Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 14)
Йорк недбало кивнув мені. Зблизька манжети пальта з верблюжої шерсті виявилися зношеними й потертими, а чорний костюм, наскільки це було видно, потребував чищення. Судячи зі свіжих порізів і кущиків пропущеної щетини, голився він або поспіхом, або тупою бритвою. І навіть ядучий одеколон, від якого сльозилися очі, не міг замаскувати сигаретний подих і жовті нікотинові плями на пальцях.
Він, навіть не відпустивши моєї руки, повернувся до Тома:
— Я багато чув про вашу роботу, докторе Лібермане. І про ваш полігон, звичайно.
— Дякую, але це не зовсім «мій» полігон.
— Звісно, ні. Та все одно це гордість Теннессі, — він ледь помітно всміхнувся. — Не те щоб я порівнював своє, так би мовити, покликання з вашим, але по-своєму мені подобається думати, що я також виконую державну службу. Не завжди приємно, та все одно необхідно.
Усмішка Тома не згасала.
— Цілковито. Отже, ви проводили це поховання?
Йорк кивнув:
— Мали честь, сер, хоча, боюся, я не можу достеменно пригадати цей конкретний випадок. Ми виконуємо так багато роботи, ви розумієте. Стіпл-Гілл надає повний комплекс похоронних послуг, включно як і з кремацією, так і похованням у цій прекрасній місцині, — він обвів помахом руки недоглянуту територію, наче це був величний парк. — Мій батько заснував компанію у 1958 році, і відтоді ми обслуговуємо померлих. Наш девіз — «Гідність і комфорт», і мені подобається думати, що ми його виправдовуємо.
Рекламну тираду зустріли ніяковим мовчанням. Підійшов Ґарднер, Том видихнув з полегшенням.
— Ще трохи. Майже закінчили, — повідомив він. Усмішка Йорка зникла від розчарування, коли Тома вивели з його орбіти.
Ніби на підтвердження правдивості слів Ґарднера, екскаватор висипав на купу останній ківш землі й дав задній хід, кашлянувши наостанок вихлопом солярки. Чоловік, якого я визначив як представника служби охорони здоров’я, з утомленим виглядом кивнув одному з робітників. Одягнувши захисний комбінезон і маску, той пройшов уперед і розлив дезінфектант у відкритій ямі. Хвороба не завжди закінчується смертю носія. Крім бактерій, що живляться розкладеною плоттю, є ще гепатит, ВІЛ, туберкульоз — і це лише кілька з великого переліку патогенів, що їх мертві можуть передати живим.
Робітник у масці й комбінезоні спустив у могилу коротку драбину й почав лопатою вивільняти труну. Поки він прикріпляв ремені, щоб її можна було підняти, небо посвітлішало до блідо-блакитного кольору, на траві виросли довгі тіні, які відкидав ялиновий ліс. Коли робітник виліз, уся бригада стала обабіч могили й почала витягувати труну — моторошний похорон навпаки.
Поступово з’являвся замащений землею паралелепіпед, з нього сипалися грудки. Чоловіки поставили труну на дошки, підготовлені біля могили, і квапливо відступили.
— Холера! Ото смердить! — пробурмотів один із них.
Він мав рацію. Навіть з нашого місця сморід гниття спотворював ранкове повітря. Ґарднер зморщив носа, підійшов і нахилився, щоб оглянути труну.
— Кришка розкололася, — сказав він, вказуючи на тріщину під злиплим ґрунтом. — Не думаю, що її зламали, просто схоже, що затонка деревина.
— Це найкраща американська сосна! Це чудова труна! — вибухнув Йорк. Ніхто не звернув уваги.
Том нахилився над труною, принюхався.
— Ви сказали, що його було поховано шість місяців тому? — запитав він Ґарднера.
— Так, а що?
Том не відповів.
— Дивно. Що ти думаєш, Девіде?
Усі погляди звернулися до мене, я намагався не виказати, як мені ніяково.
— Не має так пахнути, — неохоче мовив я. — Не може так бути через шість місяців.
— Якщо ви не помітили, труна не зовсім герметична, — втрутився Гікс. — Така діра, чого ви хочете?
Я сподівався, що Том відповість, але він натомість уважно роздивлявся труну.
