Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 29)

Ґарднер стояв біля каплиці й розмовляв із групою агентів-криміналістів, їхні білі комбінезони вже були заплямовані й брудні. Він побачив нас і підійшов.

— Там, позаду, — повідомив без передмови.

Коли ми рушили за слідчим, обходячи каплицю, з ясного неба посипався раптовий сліпий дощик, сповнюючи повітря срібними крапельками. Дощ припинився так само швидко, як і почався, залишивши крихітні райдужні призми світла, що блищали на траві та кущах. Ґарднер провів нас тонкою, всипаною гравієм стежкою. Що далі в ліс, то менше гравію та більше бур’янів. Біля високого тисового живоплоту, який затуляв від зайвих очей задній двір каплиці, від гравію лишилася тільки трав’яна стежка.

Фасад каплиці був досить пошарпаним, але справжня занедбаність Стіпл-Гілл ховалася за живоплотом. До закритого заднього двору, всіяного іржавими інструментами та порожніми контейнерами, тулилася потворна господарська прибудова. Біля відчинених задніх дверей підлогу всипали зім’яті недопалки, наче брудно-білі жувальні драже. Усе здавалося занедбаним і зношеним, в атмосфері панували мухи, які занепокоєно роїлися над купами сміття.

— Це морг, — сказав Ґарднер, киваючи на прибудову. — Команда обстеження місця злочину ще нічого не знайшла, але в Агентстві з охорони навколишнього сере­довища не надто задоволені тим, як Йорк тут порядкує.

Ми підійшли до дверей і почули підвищені голоси. У халабуді Джейкобсен, зухвало випнувши підборіддя, спілкувалася з трьома вищими на голову чоловіками. Двоє з них, напевно, — представники Агентства з охорони довкілля, про яких згадував Ґарднер. Третім був Йорк. Його голос зривався на крик, тремтів від емоцій, він тицяв пальцем у повітря.

— …обурення! Це поважний бізнес! Я не піддамся на всілякі інсинуації…

— Ніяких інсинуацій, сер, — ввічливо, але твердо перервала його Джейкобсен. — Це частина поточного розслідування вбивства, тому у ваших же інтересах співпрацювати.

Очі директора похоронного бюро вирячилися.

— Ви оглухли? Я вже казав, що нічого не знаю! Ви хоч уявляєте, якої шкоди це завдає моїй репутації?

Він ніби не бачив убогості навколо себе. Йому довелося перервати тираду, коли ми опинилися в полі його зору.

— Докторе Лібермане! — крикнув він, поспішно рушивши до нас. — Сер, я був би вдячний, якби ви допомогли залагодити це непорозуміння. Як один професіонал іншому, чи можете ви пояснити вашим людям, що я не маю з цим нічого спільного?

Коли директор похоронного бюро накинувся на Тома, той мимоволі зробив крок назад. Між ними виріс Ґарднер.

— Доктор Ліберман прибув у справах, пов’язаних із БРТ, містере Йорку. Повертайтеся всередину, а агент Джейкобсен…

— Ні, я не піду! Я не збираюся стояти осторонь і дивитись, як добре ім’я Стіпл-Гілл валяють у багнюці! — У ранковому сонячному світлі я бачив, що костюм Йорка був брудним і пом’ятим, на комірі сорочки — масна пляма. Він не поголився, щоки вкривала сива щетина.

Джейкобсен підійшла збоку, практично затиснувши директора між собою й Ґарднером. Поряд з його пошарпаністю вона здавалася особливо свіжою, наче щойно викарбуваною. Я відчув запах її мила, чистий і природний.

У тоні агентки м’якості не було, вона трималася дуже виважено.

— Вам потрібно повернутися до приміщення, сер. Панове з Агентства з охорони навколишнього середовища мають до вас запитання.

Йорк дозволив відправити його назад до будівлі, але все оглядався на нас через плече.

— Це змова! Змова! Ви думаєте, я не знаю, що тут відбувається? Справді так думаєте?

Його голос ще відлунював за нами, а Ґарднер тим часом відвів Тома вбік.

— Вибачте за таку сцену.

Том усміхнувся, але якось невпевнено.

— Схоже, він дуже засмучений.

— Не настільки засмучений, як ще буде.

Ґарднер повів нас до дерев, що росли за моргом і каплицею. Похоронне бюро впиралося в густий ялиновий ліс. Між стовбурами була натягнута обмежувальна стрічка, крізь гілки я побачив за роботою фігури в білих костюмах.

— Останки знайшов собака, — пояснив Ґарднер. — Добряче розкидані, але можемо говорити про ще ­одне тіло.

— Точно людина? — запитав Том.

— Схоже на те. Спочатку ми не були впевнені, бо вони дуже сильно погризені. Потім знайшли череп, тому можемо із часткою впевненістю припустити, що маємо справу з відповідним набором. Але після Трі-Стейт не ризикуємо з попередніми висновками.

Я не звинувачував його. Крематорій Трі-Стейт у Джорджії потрапив у світові заголовки ще у 2002 році, коли інспектори знайшли на його території людський череп. Це виявилося верхівкою жахливого айсберга. Власник з невідомої причини зберігав багато тіл, які мав би кремувати. Пояснення його діям так і не знайшли.

