Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 19)

— Голка?! — вигукнула Саммер. — О, мій боже, він уколовся об голку з трупа?

Том кинув на неї сердитий погляд. Але те саме крутилося в головах нас обох. Як працівник моргу, Кайл мав отримати щеплення від деяких хвороб, переносниками яких могли бути трупи, але є інші, від яких немає захисту. Зазвичай, якщо ти обережний, ризик невеликий.

Якщо немає відкритої рани.

— Переконаний, що хвилюватися нема про що, але все одно краще доставити тебе у відділення невідкладної допомоги, — Том говорив на позір спокійно. — Піди переодягнися, зустрінемося надворі.

Обличчя Кайла побіліло.

— Ні, я… я справді в порядку.

— Я впевнений, що так і є, але краще перевіримо, щоб переконатися, — його тон не залишав можливості для суперечок. Ошелешений, Кайл зробив, як йому було сказано. Том почекав, поки за ним зачинилися двері. — Саммер, ви абсолютно впевнені, що нічого не торкалися?

Вона, усе ще бліда, швидко кивнула.

— У мене не було можливості. Я збиралася допомогти Кайлові підняти тіло, а тут він… Господи, як ви думаєте, з ним усе буде добре?

Том не відповів.

— Саммер, ви теж можете переодягнутися. Я дам вам знати, якщо будете потрібні.

Дівчина не сперечалася. Коли вона вийшла, Том сховав голку в маленьку скляну баночку для зразків.

— Хочеш, щоб я пішов з Кайлом? — запитав я.

— Ні, це моя відповідальність. Поки що продовжуй з першим трупом. Я не хочу, щоб хтось іще наближався до труни, доки я сам не зроблю рентгенографію тіла.

Таким похмурим я його ніколи не бачив. Можливо, голка для підшкірної ін’єкції відламалася й застрягла в тілі випадково, але це малоймовірно. Не знаю, яка думка мене тривожила більше: що голку всадили навмисно чи що це насправді означало.

Що хтось очікував, що тіло викопають.

***

Першою в тебе була жінка. Удвічі старша за тебе і п’яна. Ти бачиш її в барі, настільки п’яну, що ледве може втриматися на стільці. Вона вовтузилася й погойдувалася на барній табуретці, розпатлана й опухла, з ви­снаженим і червоним обличчям, сигарета обгоріла аж до кінчиків заплямованих тютюном пальців. Коли вона закинула голову назад і зареготала, дивлячись на мерехтливий телеекран над баром, її гортанний сміх пролунав як виття сирени.

Ти хочеш її відразу.

Дивишся з іншого кінця кімнати, сидиш спиною до неї, але не відриваєш очей від її відображення в дзеркалі. Оповита димом цигарки, вона підходить до більшості чоловіків у барі, обіймає їх млявою рукою жестом п’яного запрошення. Ти щоразу напружуєшся, ревнощі палають у кишках, мов кислота. Але щоразу її рука зісковзує з плечей, аванси відхиляються. Вона невпевнено повертається до свого стільця, голосно вимагаючи ще однієї чарки, прагнучи заглушити розчарування. І твоя нервозність зростає, тому що тобі відомо, що це буде за ніч.

Так мало бути.

Ти чекаєш свого часу, поки вона вичерпає терпіння бармена. Вислизаєш непомітно, поки вона горлає на нього, чергуючи нецензурні слова зі слізними благаннями. Надворі підіймаєш комір і поспішаєш до сусідніх дверей. Стоїть осінь, дощова імла оповила вулиці, закриваючи ліхтарі жовтими напівтінями.

Кращої ночі годі й бажати.

На її появу знадобилося більше часу, ніж ти думав. Чекаєш, тремтиш від холоду й адреналіну, затримка починає з’їдати нерви. Але ти тримаєшся твердо. Уже занадто часто відкладаєш це. Якщо не зробиш цього зараз, ти боїшся, що не зробиш ніколи.

Потім бачиш, як вона виходить з бару: її хода невпевнена, вона намагалася натягнути пальто, надто тонке для цієї пори року. Вона пройшла повз двері, не помітивши тебе. Ти поспішаєш за нею, серце б’ється в контрапункті до кроків, ти йдеш за нею безлюдними вулицями.

Побачивши попереду сяйво барної вивіски, розумієш, що час настав. Наздоганяєш її, ідеш з нею у ногу. Ти плануєш щось сказати, але язик став товстим і неповоротким. Навіть тоді вона полегшила тобі це завдання; роззирнулася довкола з тьмяним подивом, яскраво червоний рот розтуляється, вона хихикає, дихаючи на тебе цигарковим духом.

— Гей, любчику. Хочеш купити дівчині випити?

Твій фургон припаркований за кілька кварталів, але ти не можеш чекати. Коли рівняєшся з чорною пащею провулка, штовхаєш її туди, тремтячи, витя­гаєш ножа.

Після цього все перетворюється на безлад і плутанину — швидке проникнення, вилив рідини. Усе закінчилося надто швидко, закінчилося, не встигнувши по-справжньому початися. Ти стоїш над нею, важко дихаючи, хвилювання стає чимось сірим та пласким. Це було так? Це все, що було?

