Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 30)

Том глянув на кінець одного з ребер. Поманив мене ближче.

— Бачиш тут? Сліди від пилки.

Як і інші кістки, ребро було сильно обгризене. Але між слідами зубів усе ще виднілися паралельні лінії, тонкі смуги, що пролягали по самому кінці.

— Полотно ножівки, судячи з усього. Те саме, яким користуємося під час розтину, — сказав я. Стандартна процедура під час розтину — розрізання грудної клітки з обох боків грудини, щоб розкрити її та отримати доступ до внутрішніх органів. Іноді використовували кісткорізи, але електрична пилка зручніша.

І вона залишає подібні позначки.

— Усе більше схиляюся до того, що ми знайшли Віл­ліса Декстера, — промовив Том. Він почав підводитися на ноги. — Чоловік, зріст пасує, сліди розтину на ребрах. А одяг Декстера згорів у автокатастрофі. Родини він не мав, надати одяг не було кому, скоріш за все, тіло залишили в простирадлі, на якому його видали з моргу. І час збігається. На кістках немає ні моху, ні лишайників, отже, вони тут менш як рік. Це здається…

Він раптово видихнув і зігнувся, схопившись за груди. Я зняв з нього маску й зусиллям волі приховав тривогу, побачивши воскову блідість обличчя.

— Де твої таблетки?

Його рот скривило в гримасі.

— Бічна кишеня…

Я роздер його комбінезон, докоряючи собі. Не можна було дозволяти йому пертися в ліс! Якщо він тут знепритомніє… На стегні чиносів у Тома була кишеня на ґудзиках. Я поліз туди, але таблеток не знайшов.

— Їх там немає, — я намагався говорити спокійно.

Очі мого друга заплющилися від болю. Губи посиніли.

— Сорочка…

Поплескав його по кишені сорочки й відчув видовжену тверду форму. Дякувати богу! Витяг футляр, відкрутив кришечку, витрусив одну маленьку таблетку. Том тремтячою рукою просунув її під язик. Декілька хвилин нічого не змінювалося, потім напружене обличчя почало розслаблюватися.

— Краще? — запитав я. Він кивнув, надто висна­жений, щоб говорити. — Просто посидь тихенько хвилину чи дві.

Зашурхотіли гілки, підійшов Джеррі, товстун-криміналіст.

— Усе добре?

Я не встиг відповісти, як відчув, що рука Тома міцніше стиснула мою руку.

— Добре. Мені просто подих перевести.

Агент не дуже повірив, але дав нам спокій. Він пішов, а плечі Тома знов опустилися.

— Ти можеш іти? — запитав я.

Він невпевнено зітхнув.

— Думаю, так.

— Нумо, витягнемо тебе звідси.

— Я впораюся. Ти продовжуй.

— Я тобі не дам…

Він знову схопив мене за руку. В очах було мовчазне благання.

— Будь ласка, Девіде.

Мені не подобалася ідея відпускати його самого вибиратися з лісу, але, почни я наполягати на тому, щоб провести його, він рознервувався б іще більше. Я глянув на стіну дерев перед нами. Чи далеко узлісся?

— Я піду спокійно й повільно. — Том здогадався, про що я думаю. — І обіцяю відпочити.

— До лікаря тобі треба.

— Я щойно від нього, — він слабко всміхнувся. — Не хвилюйся. Просто закінчуй тут.

З тривогою я спостерігав, як він пробирається крізь ліс, рухаючись розважливо, немов дуже старий. Дочекався, поки він дійде краю лісу, розчиниться у світлі дня поміж тісно переплетених гілок, і тоді підійшов до Джеррі, який роздивлявся якийсь предмет на землі, мабуть, уламок кістки. Агент підвів очі.

— З ним усе гаразд?

— Просто спека. Ви казали, що знайшли череп? — я швидко змінив тему.

Він привів мене туди, де на підніжжі схилу стирчав ще один маленький прапорець. Блідий купол людського черепа був поруч, напівприхований ялиновими голками. Нижньої щелепи не було, череп лежав догори дном, як брудна чаша зі слонової кістки. Масивність його структури свідчила про те, що він чоловічий, і я міг розгледіти лінії перелому, помітні крізь лобну кістку черепа. Травма, спричинена ударом об щось пласке та тверде.

