Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 56)

Ми поцілувалися. Вона смакувала полуницями, вершками та жуйкою. Бог знає, що з нами могло бути далі, але натомість біля нас вискнув, гальмуючи, «Рейндж-Ровер», і Беверлі відірвалася від мене так швидко, що в мене губи пекли.

З «Рейндж-Ровера» вийшла й попростувала до нас кремезна жінка в джинсах. Її темношкіре виразне кругле обличчя на разі виражало надзвичайне невдоволення.

— Беверлі! — сказала вона, майже не звернувши на мене увагу. — На тебе чекають проблеми — негайно в машину.

Беверлі зітхнула, поцілувала мене в щоку й пішла до сестри. Попри біль у побитій спині, я підвівся.

— Пітере, — сказала Беверлі, — познайомся, це моя сестра Фліт.

Фліт критично оглянула мене. На вигляд їй було трохи за тридцять, статура як у спринтерки — широкі плечі, тонка талія, великі м'язисті стегна. На ній був твідовий піджак поверх чорного светра, волосся стрижене до стану майже щетини. У мене з'явилося дивне відчуття, що я її звідкись знаю, ніби як при зустрічі з трохи знаменитою людиною, ім'я якої не можеш згадати.

— Я б залюбки познайомилася, Пітере, але зараз не слушний час, — сказала Фліт. Потім вона повернулася до Беверлі: — Сідай у машину.

Беверлі сумно посміхнулася мені й зробила те, що їй сказали.

— Зачекайте! — сказав я. — Я десь вас бачив.

— Ти вчився в тій самій школі, що й мої діти, — сказала вона, знов сідаючи в Рейндж-Ровер.

Щойно двері зачинилися, Фліт почала кричати на Беверлі. Я зміг розчути лише «дитина безвідповідальна». Побачивши, що я дивлюся, Беверлі закотила очі. Я замислився: як воно, рости з багатьма сестрами? А ще я подумав, що було б добре, якби по мене теж хтось приїхав на Рейндж-Ровері, навіть якщо цей хтось кричав би на мене всю дорогу.

Лондонські заворушення мають дивну рису: щойно вийдеш за межу бунту — усе здається таким, як завжди. З поганого — Ковент-Ґарден майже згорів, але було й добре: на найголовніші гілки громадського транспорту це ніяк не вплинуло. Було темно, я був мокрий, у Фоллі мене досі не пускають, а провести ще одну ніч на стільці в палаті Найтінґейла мені не хотілося. Я зробив те, що робить кожний, хто не має іншого вибору — повернувся туди, де тебе впустять, коли б ти не прийшов.

Сісти в метро було помилкою. Поїзди були переповнені людьми, що поверталися додому з вечірніх пиятик. Попри пізній вечір, у вагонах було тепло й тісно, але зважаючи на мій мокрий, розхристаний і трохи етнічний вигляд, мені давали більше місця, ніж іншим людям.

У мене боліли спина та нога, я був утомлений і щось я упускав. У поліцейську інтуїцію я ніколи не вірив. Я спостерігав за тим, як працює Леслі: кожного разу, коли вона щось вгадувала, це траплялося тому, що вона помічала те, що я пропустив, копала глибше й більше думала про розслідування. Якщо я хочу врятувати її життя, мені треба робити те саме.

На Ґудж-стріт зайшли ще люди. Стало спекотніше, зате я почав висихати. Хлопець у коричневих штанах і синій куртці зайняв місце праворуч від мене, біля дверей до іншого вагона, настільки близько, що я чув писклявий ритм з його навушників. Я знову відчув себе захищеним анонімністю.

Жодне з прочитаних мною згадувань про поверненців не пояснювало, чому і як звичайний привид отримував уміння висмоктувати магію з інших привидів. Моя робоча теорія полягала в тому, що привиди були копіями особистостей, які якимось чином закарбувалися в магічному осаді, що накопичувався на фізичних предметах, тобто, у vestigia. Я мав підозру, що з часом привиди деградують так само, як записи на магнітофонній стрічці, якщо тільки їхній сигнал не підсилювали додатковою магією, звідси й потреба висмоктувати її з інших привидів.

На «Воррен-Стріт» до нашого вагону, певно, зайшов пияк-демагог; після короткої розминки він досяг піку своєї форми, коли ми під'їхали до станції «Юстон». Мене на той час відволікала від нього молода жінка, на якій був рожевий топ, декольте якого було глибшим, ніж я вважав фізично можливим; сівши в вагон, вона сперлася на скляну перегородку навпроти мене. Я відвів очі, щоб вона не помітила, що я дивлюсь, і зосередився на найближчому рекламному оголошенні. Я відчув, що хлопець у синій куртці посунувся; певно, він робив те саме, що я.

До мого куточка у вагоні увірвався білий хлопець з дредами, і я відчув запах пачулі, тютюну та марихуани. Трохи повагавшись, жінка в топі посунулася ближче до мене — певно, вирішила, що я є меншим з двох зол.

— Пси, пси! — волав десь в іншому кінці вагону п'яниця. — Ця країна йде псу під хвіст!

Наш щасливий потяг рушив далі.

