Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 55)
Мошками харчувалися бабки.
Їх було десятки. Сотні. Повітря гуло від помахів їхніх крил. Де-не-де я бачив райдужні кольори інших, дрібніших видів, але панували тигрові смугасті болотні коромисла, очі яких сяяли, як сапфіри, і металися над водою в химерному танці.
Я посунувся, щоб краще бачити, — під ногою щось тріснуло. Глянув униз і побачив у траві бліду зелено-білу палицю. «Ні, дві палиці», — подумав я. А потім, наче картина, що постала у фокусі, палиці перетворилися на подвійні кістки людського передпліччя.
Повільно зробив крок назад. Тіло лежало, напівприховане підліском. Труп був повністю скелетований, пагони яскравої весняної трави вже тягнулися крізь порослі мохом кістки.
«Чорношкіра жінка, підліток», — оцінка прийшла автоматично. Ніби чекаючи цієї миті, запах розкладання знову запанував над густим ароматом магнолії.
Біля мене Пол прошепотів:
— Боже мій…
Я повільно підвів очі. Не тільки бабки заселяли це місце.
Сад був повний трупів.
Вони лежали скрізь: у траві, під деревами, у хмизі. Від багатьох у зелені залишилися тільки обідрані кістки, але деякі були нещодавніми; вивалені кишки та хрящі досі годували мух і личинок. Не дивно, що жодна з попередніх жертв Йорка не була знайдена.
Він створив власну трупну ферму.
Невпевнено пролунав голос Пола.
— Там. Будинок.
За ставком місцина підіймалася до порослого деревами схилу пагорба. Зверху крізь гілки виднілися косі лінії даху. Я схопив Пола за руку, коли він рушив до будівлі.
— Що ти робиш?
Він вирвався.
— Сем може бути там!
— Я знаю, але ми повинні сказати Ґарднеру…
— То скажи сам, — відрізав він, кидаючись уперед.
Я вилаявся, стиснувши телефон у руці. Ґарднер мав знати, що ми знайшли, але я мусив зупинити Пола, щоб той не наробив дурниць.
Тож рушив за ним.
Трупи були скрізь. Здавалося, їх викидали без системи чи мети, ніби Йорк просто лишив їх тут гнити. Я біг садом. Бабки злітали й ширяли, байдужі до смерті навколо. Я бачив болотне коромисло, яке ніжно тріпотіло крильцями, усівшись на скелетному пальці, — картина прекрасна, але немов з іншого світу. Ще одне коромисло загуділо мені над вухом, я з відразою відштовхнув його.
Пол досі був попереду, прямуючи до будівлі, яку ми бачили крізь гілки. Зведена на пологому схилі пагорба, вона здіймалася, як скеля, розлогою дерев’яною конструкцією у три поверхи. Тепер я бачив, що вона занадто велика, щоби бути житловим будинком, — більше схоже на якийсь старий готель. Мабуть, колись він був розкішним, але через недбалість занепав і загнив, як усі ці тіла на його території. Підвалини змістилися, надавши йому перекошеного, перекрученого вигляду. У ґонтовому даху зяяли діри, а вікна, затягнуті павутинням, сором’язливо дивилися з обвітреного сірого обличчя. До одного кута, наче п’яничка, притулилася стара-престара плакуча верба, її гілки звисали по стінах, ніби приховуючи гниль.
Пол дістався зарослої бур’янами тераси, що тягнулася вздовж одного боку будівлі. Я його майже наздогнав, але недостатньо, щоб зупинити, коли той підбіг до пари забитих дошками французьких дверей і рвонув за ручки. Вони не відчинилися, та брязкіт порушив тишу в саду.
Я відтягнув його вбік.
— Що ти робиш? Боже, ти хочеш, щоб тебе вбили?
З одного погляду на його обличчя було видно: він не сподівався знайти Сем живою. А якщо вже так, то до себе йому було байдуже.
Відштовхнувши мене, Пол побіг до рогу будинку, де притулилася до стіни стара верба. Я не міг дозволити йому зайти занадто далеко вперед, але не наважувався більше чекати й вирішив зателефонувати Ґарднеру. Набрав номер на бігу, із полегшенням побачивши, що навіть тут є слабкий сигнал. Це було більше, ніж можна було очікувати, але я вилаявся, коли номер агента БРТ перемкнув мене на голосову пошту. Не було часу телефонувати Джейкобсен. Пол уже зник під гілками верби. Ретельно вимовляючи слова, я якомога краще описав, де ми, а потім вимкнув телефон і помчав за своїм другом.
Зблизька було видно, наскільки прогнила будівля. Дерев’яна обшивка розм’якла, як пробкове дерево, вкрившись крихітними дірочками. Думаючи про хмару комах, якими харчувалися бабки, я згадав слова Джоша Телбота: «Болотні коромисла також небайдужі до крилатих термітів».
Їх тут було хоч греблю гати.