Наприклад, переднє скло автомобіля.

Тепер я був упевнений, що останки належать Віллісові Декстеру, тож ми, ймовірно, небагато з них дізнаємося. Майже напевно, колишній механік загинув у автокатастрофі, а не був убитий. Єдиним його зв’язком з убивствами були привласнені злочинцем труна й могила. Якби ми могли встановити, що бракує руки або навіть пальця, то це пояснило б, як його відбитки залишилися на касеті з плівкою через стільки часу після смерті. Але зап’ястків чи фаланг не було знайдено, і, враховуючи розмір лісу, малоймовірно, що вони колись знайдуться. Такі залишки надто ретельно перебирали некрофаги. Навіть якби менші кістки ніхто не з’їв, зараз вони можуть бути будь-де.

— Марна подорож, докторе, га? — весело сказав Джеррі, коли я сфотографував останню знахідку — ребро, згризене майже до половини. — Мало що можна сказати, крім того, що вони людські. Ми й самі б упоралися. Так чи так, якщо ви закінчили, ми хочемо почати складати все це в коробки та пакети.

Тонкий натяк. Я вже збирався йти звідси, коли помітив інший прапорець.

— Що там?

— Просто зуби. Мабуть, розсипалися, коли відірвалася щелепа.

Нічого незвичайного. Некрофаги, як правило, спочатку виїдають обличчя, зуби легко могли висипатися з відсутньої нижньої щелепи. Не хотілося йти ще й туди. Я втомився, впрів, до того ж хвилювався, як там Том. Але на важкому досвіді я навчився не сприймати нічого як належне.

— Краще подивлюся, — сказав я.

Прапорець стояв між оголеного коріння густої ялини. Неподалік від того місця, де лежала грудна клітка, але тільки зблизька мені вдалося розгледіти брудні шматки «слонової кістки». Чотири корінні зуби, вкриті брудом, важко було побачити серед ялинових голок. Те, що їх узагалі знайшли, свідчило про ретельність пошуків. Але я дивився на них, і мені здавалося, що щось не так…

Жар і дискомфорт миттєво забулися, коли я зрозумів, що це було.

— Лише зуби, я ж казав. Отже, ви закінчили? — запитав Джеррі, коли я почав їх фотографувати. Цього разу натяк був грубішим.

— У вас є фотографії цих зубів?

Від глянув на мене, як на придуркуватого:

— Доку, у нас тих фотографій, як гною.

Я випростався.

— Усе одно. Я зняв би ще трохи ось цього. Знадобиться.

Залишивши Джеррі витріщатися мені вслід, я вибрався з лісу. Піт стікав по спині, але я вже покинув клаустрофобний простір ялинового лісу і з полегшенням скинув маску. Розстібнувши комбінезон, пірнув під стрічку, що оточувала місце злочину, й озирнувся в пошуках Тома. Він стояв дещо осторонь і розмовляв із Ґарднером та Джейкобсен у тіні тисового живоплоту. На вигляд йому було краще, але моє полегшення тривало лише доти, доки я не побачив з ними Гікса. За мить почулися підвищені голоси.

— …не має правового статусу в цьому розслідуванні! Ви це знаєте так само добре, як і я.

— Це смішно. Ти просто прискіпуєшся, Дональде, — відповів Том.

— Прискіпуюся? — сонце виблискувало на лисині патологоанатома, він сердито випнув підборіддя. — Чи буде суддя «прискіпуватися», коли відхилить справу про вбивство через те, що свідок-експерт дозволив помічни­кові без нагляду гуляти по всьому місці злочину? Його ж навіть не буде в країні, коли справа дійде до суду.

Неважко було здогадатися, про кого йдеться. Вони всі замовкли, коли я підійшов.

— Як ти почуваєшся? — запитав я Тома спершу.

— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібна була вода.

Зблизька я бачив, що він усе ще блідий, але в цілому вигляд набагато кращий, ніж раніше. Погляд, який він кинув на мене, дав зрозуміти: не можна згадувати про його напад перед іншими.

Я звернувся до Ґарднера:

— Проблема?

— Ви, холера ясна, правду кажете, є проблема! — перебив Гікс. Попри все його обурення, я бачив, що він насолоджується.

— Можливо, обговоримо це іншим разом, — утомлено запропонував Ґарднер.