Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 46)

— Це у ваших же інтересах. Поки ми не вирішимо, як грати в це.

Цікаво, що вона мала на увазі, але нехай так. Рішення прийматиме Ґарднер чи хтось вище, а не вона.

— Хочете випити на прощання? Не знаю, що тут є в мінібарі, але можна замовити каву або…

— Ні! — гарячкувата відповідь, здається, здивувала нас обох. — Дякую, але мені ще повертатися до Дена, — спокійніше продовжила вона. Проте рум’янець, що заливав її шию й обличчя, розповідав іншу історію.

Вона вже прямувала до дверей. З останнім нагадуванням, щоб я тримав їх на замку, агентка зникла. Що це було? Я подумав, чи не могла вона так переоцінити мою пропозицію випити, але надто втомився, щоб довго сушити над цим голову.

Сів на край ліжка. Невже я почув про смерть Тома тільки цього ранку? Треба було б зателефонувати Мері, але вже пізно. Я охопив голову руками. Господи, який безлад. Часом здається, що невдачі та нещастя переслідують мене. А якби я сюди не приїхав, усе було б так само? Але я майже почув голос Тома: «Припини із себе знущатися, Девіде». Це сталося б за будь-яких обставин. Хочеш звинуватити когось — звинувачуй Йорка. Винен він.

Але Том мертвий. А Йорк на волі.

Я встав і підійшов до вікна. Мій подих затуманив прохолодне скло, перетворивши навколишній світ на нечіткі жовті плями в темряві. Я витер скло рукою, волога шибка заскавуліла від доторку притиснутої шкіри, світ з’явився знову. Вулиця внизу здавалася яскравою неоновою смугою, автомобільні фари повзли вздовж неї у плавному танці. Усі ці життя — усі зайняті своїми турботами, байдужі одне до одного. Спостерігаючи за ними, гостро усвідомлював, наскільки я далеко від дому, наскільки я не належу до цього світу.

Належиш ти йому чи ні, але ти тут. Своє роби.

Здається, я досі не їв. Відвернувшись від вікна, потягнувся до меню обслуговування номерів. Розгорнув, але вистачило одного погляду на закличні описи фастфуду, щоб викинути його геть. Раптом відчув, що не можу більше сидіти в кімнаті. Йорк Йорком, але я не збирався ховатися, поки Ґарднер вирішить, що зі мною робити. Прихопив піджак і спустився ліфтом у вестибюль. Я збирався просто зайти до нічного бару готелю, перевірити, чи там ще подають їжу, але зрозумів, що минаю його. Я не знав, куди йду, розумів тільки, що мені потрібно бути в іншому місці.

Дощ припинився, повітря дихало свіжістю. Тротуар був гладеньким і блискучим. Я рушив вулицею, підіймаючи черевиками дрібні бризки. Шкіра між лопатками наїжачилася, але я стримався й не оглянувся. Агов, Йорку. Ти мене хочеш? Я тут!

Однак бравада незабаром вигоріла. Знайшов ще відчинене кафе, зайшов усередину. Меню складалося переважно з гамбургерів і смаженої курки, але мені було байдуже. Я замовив навмання й віддав меню офіціантці.

— Щось будете пити?

— Тільки пиво, будь ласка. Ні, зачекайте, у вас є бурбон? «Блентонс»?

— У нас є бурбон, але тільки «Джим» або «Джек».

Я замовив «Джим Бім» з льодом. Принесли чарку, я повільно випив. Бурбон м’яким вогнем запалив мені горло, розчиняючи клубок, що там утворився. За тебе, Томе. Обіцяю, ми незабаром дістанемо цього виродка.

Я навіть майже вірив у це.

***

Ремені та гвинти блищать у світлі лампи. Щоразу ти поліруєш їх, натираючи шкіру воском, доки вона не стане м’якою та еластичною, а сталеві інструменти засяють. Немає справжньої потреби. Це афектація, і ти це знаєш. Але отримуєш задоволення від ритуалу. Іноді здається, що чується теплий запах бджолиного воску від лаку для сідла; мабуть, лише слабкий спогад, але він заспокоює. І є щось привабливе у відчутті під­готовки, у церемонії. Нагадує тобі, що твоя робота має мету; що наступний раз може бути саме тим. І цього разу так і буде.

Ти чуєш це.

Забороняєш собі плекати цю надію, ніжно вичи­щаєш шкіру, але не можеш спинити трепет очікування. Так воно завжди, наперед — коли все можливо, а розчарування ще не настало. Але цього разу все інакше. Значуще.

Особливе.

Шкіра на лобовому склі автомобіля — розрахований ризик, азартна гра, але воно того варте. Зрештою, вони повинні були зрозуміти, що ти робиш; усе має бути на твоїх умовах, щоб ти міг цим скористатися. Ти й надалі контролюєш усе — це головне. Поки вони зрозу­міють, що відбувається, буде надто пізно, а потім…

І потім…

Але це те, чого ти уникаєш. Ти не можеш бачити так далеко вперед. Краще зосередитися на поточній роботі, на найближчій меті.

Це буде недовго.

Обережно обертаєш накручувальний механізм, спостерігаючи, як натягується шкіряний ремінець, коли плавно обертаються шестерні, коли їхні зубці з’єднуються з шурхотом годинникового механізму. Задоволений, ти дихаєш на них — і нарешті протираєш. Твоє відображення дивиться на тебе, спотворене й невпізнане. Ти дивишся у відповідь, дивно занепокоєний думками, які ніколи не виходять на поверхню, і витираєш його помахом ганчірки.