Але наразі є більш нагальні проблеми. Попереду знову вигулькнув Пол, який біг зарослою стежкою вздовж будівлі. У грудях палало, я прискорився і відтягнув його назад, поки він не добіг до кінця.
— Відчепися від мене!
Він змахнув ліктем — у мене з очей посипалися іскри, але я не відпустив.
— Тільки подумай! А якщо в нього є пістолет?
Він намагався скинути мене.
— Мені байдуже!
Я щосили тримався за нього.
— Якщо Сем ще жива, ми — її єдиний шанс! Ти хочеш змарнувати його?
До нього дійшло. Відчайдушний вогонь згас у його очах, і я відчув, як опір стихає. Обережно відпустив його.
— Я не чекатиму, поки Ґарднер дістанеться сюди, — видихнув він.
— Знаю, але ми не можемо просто піти в атаку. Якщо Йорк там, не будемо полегшувати йому завдання.
Він ладен був зруйнувати стіни, щоб знайти Сем, але розумів, що я мав слушність. Хоч Йорк уже, мабуть, знає, що ми тут, але він може не здогадуватися, що нас лише двоє. Бачить Бог, у нас не було великої переваги, але надто гучне наближення позбавило б нас і тієї мізерної, що ми мали.
Рухаючись обережніше, ми підійшли до кінця стежки.
Очевидно, ми дісталися до будівлі ззаду. Тепер наблизилися до фасаду. Весняне сонце висіло надто низько, не підіймаючись над високим дахом, відкидало глибоку тінь. Ми зайшли в тінь, мов ступили в холодну воду. Навіть дерева з цього боку здавалися темнішими: високі сосни та клени, а не декоративні різновиди як у саду позаду будинку. Ліс захопив увесь колишній парк, гілки спліталися над багнюкою під’їзної алеї, утворюючи темний тунель, що викликав клаустрофобію. Вихід з нього губився в далині.
З одного боку хилився потрісканий дерев’яний знак. Примарно-синій, сповнений давнього оптимізму: «Дихайте глибоко! Вітаємо в спа-санаторії Седар-Гайтс!» Побудований, мабуть, у 1950-ті. Судячи з його ветхого стану, про нього всі давно забули.
Усі, крім Йорка.
Кілька автомобілів безладно тулилися на під’їзній, викрадені разом із життям їхніх власників. Більшість із них, очевидно, давно не рухалися: дахи та лобові стекла були вкриті пліснявою та пташиним послідом, але два виявилися чистішими за решту. Зокрема, величезний чорний пікап із затемненими вікнами.
Вирізнявся з-поміж них і синій позашляховик «крайслер».
Мов жовч, у горлі піднялося усвідомлення того, як обдурив нас Йорк. Мабуть, він потрапив у аварію, коли був уже недалеко звідси. Тож замість того щоб ризикувати, знаючи, що його шукають, він не надто наблизився до під’їзду Седар-Гайтс, а натомість проїхав кілька миль, покинувши після цього машину швидкої.
Викрав іншу автівку й повернувся сюди.
Позашляховик стояв біля підніжжя вимощених розхитаним камінням сходів, що вели до критої веранди. Нагорі височіли подвійні двері, колись розкішні, а тепер такі ж напівзруйновані, як і все інше.
Одна зі стулок була відчинена.
Підіймаючись сходами, Пол нахилився й підібрав дерев’яний стовпчик, що випав з балюстради веранди. Крізь відчинені двері вгорі я міг розгледіти великий похмурий вестибюль та підніжжя широких сходів. Пол простягнув руку, щоб штовхнути двері.
І тут мій телефон задзвонив.
Дзвінок пролунав приголомшливо голосно. Я витяг його з кишені й побачив ім’я Ґарднера на дисплеї.
Голос Ґарднера чутно було з перервами:
— Гантере? Де ви, в біса?
Але відповідати не було часу. Ні на що не було часу, тому що в цю мить з глибини будинку почувся крик. Він швидко обірвався, але Пол утратив контроль.
— СЕМ! ТРИМАЙСЯ, Я ЙДУ! — крикнув він і вломився у двері.
О Боже! Але вибору вже не було. Не звертаючи уваги на гнівні запитання Ґарднера, я побіг за Полом у санаторій.
***
Ти схиляєш голову і прислухаєшся. Вони скоро будуть тут — маєш лише кілька хвилин. Адреналін пронизує, але зараз ти подолав найважчий шок і знову можеш працювати. Коли почув їх біля французьких дверей, тебе паралізувало, бо не міг повірити в їхню появу. Ти думав, що, залишивши машину швидкої за милі від свого лігва, скинув їх зі свого сліду, тож дозволив собі розслабитися.
Ти мав знати краще.
Твоїм першим інстинктом було втекти, але це не вихід. Змушуєш себе заспокоїтися, подумати! І поступово паніка вщухає настільки, що ти розумієш,
Ти ще можеш повернути цей раунд собі на користь.