Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 55)

— Ми в пастці, — сказала Беверлі.

Бунтівники стояли до нас спинами, але рано чи пізно хтось з них обернеться.

Один з магазинів виглядав напрочуд непограбованим, і хоча забігати в будівлю під час пожежі загалом вважається неправильним, іншого виходу я не бачив. І лише коли ми протиснулися всередину і я вже сидів навпочіпки за манекеном, на якому з одягу були лише два клаптики шовку, я збагнув, що ми знаходимося у філії «Seraglio». Я переконав сім'ю присісти за прилавком, щоб їх не було видно ззовні.

— Будь ласка! — благала мати. — Що тут відбувається?

— Не знаю, сестро, — сказала Беверлі. — Я тут рядовий працівник.

Критий ринок на Ковент-Ґарден має чотири паралельні ряди крамниць під дахом зі скла та заліза. Початково вони були збудовані як овочеві кіоски, згодом їх спереду закрили вітринами та підвели електрику, але вони досі були три метри завширшки. В них запхали крамниці, кав'ярні та мініатюрні версії тих престижних бутиків, які не збиралися дозволити такій дрібниці, як неадекватна торговельна площа, завадити їм взяти участь в обслуговуванні багатих туристів. Як наслідок, наш притулок був захаращений елегантними сріблястими та чорними манекенами, вдягнутими в досить маленькі клаптики сатину. Я сподівався, що завдяки манекенам нас буде важче помітити, якщо хтось сюди зазирне.

Це припущення було перевірено на кількох бунтівниках, що проходили повз вітрини. Судячи з драних піджаків і брудних білих сорочок, це були глядачі, а не виконавці. Коли вони зупинилися навпроти нашого магазину, розмовляючи один з одним з гортанним акцентом біржових маклерів, я затамував подих.

Дивно, але я чомусь не боявся. Натомість мені було соромно; ця чудова сім'я, живе втілення фон Траппів, приїхала до мого міста, і замість того, щоб у них дбайливо взяли надлишок грошей, вони зіткнулися з насиллям, травмами та поганими манерами лондонців. Мене це неабияк вкурвило.

Біржові маклери пішли геть.

— Добре, — сказав я через хвилину, — я перевірю, чи можемо ми вже піти.

Я обережно вийшов за двері й подивився навколо. Добра новина: бунтівників навколо не було, погана — куди б я не подивився, всюди був вогонь. Я пробіг трохи до найближчого виходу, але не встиг зробити й кількох кроків, як навколишній жар почав смалити волосся в носі. Я швидко забіг назад у крамницю.

— Беверлі, — сказав я. — Ми по самі вуха в лайні.

Я розповів їй про пожежу.

Мати нахмурилася. Сімейним лінгвістом була вона.

— Є проблеми? — спитала вона.

Полум'я чудово віддзеркалювалося у вітринах магазина та в сріблястих обличчях манекенів, тож брехати було марно. Вона подивилася на дітей, а потім знов на мене.

— І ви нічого не можете зробити?

Я подивився на Беверлі.

— Ти не можеш зробити якусь магію? — спитала вона.

Поза всяким сумнівом ставало спекотно.

— А ти?

— Ти маєш дати на це згоду, — сказала вона.

— Що?

— Така угода, — відповіла Беверлі. — Ти маєш дати на це згоду.

Одна з віконних шибок тріснула.

— Я даю згоду, — сказав я. — Роби те, що потрібно.

Беверлі кинулася на підлогу й притулилася до неї щокою. Я бачив, що її губи ворушаться. Я відчув, як щось пройшло крізь мене, це відчуття було схоже на дощ, на звук хлопчиків, які вдалині грають у футбол, на запах троянд у передмісті, на щойно вимиті машини, на вечірні телевізійні передачі, що мерехтять за напівпрозорими шторами.

— Що вона робить? — спитала мати. — Вона молиться за нас, так?

— Щось таке, — сказав я.

— Тс-с, — сказала Беверлі, сідаючи. — Я слухаю.

— Що саме?

Щось влетіло у вікно, відскочило від стіни та впало мені на коліна — кришка пожежного гідранта. Побачивши, як я його оглядаю, Беверлі вибачливо знизала плечима.

— Що саме ти зробила? — спитав я.

— Я не певна, — сказала вона. — Раніше я такого ніколи не пробувала.

Дим густішав, і ми були змушені лягти лицем на холодні камені підлоги. Середнє німченя заплакало. Мати обійняла його однією рукою й підсунула ближче до себе. Найменша дівчинка зберігала стоїчний спокій. Вона не зводила свої блакитні очі з мене. Батько не знаходив собі місця. Він думав, чи не варто йому принаймні підвестися й спробувати зробити щось марне, але героїчне. Я чудово розумів його. Остання вітрина розбилася й уламки скла посипалися на мою спину. Я вдихнув дим, закашляв, знову вдихнув дим. Було таке враження, що я не можу вдихнути достатньо. Я зрозумів, що це кінець — я помру.