Поверненці мали бути рідкістю, бо інакше не стало би привидів, якими вони живляться, і це знов повертало мене до питання: чому з'являється поверненець? Може, через психологічний стан у мить смерті? Навіть за стандартами вісімнадцятого століття смерть Генрі Пайка була безглузда та несправедлива, але його образа на Чарльза Макліна та розчарування сумним станом своєї акторської кар'єри все одно здавалися мені недостатньою мотивацією для того, щоб змусити бідолашного Брендона Купертауна бити свою дружину до смерті.

— Раніше тут, бля, рай був! — горланив п'яниця. Навряд чи він мав на увазі Кемден-Таун, який, попри розташовані тут ринки, ніколи не претендував більше, ніж на бідну пристойність.

На станції «Кемден» Північна лінія розділяється на гілки до Едґвера та до Хай Барнет, тож багато людей тут вийшли, а ще більше — зайшли. Нас усіх стиснуло ще сильніше, і прямісінько перед моїм носом опинилася маківка голови жінки в топі; у неї були світлі корені волосся та лупа. Праворуч до мене притиснуло чоловіка в синій куртці, удвох вони притиснули мене до дверей. Ми всі совалися, намагаючись тримати свої пахви далі від чужих носів, бо незручність не виправдовує відсутність манер і погляди комусь просто в очі.

Пияк запрошував усіх заходити.

— Чим більше, тим веселіше! — кричав він. — Запхнімо сюди весь світ — чом ні?

Запах від білого хлопця з дредами став сильніший, до нього додалися сеча та екскременти; цікаво, коли він востаннє міняв свої псевдо-військові штани?

Менш ніж через хвилину після «Кемден-Таун» потяг різко зупинився. Пасажири видали майже підсвідомий стогін, особливо після того, як світло потьмяніло. Я почув, як в іншому кінці вагона хтось сміється.

«За Генрі Пайком є ще щось, — думав я, — щось набагато гірше, ніж актор-невдаха».

— Авжеж є! — крикнув випивоха. — Це я!

Я вигнув шию, щоб подивитися на нього, але вид мені заступав білий хлопець з дредами, в якого на обличчі наразі був вираз тупого задоволення. Запах лайна посилився, і я збагнув, що хлопець щойно спорожнився собі в штани. Перетнувшись зі мною поглядом, він вдоволено посміхнувся.

— Хто ти?! — крикнув я.

Я спробував вийти зі свого кута, але жінка в топі відкинулася назад і притиснула мене до стіни. Світло стало ще слабшим, і цього разу стогін пасажирів був чудово чутний.

— Я диявольський трунок! — кричав п'яниця. — Я пияцький генделик, я наркоманське кубло! Я послідовник Капітана Свінга, Вотта Тайлера та Освальда Мозлі. Я — вищирені зуби у вікні екіпажа; через мене Діккенс прагнув до села, я — те, чого бояться ваші Майстри!

Я штовхнув жінку в топі, але мої руки залишилися нерухомим, неначе в кошмарі. Вона почала тертися об мене. У вагоні ставало спекотніше, я почав пітніти. Чиясь рука раптом схопила мою сідницю й сильно стиснула її — то був чоловік у синій куртці. Я був настільки шокований, що заціпенів. Я подивився йому в обличчя, але він з типово нудним, відстороненим виглядом досвідченого користувача транспорту дивився просто перед собою. Звуки з навушників стали гучнішими й дратівливими, ніж досі.

Задихаючись від смороду лайна, я відштовхнув жінку в топі достатньо, щоб глянути вздовж вагона. Я побачив галасливого пияка — він мав обличчя містера Панча.

Чоловік у куртці відпустив мою сідницю і спробував просунути руку мені під джинси. Жінка в топі втиснула свій бік мені в промежину.

— Хіба так, — репетував Містер Панч, — має жити молодий чоловік?

Білий хлопець з дредами нахилився до мене й неквапливо тицьнув у моє обличчя пальцем.

— Тиць, — сказав він і захихотів.

А потім зробив те саме ще раз.

Є межа, за якою будь-яка людина втратить самоконтроль і кидатиметься на всіх навколо. Декотрі люди живуть на цій межі все життя; більшість з них зрештою потрапляють до в'язниці. Декого, зазвичай жінок, ведуть до цієї межі повільно, роками, доки одного дня, не сіло не впало, ліжко горить, а адвокат наполягає, що мала місце надзвичайна провокація.

Я був на цій межі, я відчував справедливий гнів. Як чудово було б начхати на наслідки і просто відірватися! Бо іноді просто хочеться, щоб цей клятий всесвіт трохи прислухався до тебе; хіба це, курва, надмірне прохання?

І тоді я зрозумів, що річ саме в цьому.

Містер Панч — дух бунтарства й непокори — робить саме те, що написано на етикетці. Саме він стояв за Генрі Пайком, і тепер він ліз у мій розум.

— Зрозуміло, — сказав я. — Генрі Пайк, Купертаун, велокур'єр — всі сильно ображені… але ж у великому місті всі такі, хіба не так, Панче? І який відсоток насправді впускають тебе у свій мозок? Б'юсь об заклад, що в тебе паскудна статистика. Тож іди геть звідси, я додому їду!

Цієї миті я збагнув, що потяг знову їде, що світло горить як слід, а чоловік у синій куртці не тримає свою руку під моїми штанами. П'яниця мовчав. Усі пасажири старанно оминали мене поглядами.