Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 20)
— І ти йому віриш?
Ґарднер слабко всміхнувся:
— Я нікому не вірю, ти це знаєш. Йорк хвилюється, але я не думаю, що це через убивства. На Стіпл-Гілл панує безлад. Ось чому він так хотів допомогти нам, сподіваючись, що як він поводитиметься добре, то ми заберемося геть. Судячи з усього, він роками намагається втриматися на плаву. Економить на матеріалі, наймає тимчасових працівників, щоб знизити витрати. Без податків, без медичного страхування, без запитань. А це означає, що немає жодних записів про робітників.
— Є якісь докази існування того Дуайта Чемберса? — я й забувся, що я тут на запрошення і що краще мовчати. Ґарднер, здається, не хотів відповідати, але Том підтримав мене:
— Це законне запитання, Дене.
Ґарднер зітхнув:
— Співробітники похоронного бюро наймаються й звільняються так часто, що Чемберс був лише одним з багатьох. Виявилося важко знайти когось із «довгожителів», які б його пам’ятали, але ми таки опитали двох. Опис вони дали дуже розпливчастий, та він збігається з тим, що ми отримали від Йорка. Білий, темне волосся, вік — від двадцяти п’яти до сорока.
— Це підходить Віллісові Декстеру? — запитав я.
— Це підходить половині чоловіків у Теннессі. — Ґарднер машинально вирівняв коробку з мікроскопічними скельцями на краю робочого столу. Спіймавши себе на цьому русі, відійшов і склав руки. — Ми розглядаємо можливість того, що Декстер і Чемберс можуть виявитися однією людиною. Декстеру могло вистачити талану очолити власний похорон, а також інсценувати власну смерть. Згідно з висновком розтину, він помер від важкої черепно-мозкової травми, коли його автомобіль врізався в дерево. Інших транспортних засобів не було залучено, а в його організмі виявили достатньо алкоголю, щоб коня звалити. Вважалося, що він просто втратив контроль.
— Але? — запитав Том.
— Але… автомобіль загорівся. Тіло впізнали тільки за особистими речами. Тому цілком можливо, що під час звичайного розтину трупа не були враховані расові ознаки. А родини Декстер не мав, тому похорони були всього лише формальністю. Закрита труна, без бальзамування.
Не перший випадок, коли спалену машину використовують, щоб приховати особу трупа. Але щось тут не сходилося.
Том, очевидно, теж так думав. Він подивився на тіло, що лежало на столі.
— З того, що я бачив досі, тіло не здається мені спаленим. А тобі, Девіде?
— Я б так не сказав, ні. Хоча розкладання могло певною мірою замаскувати ушкодження, на тілі не виявлено жодних ознак сильного теплового впливу. Кінцівки не підтягнуті до «боксерського присіду», характерного для смертей від пожежі, і хоча їх можна силоміць випрямити при похованні, усе одно мали б бути деякі зовнішні ознаки.
— Тоді, можливо, він отримав поверхневі опіки, тільки обпалив шкіру, — припустив Ґарднер. — Річ у тім, що Вілліс Декстер досі вважається зниклим безвісти, і поки ми не матимемо доказів, що цей чоловік мертвий, він під підозрою.
Майже автоматично я відповів:
— Якщо це Декстер, то я не бачу сенсу.
— Даруйте?
— Якщо Декстер хотів, щоб усі думали, що він мертвий, чому було не влаштувати кремацію замість поховання? Навіщо все так ускладнювати, а потім лишити в труні труп, який, очевидно, не його?
Обличчя Ґарднера скам’яніло:
— Він міг припустити, що це не важливо, якщо тіло згоріло в автокатастрофі. Якби не відбитки пальців, знайдені в хатині, так би й було.
— Але той, хто встромив голки в тіло, очевидно, очікував — хотів, — щоб воно було ексгумоване.
Судячи з погляду Ґарднера, він міркував: викинути мене геть чи все ж таки відповісти.
— Я знаю. І якщо вам цікаво, то нам також спало на думку, що відбиток пальця міг бути залишений навмисно. Можливо, Декстер зробив це сам, а може, він похований в іншій могилі на Стіпл-Гілл, а хтось зберігає його руку в контейнері з льодом. Але поки ми не дізнаємося, так воно чи ні, він залишатиметься підозрюваним. Вас такий варіант влаштовує, докторе Гантере?
Я промовчав. Тільки відчував, як стиснулися м’язи обличчя.
— Девід лише намагається допомогти, Дене, — сказав Том. Це тільки погіршило ситуацію.
— Певно, що так, — слова Ґарднера могли означати що завгодно. Він підвівся, щоб піти, а потім замовк, звертаючись до Тома так, наче мене там не було. — І ще одна річ. Рентгенівські знімки тіла з хатини збігаються зі стоматологічними картами Террі Луміса. Можливо, ми й не Скотленд-Ярд, але принаймні встановили особу однієї з жертв.
Він кивнув Томові й попрямував до дверей.
— Буду на зв’язку.