Беверлі почала сміятися.

Раптом навколо нас був спекотний недільний ранок під несподівано блакитним небом. Запах нагрітого пластику та пилу: з сараю дістають надувний басейн і вдягнені в купальники та плавки діти стрибають від радості. Обличчя тата почервоніло, бо він надуває басейн, а мати кричить, щоб малі були обережні. Крізь вікно кухні від крана з холодною водою тягнуть шланг. Шланг кашляє пилом, усі діти вичікувально зазирають у нього…

Підлога затремтіла і щойно я встиг подумати «Що за дідько?!», аж у південний бік крамниці вдарила стіна води. Двері розчахнуло й не встиг я за щось схопитися, аж повінь здійняла мене й вдарила об стелю. Ударом вибило з моїх легень повітря, і я був змушений скоритися інстинктові й хапнути ротом. На мить мені стало видно, як Беверлі спокійно плаває серед мотлоху, а потім вода витекла з крамниці так швидко, що я гепнувся на підлогу.

Батько, виявивши більшу холоднокровність, ніж я, утримав себе та свою сім'ю, упершись у прилавок. Вони всі запевнили мене, що з ними все гаразд, окрім найменшої, яка хотіла те саме ще раз. Стоячи посеред крамниці, Беверлі переможно скинула вгору кулак.

— Так! — сказала вона. — А чи може таке зробити Тайберн?

Ейфорія Беверлі тривала довго: за цей час я встиг відправити німецьку сім'ю до найближчої швидкої допомоги. Наскільки я зміг зрозуміти з побаченого, спричинена Беверлі хвиля води розпочалася десь біля центра критого ринку й покотилася на всі боки, заливши Площу приблизно на десять сантиметрів. Я подумав, що Беверлі одним ударом збільшила руйнування того вечора вчетверо, але ділитися з нею цією думкою не став. Вогонь, який був на даху, їй погасити не вдалося, але коли ми йшли звідти, туди вже прямували лондонські пожежники, які закінчать цю справу.

Побачивши пожежників, Беверлі дивно збудилася й практично потягла мене вздовж Джеймс-Стріт геть від ринку. Заворушення, схоже, вже скінчилися, якщо не зважати на ЗМІ, що полювали на відьом, і на офіцерів швидкого реагування, що стояли групами навколо, обговорювали методи застосування кийків і повертали на місце свої ідентифікаційні номери.

Ми сіли на п'єдесталі колони на Севен Даєлз і дивилися на машини служб швидкого реагування, що ревіли повз нас; кожного разу, коли проїжджали пожежники, Беверлі здригалася. Хоч вечір був теплий, ми почали мерзнути, бо були наскрізь промоклі. Беверлі взяла мене за руку й стиснула її.

— Я в такій халепі, — сказала вона.

Я обняв її однією рукою, а вона скористалася цією нагодою, щоб просунути під мою сорочку холодну руку й гріти її там.

— Дуже дякую, — сказав я.

— Просто замовкни й думай про щось тепле, — сказала вона, неначе коли її груди терлися об мій бік, я міг думати про щось інше.

— Ну, зіпсувала ти кілька труб, — сказав я. — Які через це можуть бути проблеми?

— То були пожежні гідранти, а це означає, що культ Нептуна буде невдоволений, — відповіла вона.

— Культ Нептуна?

— Лондонська пожежна бригада, — пояснила вона.

— Лондонські пожежники вірять у бога Нептуна?

— Ні. Принаймні, не офіційно, — сказала вона. — Але ж ти розумієш: моряки та Нептун — природний союз.

— Пожежники — моряки?

— Не зараз, — сказала вона. — Але за старих часів для тушіння пожеж шукали дисциплінованих хлопців, які розумілися на воді, линвах та драбинах і не боялися висоти. А з іншого боку, багато моряків шукали постійну роботу на суші, тож вони були наче створені одні для одного.

— Але все одно… Нептун? — сказав я. — Римський бог моря?

Беверлі поклала голову на моє плече. Її волосся було мокре, але я не заперечував.

— Моряки забобонні, — сказала вона. — Навіть ті з них, хто вірить в Ісуса, знають, що треба мати повагу до Царя Морів.

— Ти зустрічалася з Нептуном?

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — Такої особи не існує. У будь-якому разі, мені соромно за гідранти, але по-справжньому мене турбує Лондонський водоканал.

— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Вони шанувальники Ктулху?

— Не думаю, що вони в когось вірять, але тих, хто може зливати у твій головний витік неочищені стічні води, краще не сердити.

— Знаєш, — сказав я, — я, здається, жодного разу не бачив твою річку.

Беверлі посунулася й влаштувалася зручніше на моїх грудях.

— Я маю хату недалеко від Кінгстон-Байпас, — сказала вона. — Будинок невеличкий, але садок спускається аж до води, — вона підняла голову так, що її губи злегка торкалися моїх. — Можемо поплавати.