверцятах фіакра Стентон побачив акуратно складений плед. Узяв його і насилу зумів обв’язати МакКласкі навколо стану, закріпивши своїм ременем.
Ледь він із цим упорався, як вони вже й приїхали. Попри те, що рухалися зі швидкістю не більшою за ту, на яку здатен кінь, що йде риссю, дорога від Ньютонового дому до готелю зайняла часу значно менше, ніж поїздка великим «мерседесом» у зворотному напрямку.
Стентон ще морочився з пряжкою ременя, коли візник повернув і під’їхав до того самого готелю, де вони обидвоє вечеряли буквально на кілька годин раніше. Він міцно затягнув ремінь поверх пледа і постарався сховати його під кардиган. Потому знову дав професорці нюхнути амонію, який принаймні почасти привів її до тями.
— Скажу йти — йдете, — прошипів він. — І ні слова.
МакКласкі розплющила очі, але не сказала нічого.
Візник спинився. Стентон визирнув у віконце і подумки відзначив, що професорка мала рацію. Фасад готелю мав такий самісінький вигляд, як тоді, коли вони звідти виходили; бракувало тільки низки чорних лімузинів перед входом.
Зістрибнувши на землю, візник відчинив дверцята, а Стентон тим часом сягнув у менший зі своїх ранців і витягнув позначений відповідним кольором конверт із турецькими грошима початку двадцятого століття. Потому кивнув на плед — мовляв, беру — і дав візникові суму, що разів у п’ять перевищувала потрібну. Той від такої удачі відмовлятися не збирався і разом зі Стентоном допоміг МакКласкі вибратися з фіакра.
Від дверей готелю до них одразу кинулися портьє. Стентон помахав у них перед очима банкнотою, відсторонив їх від МакКласкі і показав на торби. А тоді сам провів професорку крізь двері; позаду ніс багаж один із портьє.
Стійка адміністратора була розташована в іншому місці, не там, де була зранку, коли вони поселялися в готель після того, як їх привезли сюди з аеропорту, а от «Східний бар» далі ховався у кутку просторого атріуму, там само, де вони з МакКласкі сиділи перед останньою, за її словами, вечерею.
Останньою? Ага, вже. Ото стара шахрайка.
З професоркою, яка нетвердо ступала поруч, він підійшов до стійки; у фоє, на щастя, такої пізньої години не було майже нікого. Свідками прибуття пари доволі дивних мандрівників стали тільки портьє з торбами позаду й адміністратор за стійкою.
— Мама невдало впала, — голосно, владним тоном сказав Стентон англійською. — Мені потрібні суміжні кімнати. Ванні кімнати у вас в номерах є?
— Звісно, сер, у багатокімнатних, — також англійською відповів адміністратор.
— Тоді я візьму номер з двома спальнями — найкращий, який маєте. Також потрібен лід: знайдеться у вас у погребі трохи льоду? Негайно пришліть два відерка.
Спершу нові прибульці явно викликали в адміністратора чимало сумнівів. МакКласкі, обв’язана пледом замість спідниці, на світську даму аж ніяк не скидалася, та й Стентонове вбрання зовсім не нагадувало вечірній костюм. Та вони мали при собі листи з британського міністерства закордонних справ із настійливим проханням усіляко їм сприяти та допомагати, і коли Стентон, недбало підкидаючи на долоні золотий соверен, почав наполягати, щоб покликали управителя, номер одразу знайшовся. Зрештою, британці славилися своєю ексцентричністю на весь світ; багато кому з них було начхати, що подумають про них якісь там іноземці. Тож у ті часи побачити в тому чи іншому з найкращих європейських готелів літню, дещо несповна розуму англійку в супроводі синів, одягнених радше для гірської, а не міської прогулянки, була, либонь, не така вже й дивина.
Портьє провів їх до розкішного ліфта, яким вони піднялися на сьомий поверх, і заніс у номер багаж.