Ти біжиш з провулка, переслідуваний огидою і розчаруванням. Лише пізніше, коли голова потроху прояснилася, ти починаєш аналізувати, де була помилка. Занадто сильне нетерпіння, забагато поспіху. Це потрібно було робити повільно, смакувати. Як інакше ти сподіваєшся чогось навчитися? З цим поспіхом навіть не встигаєш дістати камеру з-під пальта. А що ж до ножа, думаєш ти, згадуючи всю раптовість…

Ні, ніж точно зайвий.

Відтоді пройдено довгий шлях. Удосконалено техніку, доведено майстерність до рівня мистецтва. Тепер ти точно знаєш, чого саме хочеш і що тобі потрібно зробити, щоб це отримати. І все-таки ти з ніжністю озираєшся на ту незграбну спробу в провулку. Це був твій перший раз, а перші щенята за плоти кидають.

Поки не впрієш, доти не вмієш.

Розділ 8

— Тринадцять?

Ґарднер узяв баночку зі зразком, що стояла посеред цілої колекції на візку з нержавіючої сталі, та підніс до очей, роздивляючись вміст. Як і всі поряд, вона містила одну голку для підшкірних ін’єкцій, узяту з ексгумованого тіла, — тонкий шматок сталі з темними плямами, залишками розкладеної плоті.

— Ми знайшли ще дванадцять, — сказав Том. Він говорив повільно, виснажений і втомлений, відчувалася напруга повного подій дня. — Більшість із них проштрикнули м’які тканини рук, ніг і плечей, — саме ці місця, за які взялися б ті, хто спробував би перемістити останки.

Ґарднер поставив банку на місце, на його зморшкуватому обличчі з’явилася відраза. Він приїхав сам. Виявилося, що я розчарований відсутністю Джейкобсен, але змусив себе проігнорувати це розчарування. Утрьох зібралися у вільній секційній залі, куди ми з Томом перенесли останки, завершивши їх рентгенівське дослідження. Голки для підшкірних ін’єкцій виблискували яскраво-білими лініями на сіро-чорному тлі. Мій друг наполіг на тому, що видалить їх усі власноруч, відхиливши мою допомогу. Якби він міг самотужки вийняти тіло з труни, то й це зробив би. Перед тим як дозволити комусь із нас торкнутися трупа, він ретельно перевірив його за допомогою ручного металошукача.

Після того, що сталося з Кайлом, Том не дозволяв собі ризикувати.

Асистента відправили додому, перед тим він провів увесь день у відділенні невідкладної допомоги. Його накачали антибіотиками широкого спектра дії, але ні антибіотики, ні будь-що інше не допоможуть проти деяких патогенів, які могли потрапити в його кров із голкою. Результати деяких тестів Кайл отримає за кілька днів, але для інших знадобиться значно більше часу. Минуть місяці, поки він напевно дізнається, чи був інфікований.

— Голки були встромлені вістрями назовні, так, щоб кожен, хто доторкнувся б до тіла, майже напевно на­штрикнувся б, — продовжував Том. Видно було, як він собі докоряє. — Це моя провина. Не можна дозволяти сторонньому займатися останками.

— Ти не можеш себе звинувачувати, — заперечив я. — Звідки ти мав знати, що трапиться.

Ґарднер скоса глянув на мене, моя присутність його не тішила, але він тримав цю думку при собі. Том чітко дав зрозуміти: я маю право бути тут, нарівні з ним, і поранитися ми могли обидва.

Якби Том не поспівчував Кайлові, так і було б.

— Вина лежить тільки на тому, хто все це вчинив, — відрізав Ґарднер. — Щастя, що більше ніхто не постраждав.

— Розкажіть це Кайлові, — у Тома під очима проступили кола від утоми, він знову втупився у банки зі зразками. — Ви вже з’ясували, чий труп був у труні?

Ґарднер перевів очі на тіло, що лежало на алюмінієвому столі. Перш ніж Том заходився виймати голки, ми ретельно обмили труп шлангом, змивши найгіршу рідину, що утворилася під час розпаду. Сморід послабшав проти того, коли вперше відкрили труну, але все одно відчувався.

— Ми працюємо над цим.

— У похоронному бюро мають щось знати! — запротестував Том. — Що на це каже Йорк?

— Ми все ще його допитуємо.

— Допитувати його? Боже всемогутній, Дене, мало того, що в могилі було не те тіло, хтось устромив туди тринадцять підшкірних голок, коли воно перебувало у Стіпл-Гілл! На біса, як це могло статися, а Йорк нічого не знає?

Обличчя агента БРТ спалахнуло:

— Я не знаю, Томе. Саме тому ми його й допитуємо.

Том глибоко вдихнув:

— Вибач. Довгий був день.

— Забудь. — Ґарднер, здавалося, пошкодував про свою нестриманість, обперся на робочий стіл позаду, потер потилицю. Частина напруги в секційній залі, здається, зникла. У яскравому світлі маніпуляційної лампи видно було, як він змінився з лиця. — Йорк стверджує, що місяців вісім тому найняв людину на ім’я Дуайт Чемберс. За його словами, хлопець був просто знахідкою: наполегливо працював, прагнув учитися, не відмовлявся працювати понаднормово. Аж якось не вийшов на роботу. Йорк стверджує, що більше ніколи його не бачив. Він наполягає, що саме Чемберс проводив поховання Вілліса Декстера, підготував тіло та запечатав труну.