— Над труною було шість футів верхнього шару ґрунту. Так далеко під землею розкладання відбуватиметься набагато повільніше, ніж на поверхні.
— Я не з вами говорив, але дякую, що звернули на це увагу, — обдарував мене сарказмом Гікс. — Я впевнений, що ви, як британець, знаєте все про кліматичні умови Теннессі.
Том випростався над труною:
— Насправді Девід має слушність. Навіть якщо тіло не забальзамоване, розкладання не повинно так тхнути — не має значення, розбита кришка чи ні.
Патологоанатом зиркнув на нього.
— Тоді чому б нам не поглянути? — він різко кивнув робітникам. — Відкривайте.
— Тут? — здивувався Том. Зазвичай труну доставляли в морг закритою.
Гікс, здавалося, насолоджувався моментом.
— Віко вже зламане. Якщо розкладання тіла зайшло так далеко, як ви кажете, я б краще поглянув зараз. І так уже достатньо часу тут змарнував.
Добре знаючи Тома, я помітив у його легко стиснутих губах несхвалення, але мій друг нічого не відповів. Поки тіло не було офіційно передане йому, процесом керував Гікс.
Джейкобсен таки заперечила:
— Сер, вам не здається, що це має почекати? — звернулася вона до Гікса, коли той наказав робітникові знімати кришку.
Патологоанатом кинув їй хижу посмішку.
— Ви ставите під сумнів мій авторитет?
— О, заради бога, Дональде, просто відкрий цю кляту штуку, якщо хочеш, — буркнув Ґарднер.
Сердито покосившись на Джейкобсен, Гікс махнув робітникові, який, з електровикруткою в руках, стояв поруч. Пронизливе скигління інструмента порушило тишу, гвинти труни один за одним відкручувалися. Я подивився на Джейкобсен, але її обличчя не виказувало жодних почуттів. Мабуть, вона відчула мій погляд, бо сірі очі на мить зустрілися з моїми. Здається, я помітив її гнів, але жінка відвернулася.
Коли останній гвинт був викручений, на допомогу першому робітникові прийшов напарник. Вони разом узялися за кришку. Та перекосилася: щось застрягло і тримало її.
— Боже милий! — вигукнув один із чоловіків, відхиляючи голову.
Із труни вирвався нестерпний, огидно-солодкий сморід гнилі. Робітники поспішно відсунулися.
Я підійшов до Тома, щоб поглянути.
Брудне біле простирадло покривало більшість останків, залишаючи видимим тільки череп. Більшість волосся злізло, хоча кілька тонких пасом усе ще трималися на ньому, як брудне павутиння. Процес гниття був у розпалі, здавалося, що плоть злізла з кісток, бактерії спричинили розрідження м’яких тканин. У закритому середовищі труни ця рідина не могла випаруватися. Відома як трунний розчин, чорна в’язка гноївка вкрила плямами бавовняний саван, яким було обмотано труп.
Гікс зазирнув усередину.
— Вітаю, Лібермане. Це все твоє.
Не оглядаючись, він рушив до припаркованих машин. Ґарднер із відразою дивився на жахливий вміст труни, марно намагаючись перекрити запах, затуляв носовичком рот і ніс.
— Це нормально?
— Ні, — відповів Том, сердито дивлячись услід Гіксові.
Ґарднер обернувся до Йорка.
— Як ви можете пояснити те, що сталося?
Обличчя власника похоронного бюро спалахнуло.
— Гадки не маю! І мене обурює думка, що це моя вина! Стіпл-Гілл не може відповідати за те, що станеться з труною після того, як її поховають!
— Чомусь я думав, що ви так і скажете, — Ґарднер махнув робітникам. — Прикрийте це. Веземо до моргу.
Але тут я уважніше придивився до жахливого вмісту труни.
— Томе, глянь на череп, — сказав я.
Він усе ще проводжав очима патологоанатома. Тепер, кинувши на мене запитальний погляд, схилився над відкритою труною. Я бачив, як змінився вираз його обличчя.
— Це тобі не сподобається, Дене.
— Що таке?
Замість відповіді Том багатозначно подивився на Йорка та робітників. Ґарднер звернувся до них:
— Даруйте, ми на хвилинку, панове.