День добігав кінця, а робота тривала. Ми дуже відставали від графіка, а те, що залишилися удвох, тільки додало навантаження. Після того, що сталося з Кайлом, Том не хотів допускати Саммер до трупа.
— Може, я замикаю стайню, як уже коняку вкрали, але вона лише студентка. Не хочу брати гріх на душу, — пояснив Том і дуже серйозно подивився на мене поверх окулярів. — Я зрозумію, якщо ти захочеш відмовитися.
— Що сталося з «останньою можливістю працювати разом»? — пожартував я.
Спроба розрадити його не вдалася. Він потер долонею грудину, відняв руку, зрозумівши, що я дивлюся.
— Я тоді ще не знав, у що тебе втягнув.
— Ти мене ні в що не втягнув. Я зголосився.
Том зняв окуляри й почав їх терти. Не дивився на мене.
— Тільки тому, що я тебе про це просив. Може, краще попросити Пола чи ще когось стати напохваті.
Я не думав, що мене це так засмутить.
— О, так, Ґарднер буде в захваті.
Хоч тут він усміхнувся.
— Ден не має нічого проти тебе особисто. Він просто любить робити все за інструкцією. Це розслідування вбивства високого рівня, і, як на керівника слідства, на нього сильно тиснуть, вимагають результатів. Ти для нього невідома величина — от і все.
— Він, мабуть, хотів би, щоб я такою й залишався.
Том хихикнув, але одразу замовк.
— Поглянь на це з моєї точки зору, Девіде. Після того, що сталося з тобою минулого року…
— Минулий рік уже минув, — я відрізав гостріше, ніж хотів. — Слухай, я знаю, що я тут лише на твоє запрошення, і якщо ти запросиш у помічники Пола чи ще когось, то все ок. Але я не можу ось так утекти, коли все ускладнилося. Ти ж сам сказав. Крім того, ми вже знайшли всі голки. Що ще може статися?
Том задумливо розглядав свої окуляри, тер і тер лінзи, хоч вони, мабуть, були вже бездоганними. Я мовчав, знаючи, що він має вирішити сам. Нарешті мій друг знову надягнув окуляри.
— Повернімось до роботи.
Але полегшення, яке я відчув, зникло, коли відновилися сумніви. Я міркував: може, воно й краще, щоб до справи долучився Пол або ще хтось із колег Тома. Я сюди приїхав не для того, щоб брати участь у розслідуванні, а моя присутність спричиняла проблеми з Ґарднером. Том, звісно, такий самий упертий, як агент БРТ, а надто — коли йдеться про його співробітників, але не хотілося ускладнювати йому життя.
І все одно — не годиться зараз відступати. Щось у мені змінилося. Може, через випадок з Кайлом, а може, то мої професійні інстинкти нарешті відроджуються. Дуже довго здавалося, ніби зникла суттєва частина мене, ампутована ножем Ґрейс Стракен. Тепер почала ворушитися колишня моя одержимість, прагнення докопатися до правди про долю жертви. Я лише допомагав Томові, але все одно знав, що беру участь у розслідуванні. Не можна зараз просто піти.
Якщо тільки мені не залишать вибору.
Том розпочав реконструкцію скелета, який, як уже підтверджено, належить Террі Лумісу, в одній секційній залі, а я взявся за анонімне тіло з труни Вілліса Декстера — у сусідній. Труп ми ретельно обмили, але залишалися м’які тканини, їх треба було відділити. Не встиг я зануритися в роботу, як Том просунув голову в двері.
— Ти схочеш на це поглянути.
Я пішов за ним коридором до іншої секційної зали. Він розклав на оглядовому столі великі кістки рук і ніг, розмістивши їх відповідно до анатомічного положення. Кістки слідували одна за одною, доки весь скелет не було зібрано, — кропітка, але необхідна робота.
Том підійшов до очищеного черепа на столі й підняв його.
— Краса, еге ж? Такого ідеального прикладу рожевих зубів я ніколи не бачив.
Рожевий відтінок, очищений від розкладених м’яких тканин, впадав у вічі. Щось змусило кров потрапити в пульпу зубів Террі Луміса, коли його вбили чи невдовзі після цього.
Тільки що?
— Голова не була настільки закинута, це не через гравітацію, — промовив Том, відповідаючи на мої роздуми. — Я б сказав, що його майже напевно задушили. Але ж у хатині стільки крові.
Я кивнув. Судячи з того, що ми бачили, Террі Луміс практично стік кров’ю. Проблема полягала в тому, що в такому разі не могли б з’явитися рожеві зуби. А якщо припустити, що рани, які ми бачили, нанесені посмертно, тоді вони б майже не кровоточили. Отже, ми мали докази як удушення, так і ножового поранення. Але двох причин смерті бути не могло. Одна виключала іншу.
Так що це було?
— Чи є сліди порізів на кістках? — запитав я. Якщо так, вони могли свідчити про несамовитий напад, і причиною смерті були б рани.
— Жодного не бачив.
— А під’язикова кістка?