Понад три сотні людських останків виявилися на­пхом напхані у крихітні сховища або складені штабелями в довколишньому лісі. Деякі знайшлися в будинку власника. І все ж, хоч яким жахливим видається нам випадок у Трі-Стейт, він суттєво відрізняється від ситуації, що склалася зараз.

Жодне тіло в Трі-Стейт не було жертвою вбивства.

Ґарднер повів нас на узлісся, до столу із масками та захисним спорядженням. За кілька ярдів ялини стояли майже суцільною стіною.

Агент БРТ із сумнівом подивився на Тома, наче тільки йому спало на думку, про що він просить.

— Ви впевнені, що все нормально?

— Я бував і в гірших місцях. — Том уже почав розпаковувати одноразовий комбінезон. Ґарднера відповідь не дуже переконала, але, спіймавши мій погляд, чоловік стер занепокоєння зі свого обличчя.

— Ну, тоді гаразд. Дозволяю.

Я чекав, поки він повернеться в морг.

— Його правда, Томе. Там буде важкувато.

— Зі мною все гаразд.

У голосі пролунала така впертість, що я зрозумів: марно витрачати час на суперечку. Застібнув комбінезон, натягнув рукавички та одноразові бахили. Коли Том був готовий, ми рушили в ліс.

Нас огорнула тиша, ніби зовнішній світ раптово обірвався. Довкола тремтіла хвоя — моторошний звук цвинтаря, ніби шепіт мертвих. Під ногами стелився грубий хвойний килим, усипаний опалими шишками, наче койр. Чистий запах хвої просочувався крізь маску — бажане полегшення після вбогого похоронного бюро.

Але свіжість тривала недовго. Під ялинами повітря було густим і нерухомим, його не торкався навіть найменший вітерець. Майже одразу я відчув, що почав пітніти, коли ми, нахилившись під низькими гілками, рушили до найближчих агентів у білому.

— То що ви знайшли? — запитав Том, намагаючись приховати задишку, коли ті вийшли до нас.

Під мішкуватим захисним спорядженням і масками людей нелегко розрізняти, але я впізнав товстуна з гірської хатини. Ленні? Ні, Джеррі. Його обличчя під маскою розчервонілося й спітніло, комбінезон забруднився від хвої та кори.

— О господи, оце-то буде день, — важко пропихтів він, випроставшись. — Є череп і те, що залишилося від грудної клітки, ще кілька інших кісток. Вони вельми розкидані, навіть ті, що більші. Позаду — паркан, але він надто хисткий та старий, тож нічого не захищає — може хоч хто залізти. Що на чотирьох, що на двох. А ці кляті дерева — погань така.

— Є одяг?

— Ні, але тут ось щось схоже на старе простирадло. Тіло могло бути загорнуте.

Залишивши Джеррі працювати, ми попрямували до найближчої знахідки. Земля у лісі була всіяна маленькими прапорцями, немов недоглянуте поле для гольфу, кожен прапорець позначав окрему знахідку. Найближчий вказував на те, що залишилося від таза. Кістка лежала під деревом, і нам довелося, ковзаючи на слизькому килимі з хвої, зігнутися майже вдвічі, щоб дістатися до неї. Я глянув на Тома, чи не заважка для нього така вправа. Але більша частина його обличчя ховалася під маскою, то хіба зрозумієш?

Таз був так сильно погризений, що не вдавалося визначити, чоловічий він чи жіночий, але стегнова кістка, що лежала поруч, надавала певну підказку. Попри те, що обидва кінці великої стегнової кістки постраждали від зубів тварин, її довжина свідчила, що це був чоловік.

— Доволі великий, — сказав Том, присідаючи, щоб оглянути його. — Якого зросту, на твою думку, був її власник?

— Понад шість футів. Якого зросту був Вілліс Декстер?

— Шість і два, — посміхнувся Том за маскою, очевидно, думаючи так само, як і я. Здавалося, що ми знайшли тіло, яке мало бути поховане в Стіпл-Гілл. — Добре, подивімось, що ще є.

Гілки дряпали нас, обсипаючи голками, поки ми продиралися крізь дерева. Том начебто справлявся, але йти було важко. По моєму обличчю стікав піт, а від постійного присідання навпочіпки починалися судоми. Ялиновий запах тепер викликав нудоту, шкіра свербіла в тісному комбінезоні.

Залишки простирадла валялися на деякій відстані від таза. Брудне й подерте, воно було позначене прапорцем іншого кольору, щоб відрізнятися від частин тіла. Біля нього, частково замаскована опалою хвоєю, лежала грудна клітка. Кілька мурашок діловито снували над нею, вишукуючи останні залишки плоті, але поживи для них зосталося небагато. Кістки давно були розі­брані, а грудна кістка та кілька менших ребер відсутні.

— Схоже, саме тут викинули тіло, — прокоментував Том, коли я фотографував. — Досить типове роз­сіювання. І причина — тварини, а не розчленування, я б сказав.

Природа не любить відходів, отже, тіло на відкритому повітрі незабаром стає джерелом їжі для місцевої дикої природи. Собаки, лисиці, птахи та гризуни — у деяких частинах США навіть ведмеді — бенкетують, відриваючи та виносячи все, що тільки зможуть. Але оскільки об’ємний торс завеликий для всіх, крім найбільших некрофагів, то його, як правило, їдять, де знайшли. Це означає, що грудна клітка зазвичай позначає місце, де тіло лежало із самого початку.