Тепер недовго, кажеш собі. Усе на місці, усе готово. Камера заряджена і встановлена, просто чекає на свій об’єкт. Уніформа вичищена й ошатна. Ну, якщо не ошатна, то принаймні настільки чиста, щоб створити перше враження. І це все, що тобі треба.

Усе залежить від часу.

Розділ 19

Ґарднер зателефонував наступного ранку, коли я пив другу каву в ресторані готелю.

— Нам треба поговорити.

Я винувато озирнувся на зайняті столики, усвідомлюючи, що він наказав мені залишатися в номері. Спершу думав замовити сніданок у номер, але при яскравому денному світлі такі перестороги здавалися зайвими. Якщо Йорк здатний вивести мене з готелю серед білого дня, то я справді у великій халепі.

— Я в ресторані, — зізнався йому.

Осуд Ґарднера відчувався навіть через телефон.

— Залишайтеся там. Іду, — кинув він і поклав трубку.

Я сьорбнув схололої кави, думаючи, що це мій останній сніданок у Теннессі. Цілий ранок почувався ні в сих ні в тих. Погано спав, прокинувся з важкістю, причину якої зрозумів не одразу. Тоді до мене повернулася згадка про смерть Тома, а за мить — і спогад про шкіру, залишену на лобовому склі.

Не найкращий початок дня.

Ґарднер, коли телефонував, був десь поблизу, бо з’явився за двадцять хвилин. Джейкобсен із ним, така ж недоторкана й неприступна, як завжди. Учорашня ніч, здавалося, не залишила на ній жодного сліду, але якщо її життєва сила могла зрівнятися із зовнішністю Доріана Ґрея, то Ґарднер виконував роль портрета на горищі. Старший агент був геть виснаженим, обличчя вкрилося сіткою тонких зморщок і складок. Я нагадав собі, що на нього тисне не лише напруга пошуків Йорка, — Том також був його другом.

Але, підійшовши до мого столу, він тримався, як завжди, прямо, Джейкобсен ішла на крок позаду.

— Можу я запропонувати вам каву? — запитав я, коли вони сіли.

Обоє відмовилися. Ґарднер обвів поглядом інші столики, щоб переконатися, що ніхто не підслухає.

— Камери відеоспостереження показують, що вчора хтось о восьмій сорок п’ять стояв біля вашої машини, — сказав він без передмови. — Це було надто далеко, щоб розрізнити багато деталей, але темний одяг і кашкет такі самі, як на кадрах з телефонної будки. Також ми перевірили охорону лікарні. На автостоянці ви зустріли не їхнього працівника.

— Йорка, — у роті був гіркий смак, і то не від кави.

— Ми не зможемо довести це в суді, але думаємо так. І ще намагаємося ідентифікувати відбитки пальців, вилучені з вашого орендованого автомобіля, але їх багато, тож справа не легка. А Йорк, мабуть, так і так був у рукавичках, — знизав плечима Ґарднер. — Не пощастило й зі здертою шкірою. Відбитки не збігаються ні з Віллісом Декстером, ні з Ноєм Гарпером. Зважаючи на невеликий розмір, це може бути жінка чи підліток, але ми не можемо сказати точно.

Підліток. Боже милий. На моїй каві скупчилася пінка застиглого молока. Я різко відсунув філіжанку.

— А фотографії, що ви знайшли в будинку Йорка? Є якісь припущення, хто ці люди?

Ґарднер дивився на свої руки.

— Ми перевіряємо їх за базою даних зниклих безвісти та нерозкритих убивств, але матеріалу дуже багато. І все одно важко ідентифікувати.

Згадуючи спотворені обличчя, я зрозумів, про що він.

— Де, на вашу думку, може бути Йорк?

— Було кілька непідтверджених спостережень, відколи ми надали пресі його опис, але нічого певного. Очевидно, десь сховався. Схоже, він не вбивав своїх жертв ні вдома, ні в Стіпл-Гілл. Мабуть, відвозив деінде. Десь, де можна легко позбутися тіл, інакше ми знайшли б інших, окрім Луміса та Гарпера.

Коли ти живеш зі Смокі-Маунтінс за порогом, по­збутися тіл жертв не так уже й важко.

— За свідченням Джоша Телбота, щоб німфа болотного коромисла потрапила в тіло Гарпера, воно мало лежати біля ставка чи повільного струмка.

— Це звужує коло пошуків майже до всього Східного Теннессі, — роздратовано відказав Ґарднер. — Ми пере­віряли записи про спостереження за болотними коромислами, але нам потрібно дещо більше. Діано, поділіться, будь ласка, з доктором Гантером вашою ідеєю.

Джейкобсен намагалася приховати напругу, але це не дуже вдавалося. Жилка на шиї збоку пульсувала в такт її хвилюванню. Вона почала говорити, я відвів очі.

— Я ще раз переглянула фотографії, які ми знайшли в будинку Йорка, — почала вона. — Схоже, їх робили, коли жертви були дуже близькі до смерті, можливо, у сам момент смерті. Я припускаю, що це просто трофеї, зібрані Йорком. Але якщо це всі, що є, і метою було зафіксувати момент удушення, — то логічно очікувати, що горло жертви також буде в кадрі. Та цього немає на жодному фото. Якщо ж Йорк просто хотів знову переживати вчинені ним убивства, чому б не записати все на відео? Навіщо знімати обличчя жертви таким великим планом, до того ж чорно-білим?